Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаємо 38-річного захисника Андрія Павлишинця. Він загинув 24 жовтня 2023 року біля Торського на Донеччині від численних уламкових поранень.
Історію Андрія Павлишинця розповіла журналістам Вільного Радіо його дружина Оксана.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Андрій народився 6 грудня 1985 року у Сваляві на Закарпатті. Навчався в місцевій школі, а після закінчив Вище професійне училище в Мукачеві, здобувши фах електромеханіка. Працював у ломбарді, мріяв про дім і спокій для дітей.
“Ми познайомилися у 2010-му, за рік Андрій зробив пропозицію, і я сказала “так”. У 2012-му народився наш син, якого ми назвали на честь тата, а у 2018-му — донечка Марічка. Андрій був дуже люблячим чоловіком і чудовим батьком. Ми працювали, будували своє майбутнє і просто раділи життю”, — згадує Оксана.
Коли 2014 року розпочалась війна на сході України, Андрій вирішив долучитись до війська. З 31 серпня 2014-го він служив у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді.
“Коли ворог прийшов на українську землю, він не вагався ні хвилини — пішов добровольцем. Такою була його сутність: відповідальність, мужність і слово, яке він завжди тримав. Після демобілізації він не відвернувся від фронту: допомагав побратимам, волонтерив, робив усе, що міг”, — каже дружина.
З початком повномасштабного вторгнення Андрій допомагав армії та складав дрони для військових, а у 2024 році мобілізувався знову. Цього разу воював у складі 63-ї окремої механізованої бригади на Донецькому напрямку.
“Андрій сказав, що мусить їхати сам — не може інакше. Я хвилювалася, але знала: він так спокійніше дихає, коли робить те, що вважає правильним”, — розповідає Оксана.
Коли чоловік виходив на позиції, часто зв’язок із ним зникав на кілька днів. Це була найстрашніша тиша, розповідає дружина Андрія.
“Зв’язку не було по п’ять–сім днів. Це були страшні дні тиші. І коли бодай на мить з’являлася смужка зв’язку, від нього приходило лише одне слово: “живий”. Для нас це були найкращі слова у світі”, — каже дружина.
1 вересня Андрій зміг взяти вихідний, аби провести доньку в перший клас.
“Відпросився й приїхав — тримав Марічку за руку біля школи. Отакий він і був: сказав — зробив. Щирий, мужній, людина слова, яка завжди знаходила спосіб допомогти іншим”, — говорить Оксана.
15 жовтня подружжя відзначило 13-ту річницю шлюбу — в той день вони востаннє говорили по телефону.
“15 жовтня ми мали 13-ту річницю. Він подзвонив, привітав, сказав, що сильно любить і ввечері знову їде на нуль. Я чекала на восьмий день — зранку 23-го — того короткого повідомлення “живий”. Але замість нього почула страшні слова: позицію накрили, і Андрія більше немає”, — говорить Оксана.
На позиціях у районі Торського підрозділ потрапив мінометний вогонь. Андрій загинув від множинних осколкових поранень. Йому було 38.
У захисника залишилися дружина Оксана, син Андрій, донька Марічка, батьки та брат. Рідні ініціювали петицію до президента з проханням надати Андрію Павлишинцю звання Героя України. Підписати її можна за посиланням.
Світла пам’ять!