Щонеділі в Одесі проходять акції на підтримку полонених військових. Чи не кожного тижня на них виходить і Світлана Фтіц. Майже три роки вона чекає з полону свого чоловіка, який боронив Маріуполь і разом з іншими захисниками перебував на Азовсталі.
На одній з акцій Світлана розповіла свою історію нашим журналістам.
Неділя. Міським садом уздовж вулиці Дерибасівської неквапливо гуляють люди. Їхні розмови час від часу перериває крик гучномовця — це екскурсоводи запрошують гостей міста прогулятися знаменитими місцевими двориками й пізнати “кримінальну Одесу”.
Людей у центрі міста нині небагато. Хоч вулицю й заливає яскраве сонячне світло, морозне повітря обпікає обличчя. За десять хвилин до 14:00 майже ніщо не вказує на зміну звичного порядку речей. Тільки поліцейські, які скупчилися поблизу мобільної кав’ярні, змушують придивитися до перехожих.
Потрохи на тротуарі починають збиратися люди, і репет екскурсоводів стихає в мовчазній повазі. Частина людей несе картонні плакати, на яких видно фрагменти написів. Хтось дістає з рюкзаків прапори — традиційні стяги військових підрозділів і полотнища з портретами захисників. Це рідні військовополонених, зниклих безвісти, й просто небайдужі містяни вкотре прийшли нагадати про ув’язнених героїв.
Більшість стоїть тут заради бійців Маріупольського гарнізону, які в травні 2022 року за наказом командування залишили завод “Азовсталь” і вийшли в “почесний полон” — це сповнене іронії словосполучення пролунає на акції ще не раз. Проте демонстранти приймають у свої ряди всіх, щоб разом боротися проти імперської політики Росії. Вона буквально чатує за їхніми спинами — мітинг проходить навпроти однієї з історичних пам’яток Одеси, готелю “Великий Московський”.
Серед мітингарів за прапором 112-ї бригади Нацгвардії “Азов” стоїть жінка. В одній руці вона тримає видруковане фото військового з написом “Поверніть героїв додому”, а в іншій — скріплений білий конверт. Це Світлана Фтіц, переселенка з Маріуполя. Вже майже три роки жінка чекає на свого чоловіка, Олександра Лещенка, який боронив блокадне місто.
Пара познайомилася 2017 року на Трійцю у спільного знайомого — отця Любомира. Того дня Світлана разом із сестрою приїхала в гості до священника. Те саме зробив і Олександр зі своїм другом.
На той час чоловік родом з Київської області, який у цивільному житті будував багатоповерхівки, вже третій рік захищав країну зі зброєю в руках. Спочатку 2014-го пішов добровольцем до роти поліції “Свята Марія” (перший християнський добровольчий батальйон, що входив до структури МВС України, — ред.), а за рік доєднався до “Азову”.
“Він мені дуже сподобався. Мужній, брутальний, від нього віяло добротою, впевненістю — справжній чоловік”, — ділиться першим враженням про Олександра Світлана Фтіц.
Майже одразу пара почала зустрічатися, а 2020 року взяла шлюб.
Новина про початок повномасштабного вторгнення застала Світлану та її чоловіка вранці 24 лютого, коли жінка збиралася на роботу. Їй подзвонив брат — теж військовий. Тоді Олександр сказав Світлані зібрати тривожну валізу, а сам поїхав до частини. Увесь цей час жінка залишалася вдома разом із матір’ю, яка ледве ходила через деменцію.
“Він пару разів ще заїжджав додому. Приїжджав переодягнутися, бо був брудний, а вдома лежала запасна форма. Брав розгрузки й те, що йому було потрібно, міняв рукавиці й шкарпетки. Останній раз я його бачила 7 березня 2022 року”, — згадує дружина військового.
Більше жодної звістки від чоловіка до свого виїзду з Маріуполя Світлана не мала. Наприкінці березня 2022 року разом із мамою вона змогла залишити місто, в якому тривали бої, на сусідській машині. Жінка згадує, що авто побили обстріли, але воно все ж було на ходу. Спершу сусіди доїхали до Білосарайської Коси (село Мангушської громади Маріупольського району, — ред.). Там Світлана змогла зв’язатися із сестрою, яка на той час зустрічала маріупольців в “Епіцентрі” в Запоріжжі.
“Вона сказала мені: «Тримайтеся, я через волонтерів вам передам бензин». Таким чином ми доїхали до Токмака (нині окуповане місто в Пологівському районі Запорізької області, — ред.). Там ще дозаправились і вже потім виїхали на «велику землю» в Запоріжжя”, — розповідає жінка.
Побратими Олександра вийшли на зв’язок зі Світланою, аби дізнатися, чи вдалося їй дістатися відносно безпечного місця. Із самим чоловіком жінці вдалося зв’язатися 19 травня, коли військовий виходив у той самий “почесний полон”. Тоді вона крайній раз бачила обличчя Олександра.
“Він мені зателефонував, і нам вдалося поговорити по відеозв’язку. Сказав, що знає, що ми в безпеці і з нами все гаразд. Пожартував, що зараз стрункий, мов кипарис. Заспокоїв мене, сказав, що їх виводять на три-чотири місяці, а сталося так, що скоро буде три роки, як я його не бачила”, — згадує Світлана, не стримуючи сліз.
Із Запоріжжя Світлана виїхала в Одесу, бо в місті разом із родиною жив її син від першого шлюбу. Уже тут дружина військового вийшла на свою першу акцію підтримки полонених. Її провели в серпні 2022 року після звістки про теракт в Оленівці. Серед захисників, яких росіяни підірвали за допомогою термобаричної зброї, був і Олександр. Про це Світлана дізналася зі списків, опублікованих окупантами.
“Він був у так званому «бараку 200». Там підірвали близько 200 людей, приблизно 50 хлопців загинули. Мій чоловік був серед важкопоранених, майже рік навіть не ходив”, — розповідає дружина військового.
Після виходу чоловіка з Азовсталі єдиним джерелом інформації про його стан для Світлани залишаються інші військові, яких уже звільнили з полону. Від них жінка дізналася, що під час теракту Олександра поранило в шию та ногу. Росіяни лікували чоловіка, проте захисник досі кульгає.
“Я спілкуюся з кількома хлопцями, котрих повернули. Не тільки з «Азову», а в принципі хлопці, яких повертають, хто сидів разом із моїм чоловіком, розповідають, як він себе почуває, як він там тримається. Знаю, що він дуже худий”, — каже жінка.
З окупованої частини Донецької області Олександра етапували до РФ. Із розпачем у голосі Світлана розповідає, що за три роки не отримала жодної звістки від чоловіка, і показує стиснутий у руці білий конверт.
Вже не один рік вона кожного місяця пише листи до Офісу омбудсмана Дмитра Лубінця. Посадовець передає їх російській стороні, коли зустрічається з уповноваженою з прав людини в РФ Тетяною Москальковою. Проте на жоден із понад десятка, а то й більше листів (Світлана вже й не пам’ятає, скільки таких написала), жінка не отримала відповіді. Чи дійшли вони хоч раз до адресата, ніхто сказати не може.
За нечастими винятками Світлана щонеділі виходить на акції підтримки військовополонених, аби нагадувати про них суспільству разом з іншими родичами захисників. В Одесі для організації таких мітингів створили спеціальну групу. Спочатку там були тільки сім’ї полонених, а потім до них долучилися ще й рідні зниклих безвісти.
Зараз у групі, яка налічує 273 учасники, чимало й просто небайдужих містян, які приходять підтримати ув’язнених захисників. Багато таких зібралося й сьогодні: вони вишикувалися вздовж готелю по обидві сторони дороги. Сьогодні зимно, тож учасники не викрикують свої гасла, а мовчки виставляють на показ плакати “Якщо в тебе там нікого немає, то кричи разом з тими, в кого там всесвіт”, “Байдужість теж злочин”, “Поки ти мовчиш, їх повільно вбивають” та інші з подібними слоганами. Щоб мітингарі не замерзли, місцеві благодійники привезли для них гарячий чай.
“Перехожі по-різному на нас реагують. Хтось нас підтримує — зупиняється, фотографує. Іноді дивляться, як на схиблених, або просто проходять повз. Але нам це не заважає. Ми все одно будемо стояти й боротися надалі, поки не повернемо з полону всіх”, — упевнено заявляє Світлана Фтіц і повертається до інших учасників акції.
Раптом мітинг перериває повідомлення про повітряну тривогу, і учасникам доводиться розійтися раніше. Навіть зараз Росія намагається змусити замовкнути тих, хто є голосом полонених. Але учасники акції прийдуть сюди знову: на сьогодні акція завершена, але боротьба триває.
Нагадаємо, 15 січня 2025 року Україна та Росія провели перший обмін полоненими за 2025 рік. Обидві держави повернули по 25 своїх людей, які мають поранення або тяжкі захворювання. Це був перший обмін нового цільового формату, який спрямований саме на повернення людей із проблемами зі здоров’ям.