“Загинув. В автівку влучив снаряд”, — таку звістку на початку відкритої війни отримала сестра бійця батальйону “Айдар”, який боронив країну з 2014 року. Та 34-річний Ігор Гайоха зумів вижити, але потрапив у полон й опинився на лаві підсудних у Росії. Разом із іншими 17 “айдарцями” захисника звинувачують у “тероризмі”.
За майбутнє своєї країни Ігор Гайоха боровся ще з Революції Гідності. У цей час його рідне селище поблизу кордону на Луганщині вже захоплювала російська армія.
“Наша родина розуміла, що відбувається свавілля, захоплення влади. На той час брату було майже 26 років. Він часто їздив на заробітки за кордон, але хотів розвивати свою країну. Ми цілком підтримували європейський напрямок розвитку України та Євромайдан, всі хотіли туди поїхати, але залишились підтримувати Ігоря вдома, а він був активним учасником”, — ділиться з Вільним радіо старша сестра полоненого військового Галина Гайоха.
Родині Ігоря довелося тікати з Луганщини, адже приховувати проукраїнську позицію вони не бажали. Сестрі разом з її дітьми росіяни погрожували розстрілом.
“В окупації у нас над будинком висів український прапор. Ми завжди казали, що ми українці та навіть у розмовах завжди підтримували Україну. Брат зміг один раз приїхати додому. Він хлопець ризикований — у Луганську ще побув, прапори понафарбував всюди на будинках. Більше додому він не приїздив. Потім ми виїхали, бо вже було дуже небезпечно”, — згадує жінка.
Згодом Ігор долучився до батальйону “Айдар” — спочатку працював кухарем.
“Дуже хотів захищати, але його ніхто не хотів брати, бо він не мав військового досвіду. Ігор настирний. Майже рік був кухарем і вчився військової справи. Став рядовим солдатом, вивчився на мінометника, а тоді ще отримав звання, був командиром взводу”, — каже Галина.
Вісім років Ігор Гайоха ніс службу на рідній Луганщині та Донеччині, а паралельно постійно покращував військові навички. У цьому допомагала й любов до спорту.
“Дуже захоплювався спортом, бігав марафони. Він дуже не любив, щоб вживали алкоголь. Навіть на передову собі купив спортивний тренажер, гантелі. Багато займався і мав дуже гарну фізичну форму. Вивчав ще психологію та соціологію, постійно читав на передовій. Любив дуже українську літературу. Останнє до полону його хобі — це фотозйомка, купив собі фотоапарат”, — розповідає сестра захисника.
До відкритої війни військовий переніс три важкі контузії. Одну з них отримав, коли в автівці підірвався на міні.
“Хотів сходити в лікарню, бо це підпадало під групу інвалідності, але не вистачило часу. Ротація закінчувалась, хлопці чекали, тому поїхав далі на передову”, — ділиться сестра Ігоря.
У перші дні повномасштабного вторгнення захисник разом із побратимами потрапив в оточення під Волновахою.
“Він вийшов на зв’язок, сказав, що виїхав звідти, але взагалі без речей. Просив кинути гроші на телефон, щоб знати хоч, в яку йому сторону рухатись. Але я відповіла, що війна всюди, в кожному місті й зараз у нашій країні немає ніде жодного безпечного місця. Просив передати всім, що він живий. Потім повернувся на передову”, — каже Галина Гайоха.
Торік родину Ігоря шокували звісткою про його загибель на Запорізькому напрямку. Та згодом виявилось, що це помилка.
“3 березня [2022 року] вони потрапили під мінометний обстріл. Нам з батальйону повідомили, що всі, хто був в автівці, загинули. Сказали, що дуже важке поранення, переломи, відкрита кровотеча й він взагалі не подавав ознак життя. Але точився бій, його не змогли забрати. Тільки перевірили, що він загинув”, — каже сестра захисника.
Рідні були впевнені: з такими травмами Ігор не зміг вижити. Втім за тиждень все ж з’явилася надія.
“Побачили, що він онлайн у соцмережах. Здивувалися, бо у нього айфон, зайти без власника неможливо. На повідомлення не відповів. Десь 13 березня зателефонувала невідома жіночка та сказала, що Ігор живий, але у важкому стані. Брата забрали наступного дня місцеві, які хотіли поховати загиблих. Весь час годували, намагалися лікували його”, — згадує жінка.
Пізніше з сестрою захисника зв’язалася ще одна жінка, яка змогла виїхати з вже окупованого села, де місцеві й переховували Ігоря.
“Пояснила, що необхідне медичне втручання, бо брат не міг сам пересуватись. “Якщо у вас є можливість, то вивезіть його”. Я повідомила в батальйон, але мені ніхто не вірив. Казали, що це фантастика. Я своїми силами намагалася додзвонитись місцевим, але ж там не було зв’язку. Подруга їздила в Запоріжжя, зустрічала всі автобуси, які тоді вивозили, евакуйовували цивільних. Мали надію, що він виїде, як цивільний, але ні”, — згадує сестра “айдарця”.
“Здався у полон” — про таку подальшу долю брата дізналась Галина Гайоха. Та вона підозрює: хтось міг розповісти окупантам про Ігоря, тому за ним і приїхали “кадирівці”.
“Я не хотіла вірити, бо знаю, що для брата здатися в полон — дуже небезпечно. Він медійний, у нього багато підписників. На нього полювання йде багато років. Але мені сказали, що Ігор ніби здався в полон, його вивезли в невідомому напрямку “кадирівці”. Тоді вкотре втратила надію на порятунок брата, бо, думаю, якщо вивезли, могли розстріляти десь, і ми його взагалі ніколи ніде не знайдемо. Тим паче не ходячи, він не має змоги себе захистити”, — каже жінка.
Майже два тижні рідні військового жили у невідомості, доки не натрапили на відео його допиту.
“Тепер нам відомо, що брата вивезли у лікарню Донецька: кинули на ліжко, не надавали ніякої допомоги. Сказали, що він зрадник, що ніхто лікувати не буде. Тоді за ним приїхала ФСБ. 12 квітня побачили відео з допиту в колонії. Тоді всі вже впевнились, що він справді живий, що це диво, як він вкотре від смерті врятувався”, — каже Галина.
Пізніше захисника перевели до в’язниці окупованого Донецька.
“Камера на 10 людей, сиділо там майже 40. Він єдиний був босий, бо не давали взуття. Не можна було сідати. Треба було падати всім на підлогу, по наказу піднятися, і він з поламаними ногами все це робив. Мені передали, що він навіть від самогубства рятував інших, морально підтримував. Казав, що ви не маєте права здаватися, бо на вас всіх чекають вдома, і Україна вас не кине. Хлопці ті, хто виходив, зі сльозами на очах були вдячні за те, що у мене такий брат. Тепер наша черга рятувати та захищати його”, — ділиться сестра військовополоненого.
Торік родині 34-річного Ігоря Гайохи дозволили поспілкуватися з ним з полону.
“Зателефонували, сказали встановити швидко вайбер і чекати дзвінка. У мене тоді мама була в гостях. Нам на 2 хвилини показали його по відеозв’язку. Брат казав: “Ви не сумуйте, побачимось за 2 роки”. Не знаю, чому він так сказав, але я відповіла, що ми його раніше витягнемо”, — розповідає Галина.
Відтоді рідні Ігоря довгий час марно чекали хоч на якусь інформацію про нього. Лише цього літа змогли побачити його під час “судового процесу” у Росії.
“Мені написав так званий російський журналіст, казав, що хоче коментарів про життя Ігоря, я відмовилась. Тоді вже я вирішила діяти відкрито, бо скільки можна мовчати та чекати. Скоро вже буде третє “засідання”, і хотілось привернути увагу до цього. Я не одразу впізнала на фото та відео, що це мій брат. Видно, що голова набита, що має нові ушкодження та дуже змучений. Бо зазвичай в нього “живі” очі, а тут він понурий дуже. Сильно схуд, постарішав, але тримається. Я знаю, що він сильний духом”, — зізнається сестра захисника.
Загарбники звинувачують Ігоря та ще 17 полонених бійців “Айдару” у “насильницькому захопленні влади та участі в терористичній організації”. В Україні такі дії Росії назвали “черговим судилищем”.
“Жодної людини з “Айдару” не звільнили ще з полону. Я це питання в Координаційному штабі [з питань поводження з військовополоненими] підіймала — відповіді не отримала. Ми всі чекаємо на повернення Ігоря — родина, друзі та побратими. У нього є велике кохання. Він дуже закоханий в одну дівчину, але вони не були разом. Зараз вже вона зрозуміла, що кохає та теж чекає”, — додає Галина Гайоха.
Нагадаємо, ще один “судовий процес” Росія проводить і над полоненими “азовцями”. Ми дізналися більше про долю трьох із них — Олега Жаркова, Олександра Мероченця та Анатолія Грицика.