Щодня українці вшановують хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — захисник з Хмельниччини Денис Денисюк. Він був батьком трьох дівчат і двох хлопчиків, але долучився до війська вже на третій день масштабної війни.
Про життєвий шлях Дениса Денисюка Вільному радіо розповів його рідний брат Дмитро.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних і знайомих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами.
Денис Денисюк народився 24 липня 1988 року в Красилові на Хмельниччині. Ріс разом з татом, мамою та двома меншими братами.
“В дитинстві був дуже справедливим, завжди заступався за нас”, — згадує з посмішкою брат захисника.
Денис закінчив школу в Жовтневому на Київщині, куди переїхав з родиною. Далі вступив до Університету Григорія Сковороди у Переяславі. Після двох років денного навчання вирішив перевестись на заочне й піти в армію. Був сапером у Кам’янець-Подільському.
Після демобілізації Денис працював слюсарем-монтажником газового обладнання. Згодом влаштувався в Державну службу охорони, але пропрацював там недовго, бо, як переповідає брат, не хотів йти проти людей на Майдані. Перед повномасштабним вторгненням був на заробітках в Польщі.
У вільний час Денис любив ловити рибу та грати у відеоігри.
Повномасштабне вторгнення Денис зустрів на Київщині. Вже наступного дня разом з другом Ярославом він вирішив поїхати до військкомату.
“Тоді вони вдвох домовились, що нікому нічого не скажуть й поїдуть. А мене вже ввечері набрав, бо дуже довіряв і міг розповісти свої особисті секрети, й сказав: “Я не можу це просто так залишити. Я — військовий, тому буду йти воювати. О 7-й ранку вже буду в військоматі”, — розповідає Дмитро.
І вже з 25 лютого 2022 року Денис захищав українські землі від росіян. Перші дні війни стояв на охороні летовища «Бориспіль». Декілька разів чоловік подавав документи до полку «Азов», бо ідейні настанови полку були йому близькі. Зрештою він потрапив до лав «азовців», де був командиром 3-го зенітного ракетного відділення.
“До «Азову» він був хлопчиком, а вже потім змінився. Видно було по очах, вони змінилися й якось одразу загорілися”, — ділиться Дмитро.
Військовий воював на Запорізькому, Донецькому й Луганському напрямках. Від побратимів отримав позивний “Денвер”.
Від першого шлюбу у Дениса залишились доньки Кіра та Ніка, а від другого шлюбу — сини Арсеній та Марк. А 24 липня 2024 року, в день народження Дениса, у нього народилась донечка Маргарита, яка так і не встигла побачити свого батька.
Рідні вмовляли чоловіка піти зі служби, але Денис щоразу відмовляв, бо не хотів залишати побратимів. Й окрім цього, хотів продовжити кар’єрний ріст у військовій справі.
“Нещодавно я розмовляв із його побратимом, який був із ним на позиції в день його смерті. Він сказав, що “Денвер” за три місяці в «Азові» змінився настільки, що його було не впізнати. Це був справжній воїн”, — ділиться брат Дениса.
Військового нагородили медаллю “За стійкість та незламність” Національної гвардій України.
Загинув Денис Денисюк 11 квітня 2024 року на Бахмутському напрямку під час виконання бойового завдання. Того дня позиції, які обороняв захисник, росіяни обстріляли зі ствольної артилерії.
Поховали військового в селі Світанку на Київщині поряд з могилою його бабусі.
Рідні Дениса Денисюка створили петицію з проханням надати йому звання Героя України.
Світла пам’ять військовому.