Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Дмитро Щербина. Він здобув фах вчителя географії, але швидко змінив професію — працював на заправці та згодом опанував сферу ІТ. Чоловік виховував трьох дітей і любив мандрувати. Після повномасштабного вторгнення росіян долучився до ЗСУ та боронив Авдіївський, а згодом Покровський напрямки як командир взводу безпілотників.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життєвий шлях захисника Вільному Радіо розповіла його дружина Юлія Щербина.
Дмитро народився 2 грудня 1990 року у Бердичеві Житомирської області. Спочатку він закінчив місцеву школу №12, а потім вступив до вишу у Вінниці.
“Він навчався у Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського на природничо-географічному факультеті. Саме у виші ми й познайомилися, бо жили в гуртожитку, разом готували танець на захід і тоді почали зустрічатися. Вінниця стала для нас рідним містом”, — ділиться Юлія.
Втім, згодом чоловік усвідомив, що працювати з дітьми — це “не його”, і до того ж родині бракувало коштів для виховання дітей. Тому він пішов працювати на автозаправку, а паралельно опановував новий фах — почав програмувати.
“Зараз це дуже важка сфера, я так і залишилась працювати педагогом. А він не витримав ставлення дітей, які не поважають вчителів, і батьки роблять усе, щоб діти не поважали педагогів. Тому він покинув цю сферу та самотужки навчався і, здобувши необхідні знання, залишив роботу на автозаправці”, — розповідає дружина.
У 2012 році Юлія та Дмитро одружилися, а у грудні того ж року в них народився перший син. Сім’я проживала в гуртожитках, поки Дмитро у 2018 році не отримав повноцінну роботу у сфері ІТ.
“Він тоді вже почав робити сайти, набрався досвіду і з 2019 року став працювати на престижній роботі. Він був найтурботливішим татом та прекрасним чоловіком. Дмитро завжди мав активну громадську позицію та вірив, що лише самі громадяни впливають на долю держави”, — говорить дружина.
У 2020 році у пари народився другий син. Тому майже весь вільний час, якого у Дмитра було небагато, він присвячував родині, тренажерному залу або відпочинку в тихих місцях.
“Він дуже любив подорожувати — особливо в гори та на морське узбережжя. У такі моменти він найбільше цінував малолюдні місця, де міг усамітнитися та відновити сили. Іноді міг взяти вудки та порибалити, але більше любив просто виїхати на природу. Ми мріяли багато мандрувати світом, бо були географами за освітою. Ми відвідали кілька європейських країн, але улюбленою для нього завжди залишалась Україна. Але багато мандрувати не вдавалося, бо він часто працював навіть у свої вихідні”, — розповідає дружина.
Дохід чоловіка дозволяв забезпечити родину.
“Тільки завдяки його заробітку я могла дозволити собі працювати педагогом”, — додає Юлія.
Після відкритого вторгнення росіян чоловік вивіз родину до Хмельницького, а сам пішов до ТЦК. Там йому пообіцяли перетелефонувати та відпустили, бо він через стан здоров’я мав “білий квиток”.
“Його довго не хотіли брати, поки він не зустрів знайомого, який працював у ТЦК. Поки вони обговорювали це, в мене через хвилювання стався мікроінсульт, але це не змінило його бажання піти до армії. Він попрацював у сфері ІТ, поки я одужувала, і все ж його взяли до армії. Але вийшло так, що знайомий з ТЦК оформив його як мобілізованого, а не добровольця, бо йому треба було виконати норматив із набору людей”, — пояснює дружина.
У грудні 2022 року Дмитро долучився до лав ЗСУ. Позивний він обрав собі за фахом: “Айтішник”.
“Певний час його не відпускали на бойові завдання та залишили інструктором у навчальному центрі в Житомирі, але він усе одно їздив і приховував це від усіх. Одного разу дістав навіть осколкове поранення, але нікому не казав про це, щоб не було проблем. Така ситуація тривала кілька місяців”, — додає Юлія.
У 2023 році військового все ж зарахували до лав 25 окремої повітряно-десантної Січеславської бригади ДШВ ЗСУ. В армії Дмитро отримав звання молодшого сержанта та командував взводом операторів безпілотників. Сам він теж керував розвідувальним БПЛА.
Державу захисник боронив спочатку на Харківщині, а потім на Донеччині.
“Спочатку він був під Куп’янськом, а потім їх перекинули на Авдіївський напрямок. Він із важкістю згадував ті випалені поля, танки та тіла. З часом цей напрямок перетворився на Покровський. Я до нього навіть приїжджала — у Краматорську бачились та у Покровську. Востаннє у Покровську я була у червні 2024 року, щоб особисто повідомити йому, що чекаю на третю дитину. Сюрприз такий робила, а він дуже боявся і не хотів, щоб я їздила на Донеччину”, — згадує дружина.
Про службу Дмитра близьким також розповідав побратим з підрозділу “Аластор”.
“Він навчав нас не боятися і не сумувати, який би морок, страх і невідомість не дивилися впритул. Він заспокоював і жартував, підтримував і веселив, спрямовував, піклувався і віддавав себе повністю”, — казав близьким побратим.
Сам же Дмитро рідним майже ніколи не скаржився на тяготи війни.
“Єдине, про що він міг зізнатися, — що спина боліла, коли довго був на позиціях, і що дуже хотілося у душ. У них, звісно, сухий душ завжди був, але це не те. Єдиний випадок, коли я щось дізналася про його службу, — це коли побратим Вовка дістав поранення і чоловік попросив мене походити лікарнями та дізнатися про протези для нього. Так я дізналася, що він рятував поранених побратимів з позицій. Зокрема, Вова вийшов з бліндажа, щоб запустити дрона, і дістав поранення у цей момент”, — додає дружина.
20 січня 2025 року військовий загинув. Трагедія сталася на Покровському напрямку, де захисник служив до останнього дня свого життя. За словами дружини, Дмитро боронив цей напрямок увесь час служби й жодного разу не проходив ротації, маючи лише короткі відпустки, щоб побачитися з родиною.
“Загинув він у Мирнограді — десь на околицях, як я зрозуміла. Там була п’ятиповерхівка, у якій вони перебували. Він мені ще телефонував звідти і показував місто — воно було красиве, і він казав, що дуже несправедливо, що таке гарне місто руйнують. І по їхньому будинку гатили з САУ (самохідна артилерійська установка, — ред.), а Діма тоді виносив безпілотники на вулицю для запуску — він загинув на місці. Крім того, дрони, споряджені вибухівкою, здетонували одразу”, — сумує Юлія.
26 січня 2025 року відбулося прощання з військовим на Алеї Героїв у Вінниці. Йому було 34 роки. У нього залишилися троє синів, дружина та мати з сестрою.
Прощання із захисником відбулося 26 січня 2025 року. Вже після загибелі Дмитра нагородили Хрестом Пошани та орденом “За мужність”.
Рідні захисника прагнуть, аби йому надали звання Героя України. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.