О 9-й ранку в Україні — хвилина мовчання на честь полеглих у російсько-українській війні. Вільне радіо щодня вшановує пам’ять загиблих військових та цивільних, розповідаючи історії їхнього життя поіменно. 24 червня згадаймо 20-річного Анатолія Грішина з Вінниччини. Хлопець захищав Україну з перших днів відкритого вторгнення, мав контузію. 7 жовтня 2023-го військовий загинув у ДТП, коли самохідна артилерійська установка, на якій він їхав, вийшла з ладу та злетіла у кювет.
Вільне радіо прагне, аби імена полеглих через російську агресію не перетворювались на суху статистику. Якщо життя когось із ваших близьких забрала війна, і ви хотіли б поділитися його (її) історією, заповніть анкету для рідних і знайомих загиблих або напишіть нам у соцмережах Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Анатолій Грішин народився 29 жовтня 2002 року в Козятині на Вінниччині та ріс у багатодітній сім’ї. Закінчив місцеву школу та училище залізничного транспорту — хотів працювати на залізниці, як і батьки.
“Він дуже любив техніку. Поки до 18 років не мав прав, то любив їздити на мопеді та перебирати його руками. Любив десь сісти і поїхати на природу, порибалити. Мав багато друзів. Був дуже добрий, відважний, мужній. Нас у сім’ї п’ятеро, і він дуже хотів з найменшого брата виховати справжнього чоловіка”, — згадує старша сестра Анатолія Аліна Копійка.
Після закінчення училища три місяці хлопець встиг попрацювати у вагонному депо, а восени 2021-го пішов на службу в армію й підписав трирічний контракт із 36-ю окремою бригадою морської піхоти.
“І через три місяці почалося повномасштабне вторгнення. І з перших днів він там (на лінії фронту, — ред.) Їх направили на Херсонський напрямок. Там отримав контузію. 16 днів в нього не було зв’язку. Потім вийшов на зв’язок, навіть приїхав додому на 2 дні. Але після цього — одразу в госпіталь у Дніпрі. Був на реабілітації, але недовго. Не хотів покидати побратимів, прагнув бути з ними. Пишався своїм беретом [морської піхоти]”, — каже Аліна.
У серпні 2022-го Анатолій вирішив узаконити стосунки зі своєю дівчиною. З того часу їм вдалося побачитися лише кілька разів, адже хлопець постійно був на фронті.
На війні він одержав позивний “Вінницький херсонець”. Крім Херсонщини, воював і на Авдіївському напрямку. Був бойовим медиком та механіком-водієм. У червні 2023-го Анатолій, вже як досвідчений боєць, був інструктором для морських піхотинців, які лише починали військовий шлях.
“За останній рік, будучи на війні, він дуже спішив жити. Хотів мати і власне житло, і автомобіль, і дуже хотів дітей. Оскільки я старша сестра і в мене вже є донечка, його племінниця, то він дуже тішився нею”, — розповідає сестра оборонця.
Незадовго до загибелі Анатолій був у двотижневій відпустці.
“Він дуже хотів усіх побачити. Дуже з усіма обіймався. Про війну намагалися не говорити. Але він казав: “Ми їх (росіян, — ред.) зробимо!” В армію він пішов хлопчаком, а за два роки дуже помужнів”, — пригадує співрозмовниця.
Молодий оборонець загинув 7 жовтня 2023-го, коли їхав на бойове завдання з побратимами у Херсонській області.
“Вони їхали на САУ (самохідній артилерійській установці, — ред.) Там мало місця, тому водій їхав усередині, а вони з побратимом сиділи зверху. Це було під ранок, тобто була не дуже гарна видимість. І виходить, що заклинило якусь одну гусеницю. САУшка перевернулася в кювет, і, оскільки вони були зверху, то вона перевернулася на них. Толю та його побратима з позивним “Італієць” задушило, вони загинули”, — з болем каже сестра бійця.
Анатолія Грішина поховали на міському кладовищі Козятина. У нього залишилися батьки, три сестри і брат.
“Це була найулюбленіша дитина нашої мами. Він був її янголом-охоронцем. Хоча вона й казала, що любить нас всіх однаково, але я-то знаю. Коли прийшла звістка про загибель, це стало для всіх нас великим потрясінням. Мама близько тижня не могла прийти до тями. Толя любив бити боксерську грушу, то молодший братик після його загибелі захотів займатися змішаними єдиноборствами.
На прощання прийшло дуже багато людей. Казали, що це був найбільший похорон у нашому місті”, — з сумом згадує сестра захисника.
Нині рідні Анатолія прагнуть, аби йому посмертно надали звання Героя України. Вони створили електронну петицію та закликають усіх небайдужих долучитися до її підписання.
Світла пам’ять полеглому захиснику.