Підтримайте Вільне Радіо
Марина Мегельбей, яка викладає історію у Великоновосілківській школі №2, ніколи не мріяла про вчителювання. Але саме ця професія подарувала їй відчуття реалізації та можливість обговорювати історію зі своїми учнями. У травні 42-річна освітянка пройшла у фінал конкурсу “Учитель року — 2025” у номінації “Історія”. За звання найкращого змагалися педагоги з десяти областей. Перемогла вчителька з Донецької області.
Наразі пані Марина живе у Дніпропетровській області, тому викладає у форматі онлайн. Також вона працює заступницею директора з навчально-виховної роботи у тому ж закладі.
Журналісти Вільного Радіо розпитали Марину Мегельбей про конкурс, навчання онлайн та те, що вона хотіла б змінити в системі освіти.
В який момент зрозуміли, що Вам подобається пояснювати іншим історію?
Знаєте, в школі я була активною дитиною. Всі концерти, фестивалі, конкурси проводила, тоді я зрозуміла, що мені комфортна така комунікація. Але я точно не мріяла працювати вчителем, хоча і отримала таку освіту. В якийсь момент мені навіть здавалося, що це якось не престижно і це все не про мене. Після університету я пішла працювати в центр зайнятості. В школу я потрапила можна сказати випадково, мене попросили вийти тимчасово, когось підмінити. Мені запропонували залишитися і я залишилась, так почалася моя кар’єра. І з 2008 року я вчителька.
Хоча я і не мріяла, але саме в цій професії я відчула самореалізацію. Проведений урок — це справжнє задоволення. Я бачу, що мені треба змінити, що вдосконалити. Ніби постійно бачу сходинки і мені подобається ними рухатися.
Перемога в конкурсі “Учитель року”
Чи були очікування від конкурсу “Учитель року”?
На високий результат я не дуже розраховувала, хоча для мене це не перша спроба участі. У 2020 році я перемогла на обласному етапі, але тоді почалася пандемія і всеукраїнський етап скасували. І вже цьогоріч мені треба було знову пройти всі ці етапи. Точно можу сказати, що я 5 років тому і я зараз — дві різні людини. Тоді в мене був такий бойовий, оптимістичний настрій. Цього ж разу я казала, що вже не хочу, молодь така крута і нічого не вийде. Але з кожним наступним етапом я загоралась все більше — перемогла в області, увійшла в десятку кращих. Тож треба було не осоромитися.
Пригадаєте, як це було?
Нас одразу попередили, що ключове — це проведення уроку для учнів в класі. А наш заклад вже три роки працює онлайн, і я ніби відвикла від такого формату “живого”. Тому це своєрідний виклик, тим паче з дітьми, яких бачу вперше. Звісно, це був такий підготовлений і налаштований на роботу клас, тому я вже менше нервувала.
Як відреагували учні у Вашій школі? Пишаються своєю вчителькою історії?
Так-так, звісно, всі вітали. Думаю, що я сама не до кінця усвідомлювала і вірила, що переможу. В учнів більше впевненості було в мені. Тепер шуткують, особливо старші класи, що навчаються в найкращої.
Уроки історії — майданчик для дискусій
Я переглядала відео запис цього уроку з конкурсу, темою була Реформація та Мартін Лютер. Помітно, що Ви перетворюєте урок історії на інтерактивні дослідження. Як виникла ця ідея?
Мені подобається, коли учні розмірковують і прогнозують. Я б могла просто розповісти їм про всі історичні обставини, як розвивалися події, хто і на що впливав. Але ж значно цікавіше подивитися, як учні будуть переносити давні теми на повсякдення, які питання будуть ставити. Тому я не даю умовно готовий матеріал, а скоріше разом з учнями розмірковую. Але так, звісно, було не одразу. Такий стиль викладання прийшов з часом. Я емоційно завжди розповідала на уроках матеріал, бо я досить емоційна за характером. І мені здавалося, що це найкраще, що взагалі може бути. Але потім пішла шляхом обговорення тем, дебатів. Так, це іноді забирає багато часу. І весь мій план на урок розвалюється, бо ми довго дискутували. Але це настільки цінно, діти так добре такі теми запам’ятовують, що для мене це і є показник успішного уроку.
Найкрутіший спосіб навчити чогось — це допомогти і дозволити пропустити тему через себе. Наприклад, якось на уроці обговорювали Богдана Хмельницького. І я попросила, щоб всі учні стали його радниками, кожен пропонував свій план дій. А що можна змінити, а які в нього були союзники, чи вдалося б уникнути підписання невдалого договору? Діти так захопилися, шкода було переривати.
У Вашому випадку підручник багато визначає? Чи це скоріше відправна точка? Є стовпи, на яких вибудовуєте підготовку до уроку?
Звісно, ми обмежені програмою і діти йдуть за одним підручником. Бо це насправді хороша база, з якою можна працювати. Але я завжди готуюсь за кількома джерелами, мені цікаві різні автори, різні підручники. Бувають розбіжності у поглядах на історичні події, тому я шукаю золоту середину. Звертаюся і до офіційних сайтів Інституту національної пам’яті, Українського центру вивчення історії Голокосту тощо.
Я не практикую багато записів у зошитах, ці конспектування не результативні. Так, певні узагальнення робимо письмово для того, щоб закріпити тему — не більше.
Можливо, є теми або епохи, які “запалюють” учнів і найбільше цікавлять? Давні часи, козацька доба, новітня історія, революції?
Дуже багато питань в учнів стосуються саме радянського періоду історії. Бо, на жаль, наратив про “щасливий період СРСР” панує до сьогоднішнього дня. Часто вони це чують від когось з родичів і вже в школі зі мною детальніше говорять на цю тему. Цікаво обговорювати дітям і сучасний період. Бо вдома ніхто не стримує себе у характеристиках президентів України, наприклад. А я прошу подивитися на події і постаті більш відсторонено, з розумінням контексту. Звісно, дуже цікаві події Помаранчевої революції, Революції Гідності. І тут мені вже допомагають не тільки розмови, а і багато матеріалів про ті події. Це документи, фото, відео, спогади тощо.
Як на сьогодні мотивувати підлітків учити історію, коли навколо — жива історія у прямому ефірі?
Є думка, що історією можна називати щось, що відбувалося 100 років тому. Бо з часом погляди на окремі події змінюється, можна зрозуміти до чого призвели рішення. Але неможливо не говорити про сучасний період, тому я часто наводжу історичні паралелі. Люблю описувати події давнини і питати: “Діти, це вам нічого не нагадує?”. І ми всі починаємо повторювати вже мемну фразу другого президента України “це ж було вже”. Особливо цікаво це робити з 11-класниками. Ми так і пригадуємо весь матеріал, і намагаємося відповісти на вічне питання — чому людство не вчиться на своїх помилках.
Дистанційне навчання дисциплінує
Віддалене навчання має свою специфіку. Які інструменти онлайн-освіти стали для вас справжнім відкриттям?
Є свої плюси. Діти можуть долучитися практично з будь-якого куточка країни, або прослухають урок пізніше, якщо щось сталося. Вони всі в різних містах, хтось втратив домівку і можливість продовжити навчання в такому форматі — вже плюс. Важливий баланс між розумінням ситуації і вимогами навчання.
В дистанційній освіті надважливий якісний контент, яким можна зацікавити. Менше відбувається живого спілкування, багато що відкладається на самостійне опрацювання також, а це не завжди ефективно. Плюс, діти залишаються дітьми і часто інтернет пропадає саме в той момент, коли потрібно відповідати.
Але я можу сказати і про позитивні моменти. І вчителі, і учні дуже прокачали свої навички користування різними пристроями. Всі знаю, що і де закачати, як файли зберігати, де зручніше працювати. Технології вже нікого не злякають.
Для себе я розумію, що дистанційно значно важче, ніж очно. Бо мої уроки слухають не тільки діти, а часто і хтось із родичів дитини. Тому для мене кожен урок ніби відкритий, це дуже дисциплінує.
Якби у вас була можливість змінити щось в українській освіті — що б це було?
Складно щось виокремити. Але є момент, який треба доопрацювати. Зокрема, це оплата за години. Вчителі, як і всі люди, хочуть заробляти більше і часто набирають багато навчальних годин. Але кількість — це не про якість. І хочеться, щоб роботу вчителів оцінювали не тільки за конкретними годинами, які вони відпрацювали на уроках. Ми ходимо на роботу не тільки тому, що любимо дітей і нам подобається викладати. Ми хочемо мати конкурентну заробітну плату. Це б і саму професію зробило більш привабливою, я думаю.