Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо добровольця з Житомира Дмитра Станкевича. На другий день відкритого вторгнення чоловік потай від рідних повернувся з-за кордону, аби захищати країну. З того часу захисник служив у кількох підрозділах на різних відтинках фронту. Життя Дмитра обірвалося під час завдання в Покровському районі.
Про Дмитра Станкевича Вільному Радіо розповів його брат Максим.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Дмитро Станкевич народився 1 квітня 1999 року в Житомирі. Майже все дитинство хлопець провів у селі Некраші, куди щоліта їздив до бабусі з молодшим на рік братом Максимом. І хоч малими брати часто сперечалися, там вони створили багато теплих спогадів разом.
“У дитинстві ми були бешкетниками. У селі допомагали бабусі по господарству, але все одно мали багато вільного часу. Тоді займалися спортом, їздили на велосипедах, постійно збивали коліна й потім отримували за це на горіхи від мами”, — згадує брат Дмитра Максим.
Разом хлопці навчалися в Житомирській школі №6, але до науки інтересу не виявляли. Братів більше цікавив спорт, і підлітками вони пішли на секцію боксу. Дмитро швидко її закинув, а тоді знайшов для себе інший напрям. Так став займатися рукопашним боєм у спортклубі “Характерник”.
“У цьому виді спорту зібрані всі найвідоміші напрямки бойових мистецтв. Йому подобалось знаходити свої техніки для бою, тренуватись, їздити на змагання. Це було його”, — коментує Максим.
Після дев’ятого класу братам набридло навчання у школі, і 2014 року вони разом вступили до Житомирського автомобільно-дорожнього коледжу. За майбутню спеціальність Дмитро Станкевич обрав ремонт і експлуатацію сільськогосподарської техніки.
“Ще в підлітковому віці батько навчав нас їздити на автомобілі. Ми вміли керувати ним років із 14, напевно. Так само у нас були велосипеди, мопеди, тому ця тема нас цікавила”, — ділиться Максим.
Дмитро мав і інші захоплення: у студентські роки хлопець почав ходити до музичної школи. Він добре грав на гітарі й співав, тож часто виступав у коледжі й збирав слухачів під час дружніх посиденьок.
“Дмитро був дуже веселий, і без нього не обходилися ніякі сімейні заходи. Так само, якщо збиралися з друзями, він завжди був у центрі уваги”, — згадує характер брата Максим.
Після завершення коледжу в 2019 році Дмитро вступив до Житомирської політехніки. У виші не було його спеціальності, тож він змінив напрям на гірничу справу й паралельно почав працювати. Завдяки заочному навчанню кілька разів їздив на заробітки до Польщі. Там у 2022-му й зустрів відкрите російське вторгнення.
Дізнавшись про повномасштабний наступ Росії, Дмитро Станкевич вирішив повернутися до України. Чоловік сказав про свої наміри рідним, і вони почали його відмовляти. Брат, який із 2020 року служив за контрактом, казав, що одного військового в родині достатньо. Але Дмитро не послухався, і вже 25 лютого 2022 року перетнув кордон.
“Того ж дня він намагався вступити до лав будь-якого підрозділу. Він звернувся до Житомирського ТЦК, але на той момент був великий ажіотаж, і дуже багато людей мобілізувалися. Місць у підрозділах не було: Дмитру відмовили. Але він повернувся туди через пару днів, і все-таки його взяли в 141-й батальйон ТрО”, — розповідає Максим.
Завдяки хорошій фізичній підготовці, Дмитро одразу став командиром відділення й почав служити на межі між Житомирською й Київською областями. Ніхто з рідних навіть не знав про його повернення, допоки за місяць він не повідомив про це брата, надіславши фото у військовій формі.
Приблизно за рік військовий розповів про службу батьку, і той підтримав рішення сина. Від матері ж таємницю зберігали увесь час. Жінка знала, що старший син уже в країні й вступає до якогось секретного підрозділу, але тоді Дмитро вже давно був на фронті, зокрема поблизу Маріуполя.
Коли Маріупольський гарнізон опинився в оточенні, частина бійців “Азову” стала набирати людей для деблокади міста. Свою заявку залишив і Дмитро Станкевич, якого в результаті на рік прикомандирували до загону. Спочатку військовий був там бійцем, а потім через вміння кермувати й нестачу кадрів його призначили водієм евакуаційного автомобіля.
“Він постійно казав, що хлопці гідно воюють, але, на жаль, усе одно вбитих і поранених дуже багато. Працювати доводилося 24/7, але йому було все одно на себе. Дмитро завжди казав, що більше хвилюється за мене, і питав, як я себе почуваю”, — згадує брат захисника.
Уже після спроби деблокади Маріуполя братам коли-не-коли вдавалося бачитися у перервах між завданнями. Буквально на пару годин вони їздили один до одного на місця базування, спілкувалися й поверталися на фронт.
Максим розповідає, що Дмитро постійно служив у гарячих точках. Після повернення до свого батальйону військовий обрав собі позивний “Двіж”, який добре описував його активність на війні. Чоловік служив у складі розвідувального взводу у Волноваському районі, а потім як сапер брав участь у звільненні Правобережжя Херсонщини, зокрема самого Херсона.
“Коли противник, грубо кажучи, вже тікав, то залишав по собі дуже багато вибухонебезпечних предметів, мінував цивільні об’єкти. Бригада Дмитра займалася розмінуванням, саме прочісуванням місцевості, щоб не було втрат серед цивільних”, — розповідає Максим.
З 2024 року Дмитро Станкевич служив на Запорізькому напрямку в складі роти вогневої підтримки. Тим часом його брат уже був у лавах Головного управління розвідки. Максим розповідав захиснику про рівень підготовки військових і серйозність завдань, і Дмитрові теж закортіло розвиватися в цьому напрямку. На початку 2025 року його відібрали до ГУР.
Разом із братом Дмитро виходив на завдання, а паралельно ще й встигав досягати нових вершин у спорті. Ще 2022 року він виконав норматив і здобув звання кандидата в майстри спорту з рукопашного бою, а за три роки посів друге місце в особистому й третє в командному заліках чемпіонату серед спецпідрозділів ГУР. Тоді його особисто нагороджував начальник управління Кирило Буданов.
Крім спорту, Дмитро також продовжував захоплюватися машинами. Після війни він хотів змінити свою стару автівку на новий позашляховик. Також мріяв про власний будинок за містом і вже думав про сім’ю.
“Він був дуже симпатичним хлопцем, на якого дівчата завжди звертали увагу. І, хоч серйозних стосунків він не мав, розповідав мені, що вже хоче сім’ю. Казав, що зараз ми живемо в умовах, коли будь-якого дня нас може не стати, і він би хотів після себе щось залишити”, — згадує Максим.
30 квітня 2025 року Дмитро і Максим були задіяні в операції у Покровському районі Донецької області. На першому етапі група Дмитра мала забезпечити прохід Максиму і його побратимам. Проте під час штурму зав’язався стрілецький бій, а потім почався мінометний обстріл, внаслідок якого поранень дістали багато військових. Серед них був і Дмитро.
Операцію скасували. Побратими винесли на собі військового з поля бою, але, коли дісталися початкових позицій, Дмитро вже був мертвий. Брат захисника дізнався про трагедію одразу. Він спостерігав за операцією з дрона, чув радіопереговори й розумів, що Дмитра вже нема.
Того ж дня Максим вирушив додому, аби самостійно повідомити про це батьків. Саме тоді мати й дізналася про участь старшого сина у війні. За 10 днів захисника поховали на Смолянському військовому кладовищі в Житомирі. Провести Дмитра в останню путь приїхав увесь підрозділ.
“Він мав дуже гарні стосунки з побратимами. Багато хто з них за моїм проханням написав свої спогади про Дмитра. Прочитавши їх, я був вражений його авторитетом у підрозділі”, — каже Максим.
Уже посмертно віддану службу Дмитра відзначили медаллю “За бойові заслуги”. Тепер же у пам’ять про захисника рідні просять надати йому звання Героя України посмертно. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна і світла пам’ять захисникові.