Второе место в конкурсе эссе от Свободного радио занял Никита Рыжих. Он написал работу на тему “Образование в Украине. Школа или ВУЗы, в которых хочется учиться”. Вот что парень думает о неприветливой образовательной среде и способах сделать ее лучше.
Отметим, мы не редактировали эссе перед публикацией, так что выкладываем его на языке оригинала и с соблюдением авторского стиля.
Незважаючи на гасла та пілотні реформи НУШ, освітній простір в Україні й досі лишається (пост)радянським і подекуди просто непривітним до сучасної молоді. Що ж цим робити? Найперше і найправильніше, що спадає на думку – орієнтуватися на кращі закордонні напрацювання в сфері освіти та будувати своє.
Перш за все – архітектура: українські школи продовжують будувати та реконструювати, не адаптуючи їх до сучасної архітектури, як правило це однотипні декількаповерхові будинки з парою корпусів, огороджені парканом. При цьому, за даними Мінрегіонбуду за 2019 рік, вартість будівництва середньостатистичної школи коштує бл. 100 (!) млн грн. Можливо, за ці кошти варто подумати про якість і енергоефективність школи, а не просто про будівництво ще однієї типової шкли?
Для порівняння архітектури, наведемо фото ліцею «Інтелект» у Києві та норвезької енергоефективної сучасної школи в провінційному місті Лаврік – різниця дається в знаки, навіть, якщо не розглядати загальну архітектурну композицію.
Також, за даними досліджень, ремонт і комфорт у школі сприяють кращому навчанню – та на жаль, в Україні постійно економлять на капітальному ремонті навчальних закладів, обмежуючись косметичним ремонтом у кращому випадку, у гіршому – просто фарбується дерев’яна чи бетонна підлога приміщення.
Сучасну освіту часто вважають дитиноцентричною: ігрові форми навчання, тести замість есеїв, постійні анкетування та опитування. Проте, чи бачать самі діти ці результати опитувань і чи дійсно вони на щось впливають? Чи був в Україні хоч один хлопчик, який заповнив шкільну анкету, за результатами якої його послухали та пішли на зустріч? Чи проігнорували та вкотре відправили на лінійку в 35-градусну спеку чи після уроків повели до ненависного музею?
На мою думку, дивною та антипедагогічною радянською традицією лишається заучування підручників, правил. Замість того, щоб пояснити дітям, як працюють ГЕС та водопроводи в будинку, дітей змучують учити формули густини та фізичні закони; замість того, щоб навчити цифровій безпеці та швидкодруку на комп’ютері, а також розказати, як правильно шукати необхідну інформацію в інтернеті, змушують робити від руки довжелезні нікому непотрібні конспекти; а замість того, щоб пояснити на математиці, стілець зі скількома ніжками більш стійкий (трьома чи чотирма), дітям доводиться розв’язувати алгебраїчні вирази. До того ж – у більшості шкіл і досі забороняється використання калькулятора. Це виглядає так, ніби людство створило книжки, інтернет, обчислювальні пристрої не задля користування ними. Але тоді для чого? Фактично замість розкриття потенціалу та розвитку дитини відбувається перетворення її на робота, у кращих традиціях тоталітарної системи освіти.
Українська навчальна програма багатьом сучасним дітям здається нудною, уроки – затягнутими, дисципліни – чисто символічними (основи здоров’я чи малювання) або «із носу кровь» важливими (мова і математика). Діти не розуміють, навіщо потрібно вакцинуватися, звідки береться райдуга, як працює електроенергія в будинку, навіщо треба сортувати сміття, проте знають (чи мають знати) формулу дискримінанта та послідовність у таблиці Менделєєва — інакше кажучи, схоже, що українська школа готує дітей до ЗНО, а не до життя.
Також викликає подив і нерозуміння, чому дітей, які не розуміють таких елементарних речей (бо їх цьому не навчають), змушують робити повний синтаксичний розбір речення та без калькулятора розв’язувати величезні математичні вирази? Невже знання, які мали б надаватися в профільному ВНЗ, а не у старшій школі, будуть кориснішими за курс риторики, спілкування чи сексуальної освіти?
Варто розуміти, що наразі українське суспільство не є монолітним, і це також має відображатися на системі освіти: у Львові більшість дітей і батьків були б раді бачити в навчальному плані основи релігії, а от у Києві – навряд чи. А от у Донецьку у дітей і батьків взагалі інакші навчальні пріоритети… Саме тому важливе значення має автономізація навчальних закладів – це вже відбулося з вишами. Також необхідно змінити вертикаль взаємодії: нині спершу на рівні міністерства видаються розпорядження, типові освітні програми й рекомендації, потім їх підхоплюють обл- і міськ-департаменти освіти, згодом директори шкіл, а вчителі змушені виконувати їх, а діти – вони найгостріше відчувають на собі цю вертикаль влади, яка змушує їх здавати макулатуру чи брати участь в олімпіаді замість того, щоб займатися саморозвитком і навчанням, заради якого і було створено школи. В ідеалі вертикаль має бути іншою: учні повинні мати право виражати свої потреби (наприклад, ввести певну нормативну дисципліну) , а шкільна адміністрація їх виконувати, якщо їй це не під силу – пропозиції про реформи передавати догори, до департаментів освіти чи міністерства.
Домогосподарство – норвезька шкільна дисципліна, яка є своєрідною адаптацією українських уроків «праці». Тільки тут усе по-нормальному: хлопчиків і дівчат не ділять на дві групи, а всіх разом навчають всьому-всьому, що їм може знадобитися в житті, від поклейки шпалерів до кулінарії, а подекуди дітей навіть вчать, як правильно відвідувати та поводити себе в закладах громадського харчування.
Анти-стрес, психологія, прогулянки, фізкультура у форматі ігор, а не нормативної дисципліни – це важливо саме у сучасному світі, з його мінливістю, урбанізацією та нестійкістю.
Комп’ютерні ігри (о, так). У школах Стокгольма (Швеція) уроки Minecraft є в розкладі. Діти 12–13 років навчаються будувати віртуальні міста з електричними мережами, мережами водопостачання, дізнаються про проблеми містобудування та екології.
Країнознавство (включно з культурою, географією та іншими пунктами) – тут школярів навчатимуть жити в новому мультикультурному світі.
Дебати – незвична для нас, але досить зрозуміла для західних європейців дисципліна. Навчає нас не бути такими, як наші депутати та не кидатися на один одного при будь-якій доречній можливості) До слова, за результатами пілотування До слова, за результатами пілотування НУШ 14, найбільшу частку результатів низького рівня (21,5%) виявлено саме з розвитку вміння обґрунтовувати власну позицію. Тому нам є, про що задуматися.
STEM (або хоча б інтегроване природознавство ☹). Якщо коротко: ні – формулам і конспектам, так – практиці та наочному пізнанню світу. До слова, у природі не існує окремої реалізації законів фізики, окремих проявів хімічних реакцій, окремих астрономічних явищ – це все є інтегрованим і комбінованим, саме тому всі науки мають вивчатися комбіновано та наочно, інакше вони перетворяться на суху непотрібну теорію. Адже важко буде сконструювати літак, коли ти все життя вивчав авіа-інженерію і нічого не знаєш про інші компоненти STEM, чи не так?
Сексуальна, фінансова, базова політична освіти. Сподіваюся, тут коментарів не потрібно)
Слово «інклюзія» в Україні є досить, хм… Дискримінаційним, адже інклюзія – це не про окрему особу, наприклад, з інвалідністю, а про кожного з нас: кожен із нас особливий і кожен із нас має приймати іншого. Проте в очах більшості чиновників і, можливо, громадян, це означає якесь виокремлення, якусь «білу ворону».
До слова, у Норвегії екзамени є вибірковими і навіть досить необов’язковими – дітей випадковим чином обирають напередодні екзамену, не залякуючи страшилками та не готуючись до них весь навчальний рік. Україна ж пішла шляхом обов’язкових тестів, як у США. Лишається й система оцінок, як у СРСР – де двієчників постійно називали двієчниками та постійно «виховували», а відмінників – хвалили та нагороджували медалями за відмінність. Тут, на мою думку, спрацьовує самовиконуване пророцтво, і взагалі така практика є ненормальною, адже кожен із нас різний і навчається протягом всього свого життя. Саме тому в скандинавських країнах практично відсутнє жорстке критичне оцінювання, а діти навчають одне одного, працюючи в групах, під наглядом дорослих, чим забезпечується справжня, а не імітована, рівність і інклюзія.
***
Отметим, что кроме публикации на сайте Свободного радио, за свою работу Никита Рыжих получит от редакции приз — 3 тысячи гривен.
Прочитать эссе «золотой» призерки нашего конкурса можете по этой ссылке. А работу конкурсантки, занявшей третье место, опубликуем уже завтра.
Читайте также: