650 днів полону. Історія горлівчанки Марини Чуйкової

Розкажіть, будь ласка, про своє затримання. Вас затримали в березні 2018 року на блок-посту?
18 березня 2018 року я виїжджала і проходила паспортний контроль. У мене забрали паспорт, взяли паспорт у віконечко і затримали. На мене так дивно подивилися. Потім довго десь затримували мій паспорт. Потім вийшли двоє здорових чоловіків, завели мене в окремий кабінет і закрили. Привели охоронця, посадили і закрили. Потім привели жінку. Розділи наголо. Телефони відразу забрали. І залишили в тій самій кімнаті. Ми довго сиділи, чекали, поки приїде з "МГБ" Донецька ("Министерство государственной безопасности Донецка", — ред.) машина з двома здоровими дядьками. Те, що це машина "МГБ", я дізналася вже потім, відразу вони мені не представилися. Вони вдягнули на мене наручники, провели повз всіх людей. Показали, що вони зловили шпигунку. І кудись мене повезли. На голову вдягнули мішок. Я не знала, куди я їду. Виявилося — в "МГБ" міста Донецька.

Вони щось говорили вам? Коли затримували або надягали мішок?
У чому мене звинувачують — мені не говорили, але називали прізвища. Говорили, що я повинна за час дороги подумати про своїх дітей і матір. Згадати своїх гріхи. Тому що зараз вони мене будуть допитувати. Мене затримали разом з водієм. І мене, і водія тримали в підвалі "МГБ" 30 днів. 30 днів ані його дружина, ані мої діти, ані моя мама не знали, де ми знаходимося. Ніяких документів ніхто моїм рідним не видавав.

Багато там було людей?
Туди, де мене кинули, там було 3 людини, але це було нижче підвального приміщення. А трішечки вище — підвальне або напівпідвальне, там ще були камери. Я їх не бачила, але я чула, як відкривалися двері, і людей виводили в туалет. Я чула крики, як їх там били, карали. Коли мене вже привезли в СІЗО, поруч зі мною виявилася жінка з камери вище.

Ті, хто перебував з вами, вони розповідали як там опинилися?
Вони розповідали, але це було складно. Перемовлятися нам не дозволяли.

Була ізоляція?
Так. Ми фактично не розмовляли, вікон у нас не було. Ні на вулицю вікна не було (ми не знали ранок або вечір), ні один з одним. Але, звичайно, я запитала і дізналася імена цих людей.

Ви знаєте де вони зараз?
Одного звільнили, а ще одного не знаю. І хотілося б дізнатися, де він. Тому що в СІЗО він не з'являвся. Звільнені чоловіки прізвище його чули, але де він — не знають.

А про кого мова?
Молодий хлопець, 25 років, з Луганська.

Ви імені не називаєте?
Я не хочу називати, щоб не було йому там гірше. Я передам "органам".

Як пройшли ті 30 днів? Як ви знаєте, що це були 30 днів?
Я знаю, тому що знаю день арешту і коли мене випустили. Деякі охоронці були схильні йти до нас на розмову, і вони нам говорили, який сьогодні день. Один охоронець навіть дозволив мені одного разу довше скористатися водою.

І ось одного разу прийшов хороший охоронець і каже: "Ви хороша жінка, мені вас шкода. Мийтеся/купайтеся скільки хочете". Я скористалася моментом. І помилася, і випрала речі. Я роздяглася, ноги помила, бо вже давно не знімала чоботи. Вдягла на себе пальто і ми пішли назад у підвал. А він каже: "Ось жінка довго милася, тому чоловіки в туалет не підуть". Вони просилися, молили, але він не відпустив. Ось таке було покарання. Таке знущання.

Спали ми, і коли прокидалися, то кричали з цими чоловіками один одному: "Ранок або вечір?". Я кажу: "Не знаю, мені здається, ранок". Я, наприклад, заснула на 20 хвилин і не розуміла який час доби.

На стінах там були написи. Хтось просидів 30 днів, хтось 60, хтось 90. Вони залишали там свої коментарі. Мені було страшно. Рівно через 30 днів прийшов слідчий, і нас перевезли в ізолятор тимчасового утримання. Там я переночувала. Вранці знову вдягнули наручники, посадили в залізну машину і знову кудись повезли. Це виявилося СІЗО Донецька. Там теж жорстоко було. Знущалися. Морально гнобили, обзивали. Але все це пройшло. Підняли в камеру, в камері було 16 людей. Тут уже всі жінки. Тільки не політичні в'язні, а різні. І наркомани, і вбивці.

А які там у вас були стосунки?
Мені відразу дали зрозуміти, що з моєю статтею у мене будуть проблеми в камері. Тому що там хтось служив, у когось родичі загинули на війні. Але в процесі спілкування ми зрозуміли, що у них просто немає достовірної інформації. Вони мало поінформовані, і тому багато чого не розуміють. Ось мене звинувачували в шпигунстві, називали "шпигун іноземної розвідки", що я зрадила свою батьківщину. Ну от я у них питала: "Дівчата, у вас якого кольору паспорт? Ви громадянки якої країни? І яку країну ви зрадили?". Ось така невідповідність. І коли ми слухали телебачення, там був телевізор, серед оцих російських програм трохи вмикали українське телебачення. Ми збирали інформацію. Я їм пояснювала, що все це не правда. Що скоро все буде по іншому.

Які канали дозволяли дивитися?
Давали дивитися "Росія 24", республіканський канал і "Оплот". Ось так рік я перебувала в СІЗО. Родичі билися, щоб отримати довідку, щоб включити в списки на обмін. Але та сторона не давала ніяких документів на руки. І ніяких доказів, що я там знаходжуся, не було. Ми були просто безвісти зниклими.

Коли сини змогли з вами зв'язатися?
За 2 місяці перед моїм звільненням мене відправили в сніжнянську виправну колонію. Там дозволяли дзвонити раз на тиждень, але тільки на "Фенікс", це місцевий оператор. Але нас змусили йти шити, за гроші. В місяць 97 рублів (38 гривень, — ред.). Ось я заробила за листопад 97 рублів і змогла зателефонувати дітям на МТС. Але дзвонити дозволяється в присутності чергової та офіцера, на гучному зв'язку. Ти не можеш нічого сказати поганого, тому що теж будеш покараний — заборонять дзвонити додому.

До цього зв'язку взагалі не було?
Ми зв'язувалися через адвоката.

Коли адвокат повідомив родичам, де ви? Коли вперше стало про це відомо?
Точно я не знаю, але дуже довго. У мене мама хвора, я просила, щоб їй повідомляли. І просила у нього відповідь.

Він брехав?
Так. Але він дзвонив моєму колишньому чоловікові, і я диктувала, що мені потрібно. Ось це він говорив.

Як мама себе почуває зараз?
(плаче, — ред.) Мама померла. Мама не дочекалася мене рівно 40 днів. Мама не дочекалася, і я її не проводила. І не сиділа біля неї. 29 числа нас звільнили, а їй уже виповнилося 40 днів. Вона хворіла, лежала в лікарні. Але я не могла зв'язатися з нею або допомогти. Мені родичі подзвонили в колонію, що померла мама. Ми думали, що мене відпустять. Але мене не відпустили навіть на похорон. Маму я втратила. І повернутися я не зможу, щоб навіть на могилку до неї сходити.

А сини були?
Ні. Я дуже боялася. Я заборонила дітям. Я попередила, що навіть якщо зі мною щось трапиться, щоб вони ні на крок, ні в якому разі туди не приїжджали.

Її там поховали?
Так, мій колишній чоловік. Поховав біля батька, організував все, все добре. Просто мені важко, що я, єдина дочка, не змогла цього зробити. Мені прикро, тому що, якби я була поруч, то вона ще була б жива. Я медик, і я б їй в будь-яку хвилину допомогла. Я б їй надала першу допомогу, цього б не сталося.

Вам так званий "суд" дав 11 років за шпигунство. Як відбувався суд взагалі?

Рік мене нікуди не викликали, рік не давали ніяких документів. Єдине що — у віконце камери простягали документ про мій арешт, що його продовжують на пів року. Але мені залишати документ не давали. Десь на початку серпня мене і ще кількох чоловіків вивезли в слідчий відділ "МГБ". І слідчий сказав, що у мене є роки, щоб читати справу. Але зараз у мене є 10 хвилин, щоб її не читати, а погодитися з усім написаним і визнати себе винною. Тоді мене швидко засудять, і вже готовий обмін, де я в списках. Звичайно, це був шанс. Я хотіла побути зі своєю хворою мамою, я хотіла побачити своїх дітей. Тому я погодилася. 13 серпня у нас був суд. Нас привезли 10 людей. І не в залізній будці, а в автобусі, і під охороною. Кожному поставили 1 охоронця військового "ДНР" і 1 охоронця від "МГБ". Суд пройшов за 1 день. 3 засідання за 1 день. І так засудили кожного. Хлопці виходили першими. Терміни були, звичайно, жахливі. 12,15,18,14 років. Мене теж засудили ось на 11 років. Особливо адвокат зі мною не розмовляв, спиною до мене сидів. Виглядало це як якась гра, ніби все несерйозно. Але терміни були серйозними, і вирок виглядав серйозно. Ось засудили, прийшло повідомлення з вироком і відвезли в сніжнянську виправну колонію. Там я пробула 2,5 місяці. Нас було всього 11 людей, але виїхало 10. Одна жінка залишилася в сніжнянській виправній колонії, в СІЗО залишилося багато жінок і чоловіків.

Як думаєте, чому вона залишилася?
Я не знаю чому, хто складав ці списки, як вони складаються, і як "ДНР" їх підтверджує. Я не розумію формулу "підтверджених на підтверджених". Тому що та жінка теж засуджена, і в СІЗО за терміном разом зі мною потрапляли, і стільки ж сиділи. Я не знаю. Я тільки знаю, що мої діти провели дуже багато мітингів, дуже багато писали, дуже багато зверталися. І до Валерії Лутковської, і до Людмили Денисової (займаються питаннями обміну полонених як представники від України на різних рівнях, — ред.), і у Зеленського вони були на прийомі, і біля посольства російського вони організовували мітинги, і у Раді вони організовували мітинги. Збирали людей, збирали підписи. Вони шукали будь-які можливості, щоб зібрати документи-докази того, що я перебуваю саме в СІЗО або в колонії. Тому що "ДНР" документів нам не давали.

Думаєте, саме це вам допомогло?
Я думаю, що це вплинуло, але загально у них якісь інші пріоритети. Це було 55 щасливих квитків, я б так сказала. Мені дуже приємно, що я була в списках, але важко, що дуже багато людей ще там. Все, що я знаю про них — я розповім. Якщо буде потрібна моя допомога — я допоможу. Коли ми прилетіли сюди, до Борисполя, нас зустріли, я відразу зателефонувала дітям однієї жінки. Тому що у неї немає можливості зателефонувати своїм дітям, і вони давно вже не чули один одного. Я вважаю, важливо цим дітям знати, що мама жива, і у неї все добре. Або у неї є проблеми, і чогось не вистачає.

Багато таких, кому не дають зв'язуватися взагалі?
Не дають зв'язуватися всім. Є люди, які приїхали з інших міст, приїхали в Донецьк навідати своїх батьків, і їх там затримали. Припустимо, в Києві знають, що вона поїхала додому, за неї спокійні. Зв'язок зник, але вони думають, що вона у родичів. Там мама думає, що вона не поїхала, і зв'язок обірвався. Але в СІЗО, в колонії, в тюрмі дзвонити дуже важко.

Який етап був для вас найскладнішим? З тих трьох місць, де ви були.
Найстрашнішим був етап в підвалі "МГБ". Тому що допитували, знущалися, возили і показували "шпигунку" по інстанціях, як мавпу. Ось це було важко.

Вірилося, що ті, хто ходив поруч, на таке здатні?
Ніколи б я не подумала, що люди на таке здатні. Що таке може бути. Страшно. І крики, і кров. Струм. Це так жахливо.

Сильно тиснули психологічно?
Так, важко дуже. Важко було, коли померла моя мама. Було дуже важко. А ще важко особисто мені було на "ДНР-івському" блок-посту, коли нас затримали там. Ми приїхали, першими стали люди з Луганська, і пішов обмін. Ми нічого не бачили, нас сховали позаду, десь там ми стояли. Ми нічого не бачили, але чули, що вже пішов процес. І потім раптом луганські всі їдуть автобуси, а ми залишаємося. Нас вивели з автобуса, поставили в ряд. Прибігли журналісти російські та іноземні. Почали ставити нам провокаційні питання. І в якийсь момент мені здалося, що автобуси кудись їдуть, а ми залишаємося тут. І нічого не відбувається. У мене затрусилися руки та ноги. У мене була істерика. Стало так страшно. Я дуже боялася. Я стала у людей питати: "Що відбувається? З 12 години обмін, а ми стоїмо вже 4 години та нічого не відбувається ". І раптом я побачила Лутковську. Тоді відразу у мене настрій піднявся, я до неї підбігла, кажу: "Обмін буде?". Вона сказала, що так. Завели нас в автобус, вона зайшла і попросила не розходитися, не виходити з автобуса, тому що нас вже порахували. А мені було взагалі страшно, я не збиралася виходити. Я їй кажу: "Закрийте автобус, ми взагалі нікуди не збираємося. Давайте вже швидше поїдемо". До цього я дуже довго чекала, 2 роки, і раптом все зірветься.

Багато з наглядачів були місцеві?
Практично всі.

Були ті, хто нагадували росіян?
В "МГБ" я не бачила. А ось коли на суд везли, то нас охороняли солдати, і вони були схожі на росіян. Мовою, обличчями.

Місцеві, які були наглядачами, вони були жорстокими?
В "МГБ". У СІЗО були простіші. У колонії взагалі були байдужими. У СІЗО різні були, а в "МГБ" всі були жахливі.

Було різне ставлення до ув'язнених? Жінок/чоловіків?
Різне. Мене не били по ногах, що я розмовляю або довго милася. А ось хлопця карали палицею. Нас було троє, і ось молодого хлопця били. Він дуже боявся. Я зверталася до нього: "Доброго ранку. Живий / Не живий?". І якщо я ще щось у нього питала, то він просив: "Не розмовляйте зі мною, будь ласка". Мені цікава його доля, де він.

Були якісь наглядачі, які намагалися допомогти?
Допомогти у великому плані — ні. Але один на паску, 7 квітня, в ось цю ось камеру, де я сиділа, приніс мені пасочку. Я, звісно, плакала.

Як проходив ваш день на різних етапах? Коли були в "МГБ", і далі.
У СІЗО дні були схожі, тому що нічого не відбувалося. Цілий рік нічого не відбувалося. Раз на місяць приходив адвокат. Кожен день ми слухали телебачення місцеве, стежили за Дар'єю Морозовою ("уповноважена з прав людини самоназваної ДНР", — ред.), рухомим рядком про Мінські (Мінські зустрічі проходять регулярно, там обговорюють, в тому числі, обмін полоненими, — ред.). І жили від Мінських до Мінських. Ось вже-ось вже наступні Мінські. Потім пишуть в рядку, що Мінські проходять. Потім написано "працюють зі списками".

Потім пройшло ще пів року, і сказали 55 людей. І цими людьми були ми. Я до останнього не знала. І кожен так. Ніхто не знав. 29 числа був обмін, 27-го ми дізналися, що ми в списках.

Чим вас годували?
На всіх етапах годували практично однаково жахливо. Хліб і каша. У СІЗО в основному це перловка і хліб. Увечері в СІЗО вечеря була рибна. Якась дрібна, брудна риба. Все разом зварене. Ми називали це могильником. Брали, мили, очищали і їли. Мене підтримували мої діти. Вони передавали передачі, вишукували способи. Багатьом передачі не доходили, бо передавати їх люди бояться. Той, хто приносить передачу, перевіряється "МГБ". Слава Богу, мої діти передавали мені їжу. І овочі, і фрукти, у мене все це було. У Сніжному теж годували погано. Там проблема з водою. Там вода раз на день вмикається, але в той момент, коли нас немає у відділенні. І ти не можеш скористатися водою. Вранці чай 100 гр, в обід взагалі не дають ніякої води. І ввечері чай 100 гр. Встигнеш набрати води — значить набрав. Я просила інших, щоб набрали. Можеш при собі мати тільки 1 пляшку води. З цієї пляшки ти і п'єш, і вмиваєшся, і чистиш зуби. У мене пляшка була 1,5 л. Харчування в колонії було краще, ніж в СІЗО, але теж таке собі. При чому на кухні працювали такі засуджені, у яких були різні захворювання погані, і статті не дуже хороші.

Не боялися там їсти?
Боялися. Поруч столик туберкульозний. Жінки, які з туберкульозом, вони їли окремо. Але посуд весь збирався і мився разом. Тому ми дуже переживали. Зараз ми в лікарні всі ці аналізи здали (ВІЛ, туберкульоз та гепатит). Слава Богу, все добре.

Боялися результатів?
Боялися звичайно, сильно. Там у кожної другої ВІЛ, у кожної третьої гепатит, і у кожної п'ятої туберкульоз. При чому і відкрита форма теж була. Як такої там допомоги лікарської практично не було.

В який момент ви зрозуміли, що в полоні?
Коли я була в підвалі "МГБ", я була впевнена, що я не в полоні. Думала, що мене допитають і розстріляють. Мене допитували-записували-допитували-записували. Потім прийшла лікар. Сіла там на стільчику. І якісь військові теж. Мій слідчий запитав: "Що з нею зробити?". Вони сказали: "Розстріляти. Вона не потрібна. Розстріляйте". Лікар поміряв мені тиск, я вже уявила, що буду розстріляна. І до останнього в тому підвалі "МГБ" я думала, що мене розстріляють. Я не знала, що мене повезуть в СІЗО, в тюрму.

Коли зрозуміли, що це ще не кінець?
Це я зрозуміла вже в СІЗО. Коли мене підняли в СІЗО, то я зрозуміла, що мене не розстріляють. Що будуть тримати до суду. А далі не знала куди поїду.

Це було полегшення чи ні?
Це було полегшення в тому плані, що залишилася жива. Це було полегшенням. Але страх, звичайно, залишився. Він весь час був.

За весь цей період у вас було більше страху чи гніву?
У підвалі більше страху, а в СІЗО вже було більше гніву.

Вас катували?
Так. Допитували суворо.

Пояснювали навіщо? Що вони хотіли почути?
Я не відповідала на їхні запитання.

Це була реакція на мовчання?
Або на мовчання, або на неправильну відповідь.

Вони хотіли почути щось конкретне?
Так.

Ви можете щось розповісти про катування?
Поки я не зустрічалася з тими "органами", які мені потрібні, і в цьому питанні компетентні. Тому поки не можу.

Як ви рахували час вже після того як потрапили в СІЗО?
Були календарі. Але вони вели відлік не з 1 січня або лютого, а від Мінської зустрічі. Тобто, пройшла Мінська зустріч, не дала вона тих результатів, яких я чекала, — ми чекали далі. Проходило 2 тижні — знову мінські. На просто дні ми не зважали. Ми рахували дні від Мінських до Мінських. Ми чекали зустрічі в "нормандському" форматі, як Бога, напевно. Ми стежили по телевізору. Стежили і ловили інформацію. Щоб знати, що буде обмін.

Інформації там мало?
Дуже мало. Не мало, а дуже мало. Якщо показували якусь інформацію, то її подавали в іншому ракурсі, і ми знали дуже мало. Люди, які виїжджали на слідство, вони спілкувалися один з одним і обмінювалися цією маленькою інформацією. І ось так ми складали щось. Коли ми там були, я знала, що витягнути нас — це дуже важка робота. Але коли я приїхала сюди, то зрозуміла, як багато зробили мої діти. Як це було важко і скільки всього вони зробили. Я дуже вдячна, що у мене такі хороші діти. Що вони за маму боролися.

Коли ви вперше їм подзвонили, що ви їм сказали або запитали?
Коли я дзвонила зі сніжнянської колонії — емоції перехоплювали, і я в основному плакала. Я чекала, що вони мені розкажуть. Тому що у мене новин не було. А коли вже відбувся обмін, то ми приїхали на Зайцеве, я попросила телефон і набрала своїх дітей сказати, що я вільна, що скоро буду летіти до Києва. А вони мені відповіли, що вже в Борисполі і чекають мене. Ось це було щастя!

Наскільки полон вплинув на ваше здоров'я?
Ще не знаю. Але ті захворювання, які у мене були, вони загострилися через те, що я не отримувала вчасно лікування. Погана вода або мало води було. В результаті — густа кров і високий тиск. Підходила з цим до лікаря, каже ще не зібрав всі аналізи. Мені поки не кажуть, скільки мені ще тут потрібно бути (в лікарні Феофанія, — ред.).

Що ви робите тут протягом дня?
У перший день я весь день спілкувалася з рідними. А потім, з огляду на те, що ми тільки починаємо вчитися користуватися телефонами/смартфонами, натискати кнопки, вносити в список контактів, то це займає багато часу. Протягом дня зараз доводиться багато бігати з корпусу в корпус на консультації лікарів, тому що лікарня величезна. До вечора навіть у мене ноги болять, що я стільки тут бігаю.

Що вас здивувало після полону? Можливо, нові технології якісь?
Звичайно! Правильно Ipay? По-перше, це нове слово Ipay. Я не розуміла навіщо люди підносять телефони в метро, в магазині. Звичайно, багато всього ми пропустили. І в технологіях, і в світі, в новинах.

Спілкувалися з вами після того, як привезли в Феофанію?
Нас збирають, розповідають про наші права, про наші подальші кроки, що нам належить зробити. Ми написали, у кого які пропали документи, або були там забрані. У мене, наприклад, залишилися документи в "МГБ". Мені віддали тільки паспорт і код. Мені їх потрібно відновити, і пообіцяли, що з цим допоможуть.

Що зараз хочеться зробити в Києві? Може десь побувати?
Для себе я ще не вирішила: де я хотіла б жити. Ось для цих цілей мені б хотілося поїздити, подивитися. Тому що я дуже довго прожила в Донецькій області.

Що б ви хотіли сказати тим, хто залишається жити на окупованій території?
Коли я вже тут, не в полоні, хочеться сказати: їдьте звідти. Нічого не тримає там. Нічого так не цінно і не дорого, як мир і свобода. Я б радила всім поїхати.

Тому що це може бути небезпечно?
Тому що там вже небезпечно.

Навіть тим, хто підтримує "ДНР"?
Вони нехай задумаються: що вони підтримують? Мені здається, вони просто не розуміють. Або просто не отримують інформацію.

Що змінилося в вас основне з 2018 року?
Зараз мене провідує дуже багато людей, і кажуть, що я стала більш серйозна і стримана. Я поки про себе не можу сказати нічого.

Ви багато сміялися після 29 грудня?
Я почала сміятися. Тому що в сніжнянської колонії я багато плакала.