Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Віктор Примак. Чоловік любив займатися спортом і працював на виробництві вікон та дверей. Та з 2015 року він став на захист Донеччини й 10 років боронив регіон. Останнє завдання військовий виконував у Торецьку — з нього він уже не повернувся.
Про життєвий шлях Віктора Вільному Радіо розповів його брат Дмитро Примак.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Віктор Примак народився 28 березня 1985 року в Дніпрі. Спочатку закінчив місцеву школу №84, а згодом вступив до коледжу. Проте навчання там не завершив — залишив його та пішов на строкову службу.
“В армії він провів два роки у зенітних військах. Після повернення працював на виробництві металопластикових вікон і дверей. Там він зарекомендував себе як висококласний фахівець. До дуже великої кількості вікон і дверей у Дніпропетровській та інших областях мій брат доклав руку”, — говорить Дмитро.
У вільний час Віктор любив займатися спортом — відвідував тренажерний зал.
“Для нього це було не просто хобі — з 16 років він регулярно тренувався, займався бодибілдингом. Це приносило йому справжнє задоволення. Загалом він був дуже компанійським, авторитетним і товариським. Любив спілкування, завжди знаходив спільну мову з людьми. А ще особливе місце в його житті посідав гумор. Він умів згуртовувати навколо себе колектив, де його поважали, і щедро ділився своєю енергією”, — розповідає брат.
Коли на сході України розпочалася війна, Віктор став на захист держави в лавах поліцейського полку “Дніпро-1”.
“Він брав участь у запеклих боях за Піски та Мар’їнку. Саме на Донеччині точилися найкривавіші бої — і він провів там не один важкий місяць у нелюдських умовах”, — говорить Дмитро.
З того часу Віктор так і не повернувся до цивільного життя і маючи дружину та дітей весь період АТО та ООС він служив на Донеччині.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Віктор служив старшим сержантом поліції з позивним “Джейсон” у Дніпропетровському аеропорту, який тоді неодноразово атакували ракетами “Калібр”.
“Надалі він виконував бойові завдання в найгарячіших точках — зокрема в Маріуполі, Бахмуті, Соледарі та Богданівці, поблизу Часового Яру”, — говорить брат.
Захисник ніколи не скаржився на службу і ділився пережитим лише з найближчими.
“Мама дуже хвилювалася за нього, тому саме їй він міг розповісти. У нього була така особливість: перед кожною бойовою операцією він надсилав прощальне повідомлення мамі та дітям зі словами любові — і з багатьма смайликами. Вони тоді розуміли, що він іде на завдання, і починали хвилюватися”, — розповідає Дмитро.
Згодом близькі дізналися, що Віктор усе ж ділився тим, що бачив на війні, зі своїм другом.
“Там був просто жах. Це — правда про війну, яку більшість людей не хоче знати. Про розірвані тіла, залишені трупи, частини людських тіл на деревах — ось такі жахіття”, — зазначає брат.
У 2024 році Віктор перевівся до штурмового підрозділу поліцейської бригади “Лють”. Згодом їх відправили до Часового Яра, де захисник дістав поранення.
“Там було страшно. Хлопці думали, що не повернуться. По них влучили — у Віктора був розірваний шолом. Але вони вибралися звідти. Виглядали, ніби побували в пеклі: одяг — чорний і брудний. Він ніколи не був набожною людиною, але після того випадку почав молитися”, — переказує Дмитро.
Під час служби Віктор неодноразово ризикував життям, рятуючи побратимів.
“Колись він пройшов курси бойового медика у Львівській області, хоча сам був штурмовиком. Та все одно рятував бійців ЗСУ, які були поранені й залишалися на полі бою. Він бачив їх і питав: “Чому ви літаєте дронами, а не забираєте?” — а у відповідь чув: “Усі бояться туди йти”. Тоді він сам повз і витягував. Я запитував, чи нагороджували його за це, а він тільки сміявся: “Звісно, ні”, — ділиться брат.
Бойовий шлях Віктора завершився 26 квітня 2025 року в Торецьку.
“Вони їхали на бойове завдання й везли боєприпаси. Завдання успішно виконали, усе розвантажили — і з вільною головою поверталися з того жаху. Але саме в цей момент у машину влучив дрон із бронебійним снарядом. Їх у салоні було двоє. Обох одразу повезли до лікарні. Віктора не встигли довезти до Краматорська — він помер у дорозі. Побратима у тяжкому стані доправили до Дніпропетровської лікарні імені Мечникова — він вижив”, — з сумом говорить Дмитро.
Тіло захисника повернули рідним через кілька днів. Віктора поховали в Дніпрі, на “Алеї загиблих героїв”. Йому було 40 років.
Побратими так згадували Віктора на прощанні:
“Ми познайомилися ще у 2015 році. Він завжди був веселий. Знаєте, коли в тебе немає настрою — це видно: ходиш похмурий. А по ньому не було помітно — він завжди жартував і підколював. Я за 10 років не бачив, щоб він комусь грубив, навіть у дрібницях. У колективі часто бувають якісь невеликі конфлікти, а Віктор завжди думав, що сказати, щоб нікого не образити”, — згадує побратим Антон.
“Чуйний і доброзичливий — навіть не треба було його про щось просити, він сам приходив і допомагав. Дуже веселий, душа компанії. Ми познайомилися лише рік тому, коли разом їхали у відрядження. Згодом виявилося, що нас об’єднує спільна любов до машин. Якщо я копирсаюся під капотом, він завжди підходив і казав: “Давай допоможу” — там потримати, там покрутити — і все це з жартами та анекдотами”, — говорив побратим Віктор.
Брат додає від себе: “Він був дуже авторитетною людиною — люди тягнулися до нього. У нього була особлива манера спілкування. Завжди усміхнений, порядний, чесний, відповідальний і сміливий. Умів слухати та любив життя”.
У чоловіка залишилися брат і сестра, двоє дітей та дружина.
Усі 10 років служби Віктор провів на Донеччині — і мріяв залишитися тут навіть після перемоги.
“Він іноді приїздив додому під час ротацій, а потім знову повертався до Донецької області. Так звик до неї, настільки добре знав цей край, що після війни планував переїхати на Донеччину й придбати там будинок. Йому дуже сподобався цей регіон, і він хотів жити тут із родиною”, — ділиться брат.
Віктор за цей час отримав численні відзнаки:
“Вже після загибелі брата я зустрівся з жіночкою з Мирнограда, яка працювала адміністраторкою в тренажерному залі. Вона згадала Віктора — казала, що він ходив до них і що для нього спорт був не просто хобі, а частиною життя”, — додає Дмитро.
Рідні Віктора прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.