Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Краматорськ для місцевих — це не лише місто промислових гігантів, а й затишні кав’ярні, балка з природними скарбами та особливий “вайб” дому. Після 2014-го місто оновлювалося, будувалося, квітнуло — а потім прийшла велика війна. Краматорці розповіли Вільному Радіо, яким запам’ятали рідний край до відкритого вторгнення та яким бачать його у 2025 році.
Якщо їхати до Краматорська з траси, першими перед очима постають промислові силуети — Новокраматорський і Старокраматорський машинобудівні заводи. Для тих, хто приїжджає сюди вперше, це звичайний індустріальний пейзаж, та для місцевих — знайомий знак, що місто вже близько.
“Якщо ми говоримо з людьми, які в Краматорську ніколи не були, то перше — це індустріальне місто, провідний машинобудівний форпост нашої держави. Найбільші підприємства, пов’язані з машинобудуванням, існували у нас”, — каже уродженець міста Олександр Батюков.
Але одразу за заводами відкривається інше: між панельними кварталами пролягає глибока зелена балка. Вона тягнеться через кілька районів і ніби ділить місто навпіл.
“З якої сторони не заїдеш — усе одно побачиш цю глибоку “яму” посеред міста. Навесні там цвіте ковила. Якщо спуститися вниз, можна навіть не бачити країв, тільки траву навколо. В такі моменти ніби випадаєш із міста”, — згадує краматорчанка Єва Коритна.
З балкона квартири, де жила краматорчанка Дар’я Молокоєдова, відкривався вид на балку і поля за нею. У дитинстві, каже дівчина, цей краєвид здавався майже казковим.
“Ця балка починається ще від заводів, від виїзду на Слов’янськ. Вона проходить через [мікрорайон] Лазурний, далі тягнеться до [мікрорайону] Даманського і ніби огинає райони. Її навіть називають Кутовою. З мого балкона було видно саме той останній поворот, де Лазурний переходить у Даманський, а далі відкривалися поля. У дитинстві ця балка здавалася мені трохи загадковою”, — розповідає вона.
У різні пори року поле за балкою змінювало свій колір. Золотаве від пшениці або яскраво-жовте під час цвітіння соняхів — кожного сезону з вікон відкривалася нова картина.
“Коли я підросла, ми з друзями почали ходити далі, за балку, аж до поля. Пам’ятаю, як одного літа там цвіли соняхи. Це було величезне жовте море. Ми гуляли між ними, ховалися, лягали просто на землю, — згадує дівчина.
На дні балки діти знаходили мушлі — колись замість густої трави тут було море.
“Коли йдеш схилами навесні, довкола цвітуть маленькі квіти, іноді навіть підсніжники, а внизу знаходиш мушлі. Вони були дуже різні, і це підживлювало дитячі фантазії. Ми згадували легенди про те, що колись тут текла велика річка або навіть було море на місці Краматорська”, — з теплом пригадує Дарʼя.
У парку Ювілейному балка переходить у крейдяні схили. Тут серед виступів і невеликих скель можна було знайти справжні скарби — невеликі кварцові кристали.
“Памʼятаю, як хлопці залізли рукою в отвір у скелі й дістали кристали. Я була в повному шоці. Деякі з цих кристалів у мене досі збереглися”, — ділиться Дар’я.
З роками це місце стало улюбленим для підлітків. Тут збиралися компанії, влаштовували пікніки й вогнища, відпочивали на траві.
Із балки можна було дістатися центру міста. Цей маршрут знайомий кожному місцевому, розповідає краматорчанка Єва Коритна.
“Ми з друзями починали з площі Миру, заходили до парку, який раніше називали Пушкіна (нині парк має назву Ювілейний, — ред.). Могли завернути у невелику підвальну кав’ярню без вивіски біля зруйнованої “Ria Pizza”. Там у піалах подавали бельгійські вафлі й здавали в оренду настільні ігри”, — пригадує Єва.
Її хлопець Леонід частіше бував на міському стадіоні.
“Я приїжджав туди на матчі. Це було не просто про футбол — там збиралися знайомі, друзі. Було відчуття, що все місто поруч”, — розповідає він.
Схожими спогадами ділиться й краматорець Олександр Батюков:
“Для мене Краматорськ — це простір, де завжди можна було знайти знайомі обличчя, знайомі слова і знайомі думки”.
Одним із символів для містян він називає парк Ювілейний — коли там встановили найвищий флагшток на Донеччині, люди з інших громад спеціально приїжджали на нього подивитися.
Справжня трансформація Краматорська розпочалася після липня 2014 року, коли місто звільнили від проросійських бойовиків. І це були не просто косметичні зміни.
“Після Революції Гідності й початку війни наше місто ніби почало квітнути. Мені було приємно порівнювати той Краматорськ, який я бачив у школі, з тим, яким він став. Перспективи на якісний розвиток були величезні, і я вірив, що далі буде тільки краще”, — ділиться Олександр Батюков.
Зміни відбувалися поступово. Спочатку в місті взялися за громадські простори: оновлювали фасади та зводили нові будівлі. У 2018-2019 роках пустирі остаточно почали зникати під фундаментами нових магазинів і торговельних центрів.
“Це було прикольне місце — бібліотека серед пустиря. Просто якийсь незайманий шматок землі посеред міста. Коли я згадую Краматорськ, це завжди про щось тепле. Такий собі “вайб” ностальгії за мирним часом. Краматорськ був для мене місцем, де можна відновитися”, — пригадує Дар’я Молокоєдова.
За кілька років великої війни вулиці й будівлі Краматорська змарніли, із сумом визнає Олександр Батюков. Востаннє відвідував місто у вересні 2025 року.
“На жаль, воно виглядає не так, як до повномасштабного вторгнення. Мешканці досить часто чують сигнали повітряної тривоги. Місто потерпає від прильотів ракет і дронів. Досить часто ми маємо певну зневіру. Однак надія і віра у краще майбутнє є. Я впевнений, що рано чи пізно буде переможний мир, і наше місто відбудеться. Нам тільки дай привід і безпекову ситуацію — усе зробимо. Усе буде як раніше і навіть краще”, — каже Олександр.
У спогадах Дар’ї Молокоєдової Краматорськ і досі лишається привітним і неушкодженим — дівчина не мала змоги побувати вдома з початку повномасштабного вторгнення.
“Коли я згадую Краматорськ, одразу щось дуже домашнє, тепле, приємне. Вайб, ностальгія… Звісно, в Краматорську немає чогось такого неймовірного, чого немає в інших містах. Для мене це просто дім”, — каже наостанок дівчина.
Раніше журналісти Вільного Радіо говорили з істориком Антоном Лягушею про те, що означає втратити матеріальну спадщину регіону, чому символічна пам’ять часто важливіша за артефакти та як усталені стереотипи про “Донбас” продовжують працювати на користь окупантів.