Підтверджені випадки COVID-19 на 11.07.2020:

52 843

В Україні
(1372 померли, 25661 одужав)

758

На підконтрольній Донеччині
(10 померли, 271 одужав)

1360

На непідконтрольній Донеччині
(79 померли, 618 одужали)
*неофіційно, дані бойовиків

СПЕЦТЕМА
5 років трагедії під Дебальцевим
1 історія очима 3 людей
За даними Генштабу, з 15 січня по 18 лютого 2015 року в боях за Дебальцеве від куль бойовиків загинули 110 українських військових. Ще 270 отримали поранення. Сімох бійців ЗСУ взяли у полон, а 18 досі вважаються зниклими безвісти. За весь час оборони Дебальцевського виступу 136 українських армійців загинули та 331 був поранений. Журналісти, які працювали на місці подій, називають ще більші цифри. Ми поспілкувалися з людьми, які були свідками або брали безпосередню участь у тих трагічних подіях. Їхні історії читайте далі.
Олександр Данилюк,
керівник експертної групи з питань надання екстреної медицини МОЗ України. Під час боїв за Дебальцеве працював військовим хірургом
Я пам'ятаю, що коли в Мінську домовилися про припинення вогню, українські військові під Дебальцевим вже третій день були в оточені окупантів. Я знав, що Росія не піде на поступки, та все ж надія жевріла. Втім, дива не сталося.

У ворога немає нічого святого, тому атакувати наші позиції стали ще потужніше. Сили бойовиків значно переважали наші. У них була неймовірна кількість військової техніки та людських ресурсів, які постачала Росія. З першої години "перемир'я" й до ранку від нашого табору медичної роти не залишилось живого місця. До 18 лютого допомогу пораненим ми надавали у криївці медичної роти. Іншого варіанту в нас не залишилось.
З кожним прицільним вистрілом бойовиків медичного забезпечення ставало все менше. Через 2-3 дні в нас не вціліло жодного реанімобіля. Аптечний склад, який розміщувався зовні, також був знищений.

Та навіть попри це робота медиків тривала. Я не люблю оперувати цифрами, адже кожне життя має цінність. Але за даними командування роти я провів щонайменше 95 операцій.

Однак ми продовжували втрачати своїх людей. Кожного дня до нашої криївки приносили близько десяти тіл.

Ми добре билися, але не могли ані ззовні, ані зсередини розірвати кільце, яким нас охопили бойовики. В останні дні бої були найзапеклішими. Коли ми несподівано для окупантів почали прориватися, я вперше побачив ворога віч-на-віч. Це було у контактному бою, коли кулі летіли просто в нас. Ми їхали на КрАЗі й відстрілювались від бойовиків, та за деякий час кулі закінчилися. Тоді я взяв у руки автомат, який до цього жодного разу не застосовував. У той момент я мимохідь побачив бійців противника. Але їх швидко ліквідували, а наш КрАЗ заїхав за пагорб, де ми вже були майже недосяжні. На спусковий гачок мені натиснути так і не довелось.
Фото: Анастасія Власова/Kyiv Post
Коли ми вже ночували у Бахмутській лікарні, мені наснився нічний жах. У тому сні мій побратим отримав поранення, і я намагався привести його до тями. Але потім я прокинувся й усвідомив: я у безпеці.

Подібні сни я бачив ще кілька місяців. Припинились вони лише коли я дописав свою книгу спогадів про бої під Дебальцевим. Взагалі я не письменник і спочатку про книгу не замислювався. Але у Бахмуті я вирішив записати у блокнот те, через що пройшов. У моєї пам'яті є властивість забувати все погане, а я не хотів, щоб це відбулось. Тому нашвидкоруч занотував основні тези. А потім друзі переконали мене описати все докладно та опублікувати свої спогади. Скан з того блокноту потім увійшов у книгу.
Я вважаю, що ми не програли під Дебальцевим. Вже той факт, що ми у більшості змогли прорватися, дає змогу казати, що ми перемогли. На дев'ятий день оточення у нас не залишилось надії на те, що ми виживемо. Але ми врятувалися.
Дмитро Бондар,
завідувач травматологічного відділення Бахмутської багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування. Під час дебальцевської трагедії рятував поранених військових
Фото: Вільне радіо
За найскромнішими підрахунками, за весь час боїв під Дебальцевим ми прийняли близько 600 військових. Насправді ж їх було більше.

Перші поранені почали надходити десь за два тижні до того, як бойовики оточили українських армійців. Ми приймали від 60 до 90 людей за добу, поки були відкрити коридори евакуації. А потім на деякий час надходження поранених припинилося взагалі. Тоді окупанти захопили Логвінове, тому всі виходи для українців були зачинені.
Фото: @stepan_klimov у Twitter
З 14 лютого потік машин з пораненими відновився. Перших привезли о 7:30. Лише за цей день до нас надійшли 173 бійці у важкому стані. Тих, хто надходив з незначними пораненнями, ми просто не враховували. Можеш іти – вставай і йди. Таких ми організовано відправляли до лікарень Покровська чи Харкова – у нас просто не було місця й часу.

Відверто кажучи, для медиків нашої лікарні це не було стресом. До нас ще до цього надходили поранені зі Світлодарська, Миронівки, Донецького аеропорту. Тож ми, можна сказати, вже звикли до цього. А я до осені 2014 року працював черговим лікарем у Первомайську, тому бачив війну на власні очі.

Військових привозили з різними травмами, але всі вони були тяжкі. Осколок не обирає, куди влучити. Черепно-мозкові травми, відкриті рани, відірвані кінцівки – було все. І дуже багато.
Фото: EPA/UPG
Час грав велику роль. Через те, що траси були закриті, багато поранених до нас просто не доїжджали. Військові з пораненнями середнього ступеня тяжкості потрапляли до нас вже "важкими". А ті, хто з самого початку отримував тяжкі травми, помирали в дорозі. У мирний час їх би врятували.

Операції тривали вдень і вночі. Усі від санітарки до завідувача працювали без вихідних – машини з пораненими приїжджали одна за одною "конвеєром". Події розгорталися швидко, наче бійка біля клубу. Не всім вистачало місця у палатах, тому багато хто лежав просто в коридорі.

Врятувати змогли багатьох, але декого все ж втратили. Наприклад, 18 лютого померли троє.
Звісно, крім військових до нас надходили люди з травмами, які трапляються кожного дня. Але якщо їхній стан не був тяжким, їх ставили у кінець черги або відправляли до інших медичних закладів. Все ж у пріоритеті були важко травмовані: людина зі зламаним пальцем та людина без руки – це різні речі.

Велику підтримку ми отримували від волонтерів. Вони допомагали нам медичними засобами, яких на всіх не вистачало. А військові координатори блискуче розподіляли вже врятованих бійців до інших медичних закладів. Якби не вони, ми б задихнулися.

Після 18 лютого потік поранених бійців почав поступово зменшуватися. Кілька днів до нас привозили по 2-3 військових, а потім перестали зовсім. Коли все завершилось, ми всі нарешті могли перевести дух і трохи відпочити.
Фото: UNIAN
Такої кількості поранених до нашої лікарні більше не надходило. Хіба що влітку 2016 року після одного з обстрілів до нас привезли близько 10 військових, але ми до цього вже були готові.
Завідувач травматології в Бахмуті про сотні поранених з Дебальцевого та евакуацію
Руслан Федонюк,
судово-медичний експерт Бахмутського відділення бюро судово-медичної експертизи. Приймав військових, які загинули у боях
Фото: Вільне радіо
Для мене все почалося з санітарного транспорту, який з самого ранку привіз двох загиблих армійців. Це було в середині лютого. Санітари, які доставили "двохсотих", тоді сказали: "Ну все, готуйся. Зараз будемо возити без зупину".

Нас тоді було двоє експертів, троє санітарів і стільки ж медсестер. Все змішалося: працювали без огляду на те, хто які обов'язки має виконувати. Довелося перейти на цілодобовий режим роботи. Ми всі були втомлені, але часу на відпочинок майже не було. Праця була фізично важкою: тіло треба підняти, перенести, роздягнути, оглянути, потім помити, зашити й одягнути. А бувало, що привозили частини тіл, які треба було якось зібрати – родичі повинні побачити свого загиблого у належному вигляді.
Фото: Александр Клименко/Reuters
Об'єми нашого приміщення не були пристосовані до такої кількості тіл. Одночасно у відділенні їх могло знаходитись до 40, тоді як холодильна камера вміщала лише 4 каталки. Загиблих складали у коридорі просто на підлозі, залишаючи вузький прохід для каталки. А коли у приміщенні місця вже не залишилось, довелося виносити тіла на вулицю. Благо, тоді була зима.

Точної кількості загиблих, які надійшли до нашого відділення, я вже не можу пригадати. Але пам'ятаю, що близько 200 тіл довелось відправили до тодішнього Дніпропетровська, бо в самих не вистачало ані часу, ані місця.
У такому темпі ми працювали близько двох тижнів. А потім мені подзвонив хтось із начальства місцевого відділу міліції та сказав, що зі мною хоче зустрітися тодішній президент Петро Порошенко. Я тоді ще віджартувався: "Де я, а де Порошенко. В мене немає часу їхати до Києва". А мені кажуть: "Ні, він тут, він приїхав до Артемівська". Я був дуже завантажений і запропонував, щоб Петро Олексійович сам до мене приїхав. Так би він на власні очі побачив усе, що в нас відбувається. Але зрештою ми домовились, що приїду я.

Близько 14:00 я під'їхав до військової частини. Мене зустрів офіцер, який вже був попереджений про мій приїзд. Мене провели до одного з приміщень, і потім деякий час я чекав у коридорі з мером міста, губернатором та ще кількома людьми. Чекати довелось недовго: з одного з кабінетів вийшов військовий і запросив мене. Він ще так кумедно до мене звернувся: "Директор моргу, зайдіть".

Кабінет був схожий на навчальний клас: у три ряди вишикувалися столи, за якими сиділи багато людей у військовій формі. А навпроти них, за "учительським" столом, сидів Порошенко. Прямо перед ним було вільне місце. Туди я і сів, бо решта місць були зайняті, а по периметру кабінету вже стояли інші люди. Президент запитав мене, скільки "двохсотих" мені привезли.
Фото: Ірина Фріз/ Прес-служба Президента Петра Порошенка
Я попросив уточнити проміжок часу, який його цікавить. Порошенко відповів: "З моменту виводу військ з Дебальцевого". Я сказав, що я людина цивільна й не знаю, коли почався цей вивід. Президент говорить: "Добре, давай за добу". Я уточнив: "З 14:00 вчорашнього дня по 14:00 сьогоднішнього?" Він мені: "Ні, давай з опівночі й до 14:00". Тобто, часові рамки були звужені до краю, а різниця була великою.

Перш, ніж їхати, я подивився статистику. Тоді за добу до нас надійшли понад 40 загиблих, але більша частина з них припадала на попередній день. Вночі було затишшя, а зранку нам привезли 12 чи 13 тіл просто з поля бою та ще одного – з лікарні. Цю кількість я озвучив Порошенку, на що він мені відповів: "З лікарні не враховується". Це мене дуже здивувало, адже цей військовий загинув від бойового поранення. Дивлячись поверх мене, президент звернувся до присутніх: "І що ви мені розповідаєте про 300-400 загиблих? Людина говорить вам, що їх 13". Цю ж цифру він попросив мене озвучити на камеру. А потім ще запитав, чому російські ЗМІ розповідають про 300 загиблих. Я відповів, що гадки не маю, бо вільного часу ні на що, окрім сну, не залишається. На цьому наша зустріч завершилася: я поїхав працювати далі, а вони залишились у військовій частині.

Після цього до нас чомусь припинили привозити тіла українських військових.
Фото: Анастасія Береза
Взагалі 2015 рік був для нас найбільш напруженим, адже наше відділення було одним з найближчих до лінії розмежування. За той рік ми прийняли близько 800 загиблих. Після цього їхня кількість пішла на спад. У 2016 році ми прийняли вже до 600 тіл, а у 2017 – ще на сотню менше. За два останні роки цифра загиблих, які надійшли до нас залишається незмінною – 494.
Судмедексперт з Бахмутського моргу про сотні загиблих під Дебальцевим та розмову з Порошенком

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Поділитись публікацією

Ця публікація створена за підтримки Європейського Фонду за Демократію (EED). Зміст публікації не обов'язково відображає думку EED і є предметом виключної відповідальності авторів


Спонсор

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: