Підтримайте Вільне Радіо
Соледарець Ігор Німченко почав займатися плаванням ще змалку. На шляху до успішної спортивної кар’єри йому довелося подолати чимало перепон, проте, попри всі труднощі, у 2024 році плавець двічі виборов право піднятися на паралімпійський п’єдестал.
Про історію боротьби за справу, яка з дитинства важила більше, ніж просто хобі, і свої виступи на міжнародних змаганнях Ігор Німченко розповів журналістам Вільного Радіо.
Ще з дитинства Ігор Німченко вважав воду своєю стихією. Кожного літа майбутній чемпіон їздив на море до Криму, де народився його батько. Уже тоді хлопець розумів, що плавання для нього більше, ніж просто хобі. Тож, коли в його рідному Соледарі відкрили спортивний комплекс із басейном “Артемсіль”, Ігор вирішив займатися плаванням професійно.
“Звісно, усі знали, що в спорткомплексі дуже крутий басейн. Я вирішив, що маю неодмінно туди ходити. Мені було лише п’ять років, і я навіть плавати ще нормально не міг. Пам’ятаю, як моя перша тренерка Юлія Володимирівна займалася зі мною окремо. Вона тримала швабру, за яку я хапався однією рукою, а іншою плив”, — згадує Ігор.
Хлопцю дуже подобалися заняття, але за рік йому довелося їх припинити. Якось мати Ігоря звернула увагу, що син шкутильгає. Тоді лікарі виявили в нього хворобу Пертеса — захворювання кістково-суглобового апарату, через яке ліва нога хлопця росла набагато повільніше за праву. Наступні шість років він був змушений проходити болюче лікування й реабілітацію.
“Для мене було великим ударом, коли мама сказала, що я більше не зможу плавати. Як зараз пам’ятаю, що сильно плакав через це. Увесь цей період лікування я дуже часто думав, що обов’язкового повернуся до тренувань, коли одужаю. Ця ідея постійно сиділа в моїй дитячій голові. Була якась внутрішня мотивація”, — розповідає спортсмен.
За чотири роки лікування Ігор Німченко почав ходити без милиць, а ще за два — повернувся до тренувань. На свої перші змагання він поїхав того ж року. Хлопець плавав набагато повільніше за своїх однолітків і розумів, що сподіватися на медаль йому ще рано. Попри це, він усе одно хотів показати свій результат і навіть перевершити його, щоб потішити себе й тренерку.
“Для мене це було в новинку: усі стартують, пливуть, покращують свої результати. Думав, що мені б теж покращити, але першу дистанцію я проплив повільніше, ніж на тренуванні. Я розгубився, і все пішло не так. Перші змагання були для мене сильним стресом. Потім були думки, чи вийде в мене хоча б раз якусь медаль привезти”, — ділиться Ігор.
Отримати першу нагороду хлопцю вдалося за три роки. Тоді завдяки своїй наполегливості й старанням тренерки він уже рік виступав на рівних зі своїми однолітками. Щоб їх наздогнати, Ігор часто тренувався плавати на довгі дистанції. Саме цей досвід йому і допоміг — під час відбору на чемпіонат України хлопець посів третє місце в запливі на півтора кілометра.
“Я міг бути другим, але прорахувався. Це була коротка вода на 25 метрів, і я зупинився на 50 метрів раніше. Хлопець, який йшов за мною, зробив поворот і поплив далі, а я ще секунд п’ять стояв і слухав, що мені кричать. Коли зрозумів, що зробив, поплив далі. Мене не дискваліфікували [за зупинку], але я програв “срібло”. Було сумно, що через це не потрапив до команди Донецької області, але я все одно радів [нагороді]. Це був дуже гарний досвід для мене”, — згадує спортсмен.
Зі школи Ігор Німченко мріяв пов’язати своє життя зі спортом, однак мати хлопця наполягала, щоб він здобув хорошу освіту. Тож у 2015 році він почав освоювати менеджмент у Харківському політехнічному інституті на й на півтора року припинив повноцінні тренування. Коли ж усвідомив, що втрачає результати, вирішив відстоювати свої бажання.
“Десь із травня 2015 року до жовтня 2016-го я не тренувався. Ходив у басейн ХПІ: то сам плавав, то тренерка, яка у нас фізичне виховання викладала, мені казала якось проплисти й засікала час. Професійного підходу не було, тож півтора року я втратив. Але я трохи подорослішав і вже зміг сказати мамі, що буду робити те, що хочу”, — каже хлопець.
Ігор почав тренуватися в олімпійському спорті, досяг рівня майстра спорту України й вирішив вступити на магістратуру як тренер. Але тут про себе нагадала хвороба хлопця. Після реабілітації Ігор не дотримувався порад лікарів і приховував від батьків, що, крім плавання, займається в спортзалі. Як наслідок у 2019 році у нього виявили нові проблеми. Відтоді хлопець тренується як паралімпієць на базі Донецької обласної ДЮСШ для людей з інвалідністю у Андрія і Світлани Казначеєвих.
“У мене був юнацький максималізм. Інші діти бігають, займаються в спортзалі, а мені не можна. Лікарі попереджали, що я не маю сильно навантажувати ногу хоча б до повного дозрівання мого організму, бо можуть бути наслідки, але я займався повноцінно. На четвертому курсі я звернувся до лікарів через слабкість у ногах, і мені поставили парез лівої стопи й невропатію малогомілкового нерва”, — розповідає спортсмен.
Перед повномасштабним вторгненням Ігор Німченко проходив посилений збір у Кам’янському Дніпропетровської області — готувався до своїх перших міжнародних змагань на Мадейрі. Спортсмен не слідкував за новинами, тож звістка про початок відкритої війни застала його зненацька.
Наступні два місяці Ігор не тренувався. Натомість разом із другом збирав кошти для військових, возив їжу, одяг і пальне на Донеччину. Зокрема, їздив до рідного Соледара, щоб допомогти місцевим і переселенцям із Попасної, яких було багато в місті. Робити це він продовжував і тоді, коли відновив тренування, адже тренер повідомив, що змаганням все ж бути.
“Я подумав, що все ж хочу потрапити на чемпіонат світу й представити свою країну. Гадав, що тоді це було дуже важливо для нас, бо ми повинні були показати, що навіть у такий складний час ми боремося. Ми повинні були боротися за те, щоб наш прапор підіймався на змаганнях, і нагадувати про цю трагедію”, — розповідає про мотивацію спортсмен.
На чемпіонаті світу на Мадейрі Ігор здобув клас S10 (його застосовують для спортсменів із незначними фізичними ушкодженнями, що впливають на рухи ніг, — ред.). Однак на основній дистанції його дискваліфікували, бо він зупинився, коли випадково ковтнув води. Ігор не стверджує, що тоді на його стан вплинула війна, але зізнається, що важко переживав руйнування Соледара, до якого приїздив усього за кілька тижнів до змагань.
“Я вдячний Богу, що нікого з моєї сім’ї не було в Соледарі після того, як все почалось. Мої мама з братом виїхали до Німеччини, вони не чули цих вибухів і не бачили нашого міста. Вони запам’ятали його таким, яким воно було. У нас було дуже красиве місто. У ньому було все, що треба для тихого та спокійного життя. Там жили дуже круті добрі люди, майже кожного я знав… А зараз нічого немає”, — з розпачем говорить Ігор.
Ми віримо, що разом зможемо більше, тож кличемо вас долучитися до команди однодумців.
Підтримка нашої спільноти — це не просто фінансова допомога для медіа. Це інвестиція в майбутнє Донеччини та інструмент досягнення спільної мети.
Якщо ви поділяєте наші цінності та прагнете змін на краще — приєднуйтесь до нас!
Після Мадейри Ігор Німченко двічі взяв участь у чемпіонатах світу й потім почав готуватися до Паралімпійських ігор у Парижі. Каже, що до них підійшов у своїй найкращій формі. Хлопець сподівався посісти призове місце ще на першій дистанції — 50 метрів вільним стилем. Проте, попри хорошу підготовку, початок паралімпіади дався спортсмену нелегко.
“На 50 метрах я забув свої гідрошорти в олімпійському селі й поплив у шортах товариша. Вони були набагато ширші за ті, що мені потрібні, і 50 метрів по суті я програв, ще не вийшовши на старт. Потім нахлинули емоції. Думав, що мені треба перегорнути сторінку, адже попереду ще чотири дистанції. Але емоції зашкалювали”, — ділиться Ігор.
Упоратися з переживаннями хлопцю допоміг друг, теж спортсмен: після наступної невдалої дистанції він поговорив із Ігорем і дав йому кілька порад. Це додало параплавцю мотивації, і в наступному запливі на 100 метрів він виборов “срібло” в стилі батерфляй. Потім неочікувано для себе Ігор здобув “бронзу” в комплексному плаванні (змагання, впродовж якого спортсмен змінює чотири стилі плавання, — ред.) на 200 метрів.
“100 [метрів у стилі] батерфляй були моєю основною дистанцією. Я вважав, що повинен взяти “золото”, але програв буквально одне торкання й дуже засмутився. Проте, коли виборов “бронзу” на 200 [метрів] комплекс, це взагалі була несподіванка, бо я ніколи в житті не плавав [цю дистанцію]. Я вирішив її проплисти, щоб отримати досвід, бо зайвий старт не буває зайвим, а найкраще тренування — це змагання. Я ледве потрапив у фінал сьомим на першу доріжку, а потім не знаю, звідки взялися сили”, — згадує параплавець.
Хоч Ігор і радів бронзовій медалі, мов золотій, він досі має амбіції стати паралімпійським чемпіоном. Спортсмен каже, що вже не уявляє свого життя без плавання. Нині він готується до чемпіонату світу в Сингапурі та планує й надалі представляти Україну на змаганнях, аби її стяг слугував нагадуванням про війну і символом української боротьби.
Нагадаємо, раніше ми розповідали історію гирьовика Євгена Нескреби, який знову підкорює спортивні вершини після евакуації з Волновахи.