Ввечері 29 листопада 2019-го в Бахмуті жорстоко побили активіста Артема Мирошниченка. Не приходячи до тями, він помер 5 грудня у лікарні Лимана. Місцеві активісти розповідають, яким запам’ятали Артема.
Бахмутянка, майстриня народної творчості Світлана Кравченко каже: Артем був принциповим.
“Артем Мирошниченко для мене був зразком людини, який мав стрижень. Їхня родина вся (2 брати, мама, тато) з початком Російської агресії принципово перейшла на українську мову. І це ось дуже показово для мене. Це було від душі, і вони багато зазнавали від сусідів, ну як сказати, неприємностей… Оце я чула саме від Артема”, — згадує жінка.
За словами Світлани Кравченко, Артема часто можна було побачити з українськими державними символами.
“Завжди він був з прапором, на перших заходах. Тобто тоді, коли ще багато людей боялися вишиванку вдягнути, проявити свою позицію”, — розповідає жінка.
Слідчі стверджують, що хлопці жорстоко побили Артема у сквері неподалік його дому та кинули помирати. Побитого активіста помітила жінка, яка його впізнала та повідомила про це його батькам. Тільки тоді викликали “швидку” та поліцію. Знайти зловмисників допомогли камери відеоспостереження. Обидвох нападників швидко затримали. Поліцейським вони пояснили, що були напідпитку та “хотіли потренуватись” (бо один з них займався боксом). Відтоді вже 2 роки фігуранти сидять у Бахмутському СІЗО. Справу вбивства Мирошниченка розглядають у Слов’янському суді — туди провадження перенаправили з Артемівського міськрайонного суду. Обвинуваченим загрожує 10 років ув’язнення.
Для довідки:За даними поліції, Артем Мирошниченко 29 листопада ввечері попрощався з братом і пішов додому пішки через місто. Його наздогнали два мешканці Бахмута: одному тоді було 16, іншому 17 (останнього раніше судили за грабіж). Ними виявилися відповідно Микола Барабаш та Олександр Баришок.
Громадська екологиня, голова бахмутської екологічної організації “МАМА-86” Галина Олійникова розповідає про мало кому відомий фах Артема.
“Мене здивувало, що в нього освіта лісника — він якийсь технікум закінчував лісничий. Людина, якій не байдужа природа… Для мене це особисті речі — Ямпіль, ліс (це коріння моїх батьків, діда). Людина, яка теж родом з Ямполя та з лісницькою освітою… Було дивно, що цій людині насправді не було місця у цьому місті, у своєму краї! Він міг би працювати в екоінспекції чи в озелененні, але він чомусь не потрібен там був”, — розповідає Галина Олійникова.
Зазначимо, чоловік працював у стоматологічній поліклініці Бахмута — охороняв та благоустроював територію.
Активістка загадала і як Артем рятував бездомного собаку.
“Пам’ятаємо ту історію, коли якийсь собака застряг десь, і він його підгодовував, поки її не витягнули звідти. Кому це потрібно було б так…”, — згадує вона.
Костянтинівський журналіст, активіст, уродженець Бахмута Володимир Березін каже: Артем Мирошниченко був “дуже легким на підйом”.
“Ми іноді збирались по 3-4 людини — він завжди був, за першим покликом. Наприклад, ми робили акцію по нашій жіночці з УПА, яка у нас мешкала і померла, відвідали її могилу, — там було декілька людей, і він теж”, — каже костянтинівець.
Він вважає: таких місцевих патріотів варто вшановувати окремо.
“Це так органічно, коли його портрет був на українській книгарні “Еней”. Він залишався поряд, це було важливо. Треба робити “пантеон Бахмута”: Дмитро Чернявський, Сергій Гончаров, Сергій Ніколаєнко — всіх наших, хто постійно займався роботою за Україну”, — міркує журналіст.
“Мені соромно: Артем їздив би на суди, якби вбили когось з нас”
Бахмутянка Наталя Жукова вважає найціннішою рисою Артема його небайдужість та участь у всіх справах рідного міста і краю. Коли вирішили укріпити самооборону міста, навесні 2015-го, Артем не раз їздив на південну околицю Бахмута, ближчу до Горлівки. Там активісти допомагали військовим будувати спорудження.
“Вранці, зазвичай то були вихідні, від будівлі міськради активісти збиралися у робочому одязі та з інструментами та їхали на мікроавтобусі, наданому безкоштовно місцевим перевізником. На околиці Опитного люди наповнювали, зав’язували та складали мішки з піском, автомобільні шини, вирубували “зеленку” — робили це разом з якимись військовими представниками, з українською символікою. Серед цих людей завжди був Артем”, — каже співрозмовниця.
Жінка зазначає: активістам важливо було в той час бути разом.
“Ймовірно ці укріплення й не зупинили б ворожі танки через Майорське з боку Горлівки у разі атаки окупантів. Але люди гуртувалися, підтримували один одного та українських захисників. А ще повз постійно проїздив транспорт у бік КПВВ “Майорське” — автобуси, машини. Що думали ті люди? А активісти поверталися у “мирне, спляче” місто, в якому не було ніякого натяку на війну — це було сюрреалістичне відчуття двох паралельних світів. Артем — приклад справжнього, 100%-го Громадянина, з великої літери, який реагував на все”, — згадує співрозмовниця.
Вона додає: їй дуже соромно, що вона не їздить у Слов’янськ на засідання у справі його вбивства та не ходить “воювати” за допуск та трансляцію суду в Артемівському міськрайсуді. “Артем їздив би, якби вбили когось із нас…”, — каже вона.
Ветеран АТО/ООС Володимир Дериведмідь каже, що має відео, як Артем на початку окупації Бахмута бойовиками так званої “ДНР” намагався зняти їхній триколор. Його вивісили бандити на даху міськради замість державного прапора.
“Я не пам’ятаю тільки, чи він туди ходив, чи знімав все це. Там їх було 4-5 людей. Серед білого дня вони знімали прапор “ДНР” та пробували повісити український прапор”, — згадує чоловік.
Зазначимо, що тоді це було надзвичайно небезпечно: за такий самий вчинок в окупованій тоді Горлівці викрали, катували та жорстоко вбили місцевого депутата Володимира Рибака.
“Він не виступав з трибун, але він завжди був. І завжди підставляв плече, де бачив якусь проблему. Мене найбільше вражає його скромність та працелюбність. Він не запитував, а приходив і працював. Виконував такі різні роботи, дрібні. Наприклад, в шпиталі, який організували добровольці, він міг сісти й чистити картоплю. Він плів сітки”, — каже Володимир Дериведмідь.
Він, як і багато інших, обурюється, що судочинство щодо вбивства Артема тягнеться так довго та із такими складнощами для потерпілої сторони — рідних.
“Що таке — 2 роки у Слов’янськ їздити! Оце мордування як раз розраховане на те, що люди плюнуть! Але ми не можемо забути таку людину — чисту, скромну, трудолюбиву і нашу!”
Читайте також: