Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Павло Шмаков. Він працював на будівництві, захоплювався татуюванням і розмовами на високі теми. У 2021 році чоловік підписав контракт із ЗСУ, під час повномасштабного вторгнення боронив державу як мінометник на Ізюмському напрямку. Там, на Харківщині, він прийняв свій останній бій.
Про життя Павла Шмакова Вільному Радіо розповіли його мати Каріна та троюрідний брат Олег Ігуменцев.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Павло народився 15 травня 1983 року в Бахмуті. Перші дев’ять класів вчився у місцевій школі №24, паралельно відвідував секцію боксу. Потім вступив у Бахмутський індустріальний коледж на спеціальність механіка з ремонту машин, практику проходив у Часовоярському вогнетривкому комбінаті.
Після здобуття освіти Павло за фахом не працював. У 2010 він влаштувався на бахмутський м’ясокомбінат, а за два роки почав роботу в будівельній сфері.
У вільний час чоловік любив влаштовувати зустрічі з друзями, гуляти на природі та малювати.
На початку 2000-х Павло зустрічався з дівчиною, але тривалих стосунків у пари не склалося. Відтоді чоловік зосередився на роботі й творчості.
“Він любив робити татуювання, особливо друзям. У нього й самого було кілька. Але робив це для самовираження — не у професійному салоні, а просто для душі. Бувало, сидів і тушшю малював на шпалерах”, — ділиться мати.
Після 2014 року Павло жив закордонними заробітками у Польщі. У деякі відрядження він вирушав разом із троюрідним братом Олегом Ігуменцевим.
“Я тоді брав його із собою як підсобного працівника. Він допомагав мені — десь знімав шар штукатурки, десь носив мішки, штробу під дроти у стіні міг зробити. Для мене він завжди був цікавим співрозмовником, бо любив пофілософствувати на високі теми”, — говорить Олег Ігуменцев.
Рідні пам’ятають Павла як доброзичливого і чуйного чоловіка.
“Він завжди відгукувався всім на допомогу та був дуже пунктуальним — особливо коли йшлося про родину. Ніколи не був жадібним, завжди з усіма ділився. Наприклад, коли приїжджав із заробітків, до нього часто приходили друзі, щоб позичити грошей”, — ділиться мати Павла Каріна Шмакова.
Восени 2021 року Павло вирішив підписати контракт із ЗСУ.
“Я думаю, його надихнули родичі. У нього дід і рідний дядько були військовими, і він ще після технікуму хотів піти їхніми стопами, але я тоді відмовила його. З часом це повернулося”, — говорить мати.
Брат Павла додає, що на підписання контракту його також могли спонукати матеріальні труднощі.
“Він жив дуже бідно, тому ми з дружиною завжди допомагали йому і пригощали. Але навіть у важкій ситуації він не приходив із порожніми руками — завжди купував цукерки та мандарини для дітей (брата Олега, — ред.). Вдома у нього навіть холодильника не було, газова колонка поросла павутинням, купався в тазиках. Боргів за комунальні [послуги] було багато, і все це підштовхнуло його щось змінити у житті. Він втомився їздити на заробітки й хотів стабільну роботу зі стабільною зарплатою. Коли ми бачилися востаннє у жовтні–листопаді 2021 року, він сказав, що на контракті зможе отримувати стабільні гроші й наводити лад. Планував розрахуватися з усіма боргами за комуналку і почати робити ремонт у квартирі”, — говорить Олег.
Щоб долучитися до ЗСУ, бахмутянину довелося продавати майно.
“Він почав обходити лікарів, збирати документи, готуватися до “учебки”. А з нього постійно вимагали гроші, плюс командир сказав, що форму та обладнання не дасть. Довелося все купувати самому — він навіть продавав свої будівельні інструменти, щоб забезпечити себе”, — додає брат.
Бахмутянин підписав контракт із 95-ю бригадою ЗСУ й став служити мінометником у званні рядового. Про тяготи служби не розповідав навіть близьким.
“Він був доволі замкнений і ніколи нічого не розповідав. Про його життя я знаю небагато, а про службу — тим паче. Лише кидав: “Усе добре” — і переводив розмову на інші теми”, — говорить мати.
Життя Павла обірвалося наприкінці травня — на початку червня 2022 року. Точна дата його загибелі невідома.
“У нього був день народження 15 травня, і десь через півтора тижня він перестав відповідати на дзвінки. Це сталося біля села Барвінкове Ізюмського району на Харківщині. Вони працювали мінометним розрахунком, і їх усіх накрило артилерійським ударом. Там, на кадрах, які ми бачили, їх просто розірвало на шматки”, — говорить Каріна.
26 липня 2022 року родина подала заяву до поліції, і Павла Шмакова зареєстрували як безвісти зниклого.
“Я тоді здала зразки ДНК і чекала. Потім була деокупація Харківщини, і якраз вдалося потрапити на територію, де він загинув. Але слідчий подзвонив нам аж через два роки. Сказав, що є збіг і треба, щоб батько теж здав зразки ДНК — це було десь 7–8 лютого 2024 року”, — уточнює мати.
Тіло сина батьками повернули ще за десять місяців, коли знайшли збіги за ДНК. Поховали захисника 14 листопада 2024 року в Харкові.
“Тіло ми так і не побачили — його ховали у закритій труні. Речі повернули з військової частини, але там не було ні документів, ні телефона. Вони пролежали з тілом у землі два роки, і, напевно, їх долучили до справи як доказ. Тому в родини тепер майже не залишилося його фотографій, бо надруковані лишилися у Бахмуті, а телефон не повернули”, — ділиться Каріна Шмакова.
У бахмутянина залишилися мати з батьком та рідна сестра.
“Він був дуже добрим, гостинним, не занудним. Я йому телефонував і казав: “Заїду до тебе після роботи”. Він відповідав: “Добре, ставлю чайник”. Коли я приїжджав, завжди вже стояв гарячий чай”, — згадує брат Олег Ігуменцев.
16 травня 2025 року близьким вручили орден “За мужність” III ступеня, яким Павла відзначили посмертно.
Світла пам’ять.