Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Микола Трофімчук з дитинства любив кулінарію та спорт. Був членом ультрас та пропагував спортивний спосіб життя. З перших днів відкритого вторгнення він боронив державу. У лавах “Азову” захищав такі міста як Бахмут та Авдіївка. Та були й світлі сторінки під час війни — він зустрів кохану дівчину. Загинув хлопець в боях за Харківщину.
Про життєвий шлях Миколи Вільному радіо розповіла його тітка Олена Мельник.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Микола народився 19 червня 2003 року у місті Рівне. Тут закінчив місцевий ліцей №27, а потім вступив у Квасилівський професійно-технічний ліцей, де здобув фах автослюсаря. Опісля став студентом факультету здоров’я, фізичної культури і спорту Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені Степана Дем’янчука.
“Зростав у дружній багатодітній сімʼї в якій він був середньою дитиною та мав старшу сестру Марію та меншу сестру Дарʼю”, — додає тітка.
Між навчанням хлопець захоплювався футболом та пропагував його.
“З самого дитинства, як і всі хлопці, грав у футбол з однолітками, а пізніше пішов на тайський бокс. Він входив у склад Рівненського ультраса, тому що завжди жив в гармонії зі спортом та старався спрямувати всіх своїх друзів на здоровий спосіб життя. В ультрасі вони з хлопцями готували плакати з підтримкою нашого рівненського футбольного клубу “Верес”, їздили по різним містам та завзято вболівали за свою команду. Друзі потім на прощанні висловлювалися, що завжди старалися брати з нього приклад”, — говорить Олена.
Також Микола з самого дитинства мав хист до кулінарії.
“Ще зовсім маленьким, коли була жива його мама, він завжди ставив табуретку біля каструлі та обовʼязково солив та мішав ложкою обід або ж вечерю. Між собою ми називали його “маленьким поварьонком”. Потім він працював кухарем у різноманітних закладах Рівного та Києва”, — додає співрозмовниця.
Крім цього хлопець турбувався про бабусю та молодшу сестру.
“Дуже мріяв, щоб “Дашута” здобула хорошу освіту, тому направляв її, щоб вона більше читала, сплачував їй репетиторів та завжди цікавився успіхами у навчанні. Бабусю він старався не тривожити, щоб вона не хвилювалася. Вона з дитинства старалася замінити йому маму. Тому в останній день матері Микола передзвонив бабусі та привітав її з днем матері, подякувавши за те, що ростила та піклувалася”, — ділиться співрозмовниця.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну Микола зустрів на роботі у Києві і відразу ж поїхав до рідного Рівного, щоб піти у військкомат.
“Оскільки на той час йому було лише 18 років, спершу його взяли у лави тероборони. Він ніс службу на Білоруському кордоні, але згодом написав рапорт на переведення й так опинився у 3 окремій штурмовій бригаді “Азов”. На всі вмовляння родини залишитися на місці Микола казав: “Я так вирішив, я не можу просто сидіти осторонь”, — розповідає Олена Мельник.
У лавах “Азову” Микола став старшим навідником мінометного взводу механізованого батальйону. Позивний він собі обрав “Лівша”, оскільки з дитинства мав ліву руку ведучою.
“Перебуваючи в зоні активних бойових дій, Микола ніколи не скаржився, що йому важко, навпаки намагався підтримувати усіх, переконуючи, що все добре”, — говорить тітка.
Навіть на фронті чоловік знаходив час для тренувань та старався робити ранкову пробіжку.
“Зазвичай їх розташовували далеко від лінії бойових дій і він завжди нам писав: “все добре”, ніколи не жалкував і не жалівся нам на те, що йому важко”, — говорить Олена.
За захист держави під Бахмутом військовий отримав відзнаку Головнокомандувача ЗСУ “Золотий Хрест”.
“Коли перебував в Бахмуті казав, що там було дуже важко, але побувши в Авдіївці казав, що “Бахмут відпочиває” — летіло все, що тільки можна уявити. Це було пекло на землі”, — переказує розповіді племінника тітка.
Миколу разом з побратимами з 3-ї штурмової бригади перекинули в район Авдіївки у лютому 2023 року. Попри важкі часи війни Микола знаходив час на пошук кохання.
“Під час війни він зустрів своє перше та, на превеликий жаль, останнє кохання. З Марією, так звали його дівчину, вони познайомились в інтернеті, бо часу на знайомства в реальному житті зовсім не було. Марія по можливості старалася приїхати до свого коханого куди б його не відправили, а Микола завжди мчав на зустріч до Марії, коли мав відпочинок між завданнями. Це було справжнє та світле кохання, де у мріях та планах Миколи мала бути велика сімʼя та затишний дім”, — говорить Олена.
Микола загинув внаслідок артилерійського обстрілу 16 серпня 2024 року, коли був на Харківському напрямку.
Тітка Миколи, Олена Мельник, після смерті племінника написала вірш. Ось фрагмент з нього:
Мій племінник дорогий,
Нащо ти загинув ?
Нас журбою ти привів на Вкраїну милу.
Всі ти молоді роки клав на захист краю,
Ти іще не мав сімʼї, тільки мріяв.
Добре памʼятаю
Як хотів купить котедж, хресним стати батьком,
брата захисту навчить, вправно боксувати.
Добрим, чуйним був завжди
Справжнім патріотом!
Серце смутком так болить, як кинджал під боком.
Як це горе пережити? Вже нема спокою,
Чорною хвилею накрив смутком і журбою.
Рівненський футбольний клуб “Верес” та команда Redblac присвятили гру “Шахтар-Верес” памʼяті Миколи.
“Я згадую останню розмову з ним у “вайбері” коли він розповідав, що дуже хоче поїхати на карʼєр, що має хрестити першого похресника та як готується до весілля свого побратима, де мав бути дружбою. Ще розповідав про те, як побратим робив пропозицію. Це була остання розмова, яка не виходить з голови. Відчуття ніби забрали частину душі”, — сумує тітка.
Чоловіку був 21 рік. У нього залишились дві сестри, батько, тітка з дядьком, бабуся з дідусем та кохана дівчина.
“Маючи надзвичайно добре серце він мав сильний характер, мужність та патріотизм. У мене враження ніби він ще воює, просто не може мені написати”, — ділиться Олена Мельник.
Поховали захисника у Рівному на кладовищі “Нове”.
Світла пам’ять.