Підтримайте Вільне Радіо
Віктор Смирнов — переселенець із Донеччини, паралімпійський чемпіон із 20-річним досвідом. Після початку повномасштабної війни він залишив Слов’янськ і тепер живе в Черкасах. Тут тренує ветеранів, відкрив хімчистку та мріє про повернення додому.
Журналісти поспілкувалися з Віктором про його спортивні здобутки й новий старт у Черкасах.
Віктор Смирнов родом із Донецька. Там минали його дитячі безтурботні роки. Хлопець ходив до садочка, навчався у місцевій школі. Виростав він у районі поблизу шахти. Ніхто не міг передбачити, що в один момент усе зміниться.
Одного дня Віктор з друзями знайшов саморятівник — пристрій, призначений для захисту дихальних шляхів шахтарів під час аварійної евакуації. Хлопці почали розбирати його, не знаючи, що це небезпечно. І той вибухнув.
“Я отримав дуже сильний опік обличчя, особливо постраждали очі. І я втратив зір”, — згадує Віктор.
Після цього почалося довге лікування. Спочатку в рідному Донецьку, потім в Одесі. Коли лікування завершилося і повернути зір не вдалось, Віктору потрібно було продовжувати навчання, тому батьки влаштували його в Словʼянську школу-інтернат для дітей з вадами зору. Провчившись там рік, він повернувся до Донецька, де здобував освіту у вечірній школі при УТОСз 6 по 8 клас.
У Донецьку Віктор вперше спробував себе у плаванні.
“Хлопці з нашої школи ходили тричі на тиждень у спорткомплекс “Динамо”. Їм від УТОСу, мабуть, виділяли доріжку. І вони брали мене з собою просто за компанію. Ми так плавали, для себе”, — посміхається він.
Усе змінилося після новин по телебаченню.
“Я десь у 2000-2001 році дізнався, що є паралімпійський спорт. Почув сюжет про Олександра Машенка — він у 15 років “золото” на Паралімпіаді виграв. Мене це вразило”, — каже Віктор.
Відтоді хлопець загорівся бажанням займатися плаванням професійно. Батьки підтримували сина як могли.
“Вони мене возили на навчання, забирали з басейну. Якщо не могли, то викладачі або хлопці допомагали. Командою якось усе вирішувалося”, — згадує він.
Одного разу Віктору сказали, що в Кураховому проходять тренувальні збори з перспективним тренером Андрієм Казначеєвим.
“Батьки мене туди привезли. Ми познайомилися, я лишився на два тижні. Плавав. Він подивився на мене і каже: “Переходь у слов’янську школу, будемо займатися серйозно”. І от з вересня 2001 року я там почав свою професійну кар’єру”, — говорить співрозмовник.
За роки у спорті Віктор не раз ставав чемпіоном. Але найпам’ятніші для нього — перші Паралімпійські ігри.
“Кожна Паралімпіада — цінна. Це завжди твоя робота, твій шлях, твої результати. Але перші — вони особливі. Тоді я здобув 7 медалей: 5 золотих, одну срібну і одну бронзову. Це був мій перший виступ на Паралімпіаді. І такий успіх”, — з гордістю згадує він.
Під час запливів спортсмени з порушенням зору орієнтуються по краях доріжки: в один бік пливуть ближче до правого краю, у зворотному тримаються лівого. По обидва боки басейну стоять тренери з довгими палицями, на кінці яких — м’яка кулька. Коли до бортика залишається приблизно півтора-два метри, тренер торкається спини або грудей плавця цією кулькою, щоб попередити про наближення до стінки.
На запитання про труднощі на спортивному шляху Віктор лише знизує плечима: для нього це були радше пригоди, аніж проблеми. Втім, бували й періоди, коли сумніви все ж з’являлися.
“Під час підготовки до змагань часто буває дуже важко — коли довго перебуваєш не вдома, тренування за тренуванням, а результату нема. І от тоді приходить думка: “Може, досить?” Хочеться просто взяти й поїхати додому”, — зізнається він.
Але зупинитися не дозволяли ані батьки, ані команда:
“Вони казали: ще трохи, потерпи, буде результат. І щоразу це допомагало. Я збирався і продовжував”, — розповідає Віктор.
Зрештою це дало свої плоди. А ще на додачу до фізичних якостей спорт допоміг чоловікові розвинути самодисципліну та пунктуальність:
“Я не люблю спізнюватися. І не люблю, коли на мене чекають. У спорті треба приходити завчасно, бути готовим. Це я переніс і в життя”, — каже Віктор.
До 2014 року Віктор жив у Донецьку, але після окупації рідного міста довелося переїхати до Слов’янська. Там він жив і тренувався до 2022 року. Та після початку повномасштабної війни довелося знову їхати — цього разу за кордон. Чотири місяці чоловік жив в Іспанії, а потім повернувся в Україну й осів у Черкасах.
“У мене тут родичі, кілька друзів із Макіївки теж переїхали сюди. Я подумав, що треба бути ближче до своїх”, — пояснює він.
У Черкасах життя поступово почало налагоджуватися. І хоч повноцінно тренуватися було складно — не було ні тренера, ні басейну — Віктор не зупинився:
“Мене підтримувала дружина — вона допомагала тренуватися. Але сам себе не вижмеш на 100%, коли немає тренера поруч”.
Тож після двох поспіль чемпіонатів світу, де фінішував п’ятим, чоловік зрозумів: час перегортати сторінку.
“Я завжди був серед призерів. Двадцять років. А тут — п’яте місце. Я розумів, що до Парижа (Паралімпійських ігор 2024 року, — ред.) залишилося небагато часу, а я вже не в тій формі. І витрачати сили, здоров’я, знаючи, що не потраплю в трійку, було важко морально”, — каже Віктор.
Тому у вересні 2023 року він вирішив завершити спортивну кар’єру. Але це не стало кінцем його історії у спорті — лише новим розділом.
Спершу Віктор і не думав про роботу тренером, але зустріч із паралімпійцем Богданом Кулінічем стала переломним моментом.
“Ми давно знали одне одного заочно. А тут зустрілися в Черкасах. Я сказав, що думаю завершувати кар’єру і не знаю, що далі. А він каже: “Давай познайомлю тебе з директором муніципального спортивного клубу “Дніпро” Юрієм Гончаровим”, — розповідає Віктор.
У клубі йому запропонували спробувати себе як тренера — працювати з бійцями, які повернулися з фронту. Відтоді Віктор проводить загальнофізичні тренування для ветеранів, працює над організацією зборів і турнірів.
Чоловік з теплотою згадує історії людей, які прийшли на реабілітацію, не склавши рук.
“Багатьох поранило на передовій, потім вони пройшли лікування, отримали інвалідність — і не здалися. Прийшли в спорт. І хоча раніше могли бути дуже далекими від нього, то зараз тренуються, беруть участь у змаганнях. Виграють медалі для себе, для клубу, для України”, — говорить співрозмовник.
Найбільше, додає він, надихають маленькі перемоги — коли людина після важкого досвіду знову відчуває смак життя.
Заняття з ветеранами проходять по два-три рази на тиждень.
“У нас кілька тренажерів — партнери подарували. Місто, кажуть, заклало фінансування на нове обладнання, але поки що нічого не купували”, — говорить чоловік.
Умов для занять плаванням у місті поки що теж немає.
“У Черкасах досі не працює басейн, а для ветеранів із травмами опорно-рухового апарату плавання — одна з найкращих форм відновлення. Я звертаюся до влади, шукаю підтримку іноземних партнерів. Бо Черкаси обласний центр, і не мати басейну це проблема”, — наголошує тренер.
На його думку, в Україні досі бракує системної підтримки спортивної реабілітації. У деяких містах уже створюють команди ветеранів при громадських організаціях. Але для того, щоб напрям став масовим і стійким, потрібні час, підтримка і більше небайдужих.
Паралельно з тренерською діяльністю Віктор відкрив у Черкасах хімчистку. Ідею підказав знайомий — переселенець із Харкова Євген Заярний.
“Я нічого не знав про цей бізнес, але Євген поділився досвідом, допоміг із документами. Скористався мікрогрантом центру зайнятості — і стартував. Тепер хімчистка працює, і я намагаюся поєднувати це з тренуваннями”, — розповідає Віктор.
У своїй справі він намагається поєднувати підприємництво і соціальну відповідальність.
“Маємо знижку 10% для військових. А ще я створив робоче місце для людини з інвалідністю — він працює дистанційно, приймає замовлення. І я дуже радий, що можу допомогти комусь реалізувати себе”, — ділиться чоловік.
На досягнутому Віктор не зупиняється: якщо бізнес буде стабільним, планує відкрити ще одну філію в області.
Та окрім підприємницьких амбіцій, Віктор має ще одну мрію: повернутися додому, на рідну Донеччину.
“Напевно, те, чого мені найбільше бракує, — це дім. Просто хотілося б повернутися, побути у себе вдома, побачитися з друзями, з родичами. Багато хто не зміг звідти виїхати і продовжує там жити (в окупації, — ред.)”, — відверто ділиться Віктор.
Раніше ми розповідали про параплавчиню з Донеччини Марину Піддубну, яка представляла регіон на Паралімпіаді 2024 року. Тоді вона здобула дві медалі: “бронзу” на дистанції 50 метрів вільним стилем і “золото” у змішаній естафеті 4×100 метрів.