Підтримайте Вільне Радіо
Надзвичайник з Костянтинівки Віктор Корнієнко понад 18 років служить у ДСНС. З початку відкритого вторгнення він не покинув рідний регіон, а залишився в гарнізоні, аби вивозити та рятувати цивільних, які залишаються у прифронтових містах й селах Донеччини. Більше про рятувальника — читайте далі.
Історією Віктора Корнієнка поділилися у ДСНС Донеччини.
“Я — рятувальник. Я буду працювати до останньої краплі сил, бо я — остання надія для тих, хто опинився в небезпеці. Ми — представники Служби порятунку, не маємо права зупинятися, бо допомога людям — наш обов’язок і наше покликання”, — каже рятувальник Віктор Корнієнко.
Уродженець Костянтинівки приєднався до лав ДСНС у 2006-му — за пропозицією батька дружини, який теж багато років працював рятувальником. Каже, що саме це й надихнуло його приносити користь людям.
“Після весілля батько дружини, який уже довгий час працював у Службі порятунку, запропонував і мені приєднатися до них. Спочатку я вагався, чи зможу впоратися, але згодом втягнувся — і тепер уже не уявляю свого життя без цієї справи”, — ділиться Віктор.
Чоловік працював у Торецькому гарнізоні водієм та проживав у селі Олександро-Калинове Іллінівської громади. 24 лютого 2022 року він залишився на своєму посту.
“На початку війни (повномасштабної, — ред.) більшість моїх колег вивозили свої сім’ї до безпечніших регіонів країни й там залишалися. А я сказав собі: я не кину тих, хто залишився в області, й продовжив працювати разом із ними”, — розповідає надзвичайник.
За часів відкритого вторгнення Росії основним напрямком роботи Віктора стала евакуація цивільного населення. Разом із колегами він вивозив мешканців прифронтових міст та сіл із небезпечної зони. Зокрема, допомагав маломобільним людям, з інвалідністю та сім’ям із дітьми.
“Найбільше запам’ятався один випадок у Торецьку. Ми приїхали на евакуацію в один із районів міста, на дев’ятому поверсі жив дідусь без ніг. Я навіть не одразу зрозумів, бо він був у протезах. Ми пішки піднялися нагору, почали евакуацію. Я взяв його на руки й поніс вниз, а в цей час почався обстріл. Протези спадали, ми з ним ледь не впали зі сходів, а він каже: “Сину, залиш мене, я краще тут помру”.
Але я відповів: “Ні, батьку, хоч ти без ніг, та все одно ми побіжимо разом”. Мені довелося винести його до машини, і разом із колегами довезли його до безпечного місця. Він тоді подякував, посміхнувся, був щасливий, що все ж таки вдалося вибратися живим”, — розповідає Корнієнко.
Як розповідає Віктор, окрім евакуації мирних жителів, йому з колегами часто доводилося здійснювати екстрене транспортування поранених до лікарень сусідніх міст.
“Пам’ятаю, як ми їхали в Дружківку з фельдшером — тоді уламком жінці перебило нижню щелепу. Вона фактично трималася на шматку тканини, якою ми її підв’язали. Ми швидко відвезли її до лікарні. Такі моменти запам’ятовуються назавжди — коли бачиш біль людей і розумієш, що від твоїх дій залежить їхнє життя”, — пригадує він.
Рятувальник також неодноразово брав участь в ліквідації масштабних пожеж після російських обстрілів у Бахмуті. Там він допомагав місцевим підрозділам.
“У Бахмуті у 2022 році внаслідок обстрілів боєприпасами із запалювальними речовинами, палали десятки будинків. Ми їздили вулицями й тушили, де могли. Це було вперше, коли я побачив такий масштаб руйнувань і пожеж, і тоді в Бахмуті справді було справді страшно. Але після того, як подібне почалося вже й у нас, страх змінився на звичку — робити свою роботу до кінця”, — розповідає надзвичайник.
У Віктора Корнієнка є 19-річна донька та син 12 років. Вони залишалися з батьком в Олександро-Калиновому “до останнього”, а у вересні 2024 року він евакуював їх до більш безпечного регіону України.
За службу надзвичайника відзначили державними нагородами — “За оборону України”, відомчою заохочувальною відзнакою МВС України — нагрудним знаком, медаллю “За оборону Торецька”, орденом “За мужність” III ступеня та нагрудним знаком “Знак Пошани”.
У вільний від роботи час Віктор бере участь в місцевих автомобільних перегонах.
“Я мрію про те, щоб ця війна скоріше закінчилася. Щоб настав мир, і ми змогли нарешті жити звичайним, спокійним життям. Мрію купити собі будинок, облаштувати своє місце і почати життя з нуля. Ось цього мені зараз хочеться найбільше”, — ділиться рятувальник.
Нагадаємо, раніше про ризиковану евакуацію з Донеччини, доставку піци дронами в окопи, вінчання жителів прифронтового селища під обстрілами й багато іншого розповідав журналістам Вільного Радіо капелан Леонід Номерчук.