Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Петра Ковальчука з Івано-Франківщини. Чоловік боронив країну на сході й півдні, але за рік повернувся додому, аби доглядати хвору сестру. На початку 2025-го він знову вирушив на фронт у складі взводу вогневої підтримки.
Про Петра Ковальчука Вільному Радіо розповіла його сестра Ярослава.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про дорогу вам людину. Це безкоштовно.
Петро Ковальчук народився 13 березня 1998 року в селі Мишин на Івано-Франківщині. Хлопець був четвертим із десяти дітей у родині й найстаршим із трьох братів.
“Хлопці зазвичай люблять щось крутити, то, відповідно, у тата в гаражі ніколи не було ключів, щоб крутити велосипед. Коли тато приходив щось питатися, то крайнього не було ніколи. Вони ніколи один одного не видавали”, — розповідає його старша сестра Ярослава.
Дев’ять класів Петро закінчив у Мишинській школі, яку пізніше перепрофілювали в гімназію, а наступні два роки провчився в сусідньому Стопчатові.
Після школи хлопець одразу пішов працювати. Закінчив курси з домедичної допомоги й разом зі своїм родичем кілька сезонів провів у Буковелі як рятувальник. А в несезон працював на висотних роботах — утеплював будинки.
Хоч робота на висоті й припала Петрові до душі, згодом йому довелося залишити її задля строкової служби. Та за півтора року він повернувся до улюбленої справи й навіть відкрив власну фірму в цій галузі.
“Він був такий безстрашний. Якщо, наприклад, інші хлопці бояться висоти чи ще чогось, то він взагалі нічого не боявся. За все брався. Але, думаю, загинув він теж через цю безстрашність”, — ділиться Ярослава.
Від початку повномасштабного російського вторгнення Петро залишив власний бізнес, який розвивав щонайменше у трьох регіонах заходу, і вступив у ТРО. Чоловіку були протипоказані навантаження, адже незадовго до цього він переніс операцію на судинах, та докласти руку до захисту країни він вважав за свій обов’язок.
Недовго Петро чергував на блокпостах поруч із домом. Протягом цього часу він провів за кордон частину родини й налагодив особисте життя: зустрів дівчину Мирославу й навіть освідчився їй перед від’їздом на схід, куди навесні 2022 року відправили захисників із тероборони.
Спершу військовий служив сапером у Сіверськодонецьку на Луганщині, а за кілька місяців його перевели до Гуляйполя на Запоріжжі. За перший рік служби Петру вдалося кілька разів побувати вдома, зокрема, аби відгуляти власне весілля. Та повертатися на фронт йому чимраз ставало важче.
“Він почав казати, що там вже дійсно пекло твориться. Коли вже дуже тяжко було, почалися втрати, то він вже там морально не витримував. А ми тоді вже повернулися з-за кордону, у нас сестра інвалід дитинства, і ми зробили йому догляд за нею. І в 2023 році він повернувся додому. У нього на той момент уже родився старший син Дем’янчик”, — каже Ярослава.
Після повернення додому Петро почав втілювати свою мрію. Від бабусі по татовій лінії родині дісталася хатина в Стопчатові. Чоловік хотів переробити її під себе, щоб жити там разом із власною сім’єю, яка тим часом розширювалася: на початку 2025 року в Петра й Мирослави народився другий син Павло. Хлопчик з’явився на світ в Охматдиті, адже мав вроджені вади серця.
“Він дуже любив дітей. Мого сина він дуже сильно любив, ще коли в нього не було дітей. Він завжди носив їх на руках. Він грався з дітьми. Дуже хотів синів і був щасливим, коли вони з’явилися”, — розповідає сестра.
На початку 2025 року Петро Ковальчук пішов оновити дані до ТЦК й того дня додому так і не повернувся. Як виявилося, йому скасували догляд за сестрою, адже в родині були й інші люди, які могли про неї турбуватися. Чоловік мав повернутися на службу, проте через проблеми зі здоров’ям отримав відмову від кількох військових частин. Врешті Петра відправили у Хмельницький, де він підписав відмову від мобілізації, аби знову піти до 102 окремої бригади тероборони.
“Він розумів, що там уже не та війна, що раніше була. Може, він щось і відчував, але виду не подавав. Казав, що він там уже був, усе знає. Говорив, щоб не переживали за нього”, — згадує той період Ярослава.
Петро знову відправився на Запоріжжя вже у складі взводу вогневої підтримки, але прослужив там недовго. За кілька місяців у військового з’явилося ускладнення проблем із судинами, і його довелося оперувати. У червні 2025 року захисник приїхав додому на двомісячну реабілітацію: побув із сім’єю, охрестив молодшого сина. Тоді він бачив рідних востаннє.
Невдовзі після повернення на фронт, 21 вересня 2025 року, 27-річний Петро загинув внаслідок влучання російського FPV-дрона. Трагедія сталася в районі села Малинівка Запорізької області.
Поховали військового в рідному селі.
Вічна пам’ять.