Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Дев’яносто років тому, 12 квітня 1936 року, народилася Людмила Огнєва — дослідниця, майстриня художньої вишивки та громадська діячка, яка присвятила значну частину життя збереженню української культурної спадщини на Донеччині. Вона рятувала від знищення мозаїки шістдесятників, “повернула із забуття” імена дисидентів і вишила орнаменти видатних українців — від Мазепи до Стуса.
Коли їй пропонували переїхати з Донецька до Києва, вона відмовлялася: казала, що її праця найпотрібніша там, “де людей змусили забути надто багато важливого”. Як Огнєва досліджувала, вишивала та рятувала пам’ятки — переповідаємо з нарису “Берегиня української Донеччини”.
Людмила Огнєва народилася 12 квітня 1936 року в селі Голики на Вінниччині, де мешкали батьки її тата. Сталося це, як вона розповідала, “в неділю, в “сорочці”, та ще й на Великдень”. Сімейне життя у батьків Огнєвої не склалося, тому завжди поруч з дівчинкою була мама Любов Василівна. І саме від неї, розповідала майбутня дослідниця, вона перейняла працелюбність, наполегливість і любов до України.
Друга світова війна закинула родину за Урал, а 1944 року вони оселилися на Донеччині, в місті Торез (нині Чистякове). 1954 року Людмила вступила на фізичний факультет Воронезького державного університету, де зустріла майбутнього чоловіка — фронтовика й студента-історика Євгена Огнєва, який помер через декілька років.
Після вдівства вона викладала у Воронезькому політехнічному інституті, а пізніше — 1966 року — переїхала до Донецька вже заміжня за другом дитинства, шахтарем Анатолієм Макейчиком. У подружжя зʼявилася донька Олена.
Понад десять років працювала старшим викладачем кафедри “Автоматика і телемеханіка” Донецького політехнічного інституту. У 1980-х роках жінка самотужки опанувала програмування і розробила три пакети програм, впроваджених на шахтах Донецької, Луганської та Дніпропетровської областей — 38 авторських алгоритмів передали до Державного наукового фонду.
Зі здобуттям Україною незалежності Огнєва цілком присвятила себе громадській та просвітницькій роботі. Вона була заступницею голови Донецької крайової організації Народного Руху України (1996–1998), протягом 1998–2017 років очолювала Донецький обласний відділ Союзу українок. У середині 1990-х свідомо перейшла на спілкування українською мовою.
Тривалий час вона була спецкором, а з 2014 року — заступницею головного редактора газети “Україна козацька”, досліджувала життя і творчість українських патріотів-шістдесятників. Жінка також публікувала матеріали в часописі “Донеччина” та щотижневому додатку “Світлиця”.
Людмила була авторкою та упорядницею понад 45 книг і брошур. Вона “повертала із забуття” імена видатних діячів регіону, замовчуваних комуністичним режимом, — зокрема дисидентів Олекси Тихого та Василя Макуха. Вона також приділила багато часу дослідженню спадщини художниці й правозахисниці Алли Горської, упорядкувавши кілька збірок про неї, зокрема “Алла! Алла! Алилуя!..” (2007), “Алла Горська. Квітка на вулкані” (2011), “Життєпис мовою листів” (2013) та “Алла Горська. Душа українського шістдесятництва” (2015).
“Належність до творчих спілок – Національної спілки майстрів народного мистецтва України та Національної спілки журналістів України – була для Л. Огнєвої дієвим засобом, а часом і зброєю у дослідній та просвітницькій роботі”.
Окремою сторінкою діяльності Людмили Огнєвої стала художня вишивка. Спираючись на вчення Вернадського про ноосферу, жінка була переконана, що “колір, форма та порядок чергування елементів традиційного українського орнаменту впливають на підсвідомість людини майже так само, як музика”.
“Фахівці-етнологи можуть посперечатися щодо викладених Людмилою Радіонівною трактувань символіки народного та сучасного мистецтва, але, висуваючи свої гіпотези, вона завжди заохочувала людей до осмислення побаченого – і до самостійних досліджень у цій царині”.
У 1995–1998 роках Огнєва організувала серію виставок декоративно-прикладного мистецтва, а згодом стала натхненницею та організаторкою клубів вишивальниць “Світлиця” та мереживоплетіння “Чарівниця” при Донецькій обласній бібліотеці. 2005 року презентувала велику колекцію рушників з орнаментами Східного Поділля в Донецькому обласному художньому музеї, того ж року стала лауреатом V Всеукраїнського конкурсу “Український вишитий рушник” у номінації “Збереження народних традицій”, а 2006 року — членкинею Національної спілки майстрів народного мистецтва України.
Вона створила унікальний проєкт “Вишивані сорочки видатних українців”, відтворюючи орнаменти за архівними документами, фотографіями та іконами. Колекція з початкових сорока експонатів з часом виросла до проєкту “Історія України в орнаментах, пов’язаних з іменами видатних українців”, яка у 2022 році налічувала близько 200 зразків, пов’язаних з постатями старої доби та сьогодення.
“Майстриня згадувала, що ці пошуки історичних свідчень йшли непросто. Коли вона почала роботу над сорочкою Василя Стуса, то зуміла розшукати його сестру, яка того часу жила в Донецьку. І вона показала в сімейному альбомі світлину, де майбутній поет стоїть у вишиванці серед однокласників на шкільному випускному вечорі. До тієї знаменної події сорочку вишила хлопцю рідна тітка, тому вишиванка була в подільському стилі”.
Ще на початку 2000-х років Огнєва отримувала пропозиції попрацювати в Києві над тим чи іншим проєктом, але вона на це ніколи не погоджувалася:
“Моя праця найпотрібніша на Донеччині й Луганщині — там людей змусили забути надто багато важливого… Мої видання, більші й менші, завжди мають на меті закривати цілком конкретні інформаційні прогалини; виставки мої та інших майстрів наочно показують людям їх рідну Слобожанщину — і цілу Україну та її мистецьке багатство”, — казала жінка.
Огнєва присвятила роки боротьбі за збереження мозаїчної спадщини художників-шістдесятників на Донеччині. Ще 1966 року вона випадково натрапила на монументальні панно на стінах школи № 5 у Донецьку, створені бригадою Алли Горської, Григорія Синиці, Віктора Зарецького та інших. Завдяки її наполегливості у 2012 році комплекс мозаїк цього закладу освіти внесли до Державного реєстру пам’яток України як об’єкт культурної спадщини національного значення.
Людмила також врятувала панно “Жінка-птах” у ювелірній крамниці “Рубін”, коли 2002 року під час ремонту мозаїку ледь не знищили: “Тоді Л. Огнєва пішла по газетах з публікаціями, закидала листами владні структури”. Після розголосу Мінкульт надав твору охоронний статус. Мозаїку перенесли на іншу (опорну) стіну приміщення й відреставрували.
Окрім цього, дослідниця шукала у Маріуполі мозаїки “Дерево життя” та “Боривітер”. Їх створила у 1967 році Алла Горська з групою співавторів у ресторані “Україна”. Після загибелі художниці панно “Дерево життя” наказали замурувати — проте місцеві майстри наказ не виконали й сховали мозаїку за цегляною фальш-стіною. Там вона пробула майже сорок років.
Огнєва кілька років працювала в архівах і вела пошуки на місці. У липні 2008 року, коли в ресторані почалися ремонтні роботи, власник будівлі запросив дослідницю зазирнути за стіну — і з’ясувалося, що “Дерево життя” збереглося.
Навесні 2022 року, під час боїв за Маріуполь, обидві мозаїки зазнали значних ушкоджень. Згідно зі свідченнями, роботи втратили приблизно 25–30 % мозаїчного полотна: у площинах опорних конструкцій утворились наскрізні отвори та тріщини. Без реставраційних робіт це призведе до поступового руйнування панно під впливом атмосферних явищ.
З початком окупації Донецька Огнєва була змушена виїхати — волонтери допомогли їй покинути місто. З 2015 року вона жила в Києві, у знайомих Надії Світличної, і продовжувала працювати: вишивала, досліджувала, видавала книги. У двох валізках вона вивезла частину своїх робіт — їх показали на виставці в Музеї Івана Гончара, яка згодом мандрувала Україною до 2019 року.
Навесні 2017 року у Львові, в приміщенні Музею Івана Франка, пройшла виставка “Культурний простір Донбасу. З нами Бог і Україна”, на якій майстриня представила понад 100 вишитих орнаментів. Вони були присвячені видатним українцям, починаючи з княжих часів і закінчуючи новітніми героями нашого часу – Небесної сотні, кіборгів та воїнів АТО.
“Мисткиня не шкодувала часу на людей, охоче ділилася власними надбаннями. Збирала довкола себе молодь і талановитих ентузіастів; уміла запалити їх ідеєю, надихнути до роботи. Будучи скромною і невибагливою в побуті, вона знаходила сили допомагати колегам-спілчанкам, які залишилися на окупованій ворогом донецькій землі, і щиро та дієво переймалася їхніми проблемами”.
Людмила Огнєва пішла з життя 29 квітня 2022 року — її поховали в Києві на Байковому цвинтарі.
На честь Огнєвої названо вулицю в Краматорську, а друзі збирають її спадщину, щоб створити музей на звільненій Донеччині. Учениці продовжують справу дослідниці — у липні 2024 року в Дніпрі відбулася виставка “Всесвіт на вістрі голки” з вишивками українських жінок-політв’язнів радянських концтаборів, українські жіночі строї Донеччини та інші експонати.
“Мудра жінка продовжує жити у книгах, у врятованих пам’ятках, у виставках, у повернутих іменах, у пам’яті тих, хто мав честь її знати”.
Нагадаємо, раніше ми розповідали, яким був Великдень на Донеччині сто років тому.