“Якщо порівнювати з людським тілом, то ми — руки, які впроваджують відновлення”, — розповідають представники напряму відбудови у БФ “Схід SOS” Олександр Шманьов та Світлана Агаджанян. Разом з командою волонтерів вони допомагають відновлювати понівечену російськими снарядами інфраструктуру Донеччини. За роки відкритого вторгнення попит на таку допомогу залишається високим. Хто та чому обирає відбудову замість евакуації та яка роль влади й волонтерів у цих процесах — дізнавалися журналісти Вільного радіо.
Благодійний фонд “Схід SOS” почав працювати за напрямком відбудови у вересні 2023 року — спочатку в Харківській області, а згодом розгорнув діяльність і на Донеччині. Координують цей напрямок переселенці зі сходу Світлана Агаджанян й Олександр Шманьов.
За понад два роки відкритої війни команда волонтерів допомогла відремонтувати 320 домівок на Донеччині — у Лиманській та Дружківській громадах. Згодом благодійний фонд планує розширити цей напрямок і на інші громади регіону, якщо дозволить безпекова ситуація.
Як змінювався попит на відновлення, якщо порівнювати 2023 та 2024 роки?
Олександр: У нас попит постійно високий на відновлення, він перебільшує наші спроможності. Він не падав і не зростав різко, або через великий обсяг роботи могли просто не помітити цього.
Це пов’язано, по-перше, з доступністю до ресурсів. Якщо людина отримала компенсацію за “єВідновленням”, то дуже важко знайти майстрів, які допомогли б з ремонтом житла.
Другий момент — десь купити ці матеріали для ремонту. Наприклад, якщо людина перебуває в громаді, де вона має доступ до “єВідновлення”, наприклад, у Святогірській, там доступ до найближчих магазинів, де можна щось придбати — Слов’янськ. А це така суттєва відстань і без додаткових витрат на поїздку, купівлю та доставку цих будматеріалів, важко все організувати.
По-третє, є громади, наближені до зони бойових дій, де державні програми компенсацій просто не працюють. Ці території деокупували, але російські війська ж продовжують інтенсивно їх обстрілювати. І ситуація така, що на папері є населені пункти, але, на жаль, у реальності їх вже просто не існує, а люди там продовжують жити. От такий парадокс.
Тому, якщо зазначати певну тенденцію попиту, ми таких вимірювань не робили. Але наразі, до прикладу, у нас є близько 300 звернень, і черга на них розписана десь на 3-4 місяці наперед.
Можна зазначити також, наприклад, крайні обстріли Слов’янська. Там в одному районі руйнувань зазнали близько 100 будинків, а в іншому районі пошкоджені ще 50. І в більшості з цих домівок жили люди, це все потрібно відбудовувати.
Тобто військова та економічна ситуація — два ключові фактори, які впливають на попит?
Світлана: Звісно, і тим паче ми усвідомлюємо, що ситуація з доступом до фінансів у людей не покращується, соціальний рівень падає. Крім того, люди не хочуть виїжджати надто далеко, розглядають частину Донецької області для евакуації.
Хто переважно звертається до вас по допомогу?
Олександр: З того, що пригадується, була бабуся з Дружківки, зараз їй 101 рік. Вона пережила Голодомор, і її розповіді про цей період були дуже моторошні… І от до нас приїхали представники американських донорів нашої сестринської організації, і ми привезли їх до цієї бабусі. Вона розповідала, як разом з донькою 70 років полізла на дах ставити відра, аби хата не залилася водою, а ця бабуся притримувала драбину. Це щось неймовірне.
Вона розповідала нам, як у дитинстві жила в дитячому таборі на три тисячі людей, який у минулому був монастирем. В той період було дуже багато безпритульних дітей, батьки яких загинули за різних обставин. От вона розповідає, що кожен день збирали померлих дітей. Вижили тільки найсильніші… Виживали як могли: їли жолуді, травки, варили з ґудзиків собі супи…
Потім, коли вже американці поїхали, ми знову приїхали підписувати документи, і ця бабуся каже: “Я перший раз в житті побачила живого американця. Вони такі ж люди, як і ми. Все життя нас лякали, що це “дядюшка Сем”, а я так і думала, що приїдуть чоловіки бородаті. А це звичайні люди”.
Ще пригадується чоловік з Новоселівки, він працював фельдшером. Зараз він на пенсії, повернувся після деокупації в Новоселівку і вирощує собі тютюн, щоб не купляти в магазині, має сади й тому подібне… Таким собі самовиживанням займається.
Тобто переважно ті, хто звертається по допомогу щось відремонтувати — це старші люди? Чи були випадки з родинами з дітьми?
Олександр: Не можу згадати такі випадки щодо молодих, тобто більшість — все-таки люди 50+ років.
Світлана: Фонд “Схід SOS” загалом виступає за те, що сім’ї з дітьми мають виїжджати максимально у віддалені райони. Так, щоб розміститися в транзитних шелтерах. Важливо зрозуміти, чому люди залишаються і чи мають вони життєві сили продовжити далі облаштовуватися на новому місці.
Тому в нас є теж принцип фокусування на тому, що якщо це родини з дітьми, то це додаткова небезпека. Ми маємо декілька запитів з багатодітних родин, і ми контролюємо, чи не нашкодить наша допомога надалі цій родині, цим дітям. З іншого боку, ми маємо теж враховувати, чи мають вони джерела фінансування, чи можуть вони самі себе утримувати й розв’язувати питання, пов’язані з наслідками війни.
З ваших спостережень та досвіду спілкування, яка у цих людей мотивація жити під обстрілами?
Олександр: Йдеться про сильну прив’язаність до місць, де вони жили, до свого майна. Плюс деяка упередженість є стосовно того, чи вистачить їм грошей, здоров’я для того, щоб все починати з самого початку. Кажуть: “А от ми там були за кордоном, нам там не сподобалось і краще тут, ніж там”.
Нещодавно розмовляли з жінкою з Часового Яру, і в її домівці жили українські військові, поки будівлю не зруйнували обстрілами. І вона розповідає, що всі будинки на її вулиці просто один за одним стерли з лиця землі. І в них на вулиці залишився один будинок вцілілий.
Вони вже виїхали до Дружківки, бо її чоловік погано ходить і не міг спускатися в укриття. Начебто більш тилове місто, хоча там до Часового Яру близенько… І от ця жінка каже: “Там у мій будинок заїхали хлопці й по моїх килимках ходять, а в мене серце кров’ю обливається, що вони по килимках… Я той килимок купувала, він мені так подобався, а вони тут ходять… Я його просила скрутити й не користуватись”.
Ти слухаєш цю історію і, з одного боку, розумієш, що людина залишила там все життя, все життя на це збирала, аби свою старість прожити в затишку. І от вона зараз потрапляє в таку ситуацію, коли доводиться відмовляється від усього. Дуже важко відмовитись від того, що ти нажив, особливо в літньому віці. Їм просто хочеться спокійної старості…
Вона каже, що вже переїжджала у 2014 році, а тепер знову, і виглядає так, що може доведеться ще третій раз переїздити. А чи витримає її здоров’я та емоційний стан ще один переїзд — невідомо. У неї ж тут і близькі поховані, а як вони без неї будуть, хто доглядатиме за цими могилами… Вона про таке думає.
Розумієте, ми маємо справу з тонкими ментальними речами, які нам можуть здаватися не такими важливими. Здавалося б, що тут такого, тобі допомогли, перевезли, ти ще й подякуй. Але для людини це дуже велика прив’язаність, якої складно позбутися.
Як вважаєте, наскільки можливості відновлення та тонни гуманітарної допомоги на Донеччині стримують евакуацію?
Олександр: На Донеччині дійсно видають багато гуманітарної допомоги, і не тільки в якості продуктових чи гігієнічних наборів або відновлення житла. Йдеться й про допомогу, до прикладу, в облаштуванні теплиць й іншої підтримки, яка допомагає людям тут жити. Але я зазначу, що це такий мінімум, який не закриває найменших людських потреб.
Я не вважаю, що така допомога суттєво прив’язує людей до своїх домівок. Впевнений, що це якраз ментальні речі їх прив’язують, про які ми вже раніше говорили. Я б не казав, що наша допомога якимось чином сильно прив’язує людей до своїх місць.
Наша діяльність — надати людський мінімум для тих, хто не може кудись переїхати й залишається хоч якось жити на прифронтових територіях. Аби вони не відчували себе покинутими.
Нещодавно спілкувалися з жінкою, у якої лежачий син, і вона каже, що немає їй куди їхати. Живе на околицях Олексієво-Дружківки, у неї там є сад, город. Ми приїхали їм дах полагодити, й вона знає, що точно зиму переживе.
Люди не думають, що може погіршитися ситуація. Вони вірять, що їм пощастить й у їхній будинок не влучить російський снаряд. І якось робити насилля — змушувати їх виїздити, не давати гуманітарну допомогу… Мені здається, що така стратегія “батога” — не дуже правильно.
А яка роль влади у всіх цих процесах?
Олександр: Ми в нашій співпраці дуже сильно спираємось на органи місцевого самоврядування. У нас є дуже позитивні відгуки у тих громадах, з якими співпрацюємо. Вони нам допомагають, а ми їм, підтримуємо людей, тому ми не можемо сказати, що держава не піклується про тих, хто залишається.
Тут більше питання рівних підходів і вимог. У нас — вишукати більше вразливих бенефіціарів, а у держави — надати рівномірну допомогу всім постраждалим.
До прикладу, маємо запит від Дружківської військової адміністрації на закупівлю OSB-плит, щоб забивати вікна, які повилітали через обстріли, аби люди могли пережити зиму. І якщо ми надамо цю допомогу, то вони зможуть закрити, умовно, п’ять сотень вікон. І вони не будуть дивитися на майновий стан людини… Стався “приліт” — підряд закривають. У них такий підхід.
У нас все трохи складніше, ми все ж таки вишукуємо людей. Один із кейсів — людина з ДЦП, до якої приходить соцпрацівник і доглядає її. Але стан житла цієї людини й раніше не був високого рівня, а через російські обстріли ще й погіршився. Тому держава піклується, наскільки може, а ми таке собі “допоміжне плече”, яке може покращити умови проживання.
Від місцевої влади ми безпосередньо отримуємо списки постраждалих. Тут такий важливий момент, що люди з інвалідністю, літнього віку часто не мають сучасних засобів комунікації. У нас з вами є смартфони, відеокамери й нам дуже легко говорити про цифровізацію, а коли у людини кнопковий телефон і вона користується однією кнопкою, щоб підняти дзвінок від рідних чи від соцпрацівника, то, на жаль, знайти навіть наші контакти їй буде дуже важко. Вишукувати їх, ходити по вулицях — це надскладна задача. Тому комунікація між владою та волонтерами нам дуже допомагає.
Крім того, на “ринку допомоги”, є певна кількість, як би не хотілося визнавати, шахраїв. Тому співпраця з органами самоврядування — додаткова “позначка”, що ми доброчинні й не нашкодимо людям, бо маємо стосунок до чутливої інформації.
У нас була ситуація, коли ми вперше приїхали у Рідкодуб (селище у Лиманській громаді, — ред.) і люди не хотіли з нами контактувати. Виходили, холодно сприймали, а коли вже спрацювалися… І квіти нашим польовим координаторам дарували, і не відпускали, й пригощали.
Які, на вашу думку, зміни в державній політиці могли б пришвидшити відновлення інфраструктури на Донеччині?
Олександр: Якщо порівнювати з людським тілом, то ми — руки, які впроваджують [відновлення]. Я був на дискусії з питань відновлення, які проводить Центр громадянських свобод.
У них був круглий стіл, під час якого обговорювалося, як ми взагалі бачимо це відновлення, допомогу, користування державними програмами компенсацій. І от до повномасштабного вторгнення, розповідали юристи, діяв такий закон, що Україна несла відповідальність за відновлення. Вважалося, що ці руйнування відбуваються внаслідок терористичних актів, а не військових дій.
І Україна відповідала за результати, наслідки таких дій. На законодавчому рівні не було навіть зазначено, що Росія має за це відповідати, як країна-агресорка.
Зараз відбуваються суттєві зміни, коли зазначається, що відповідальність за руйнації несе не Україна, а країна-агресорка. Компенсувати все це має Росія, бо у нас, на жаль, немає такої кількості фінансів, аби відновити не тільки житло, а й інфраструктуру.
До прикладу, наразі ми почали займатися створенням такого інфраструктурного об’єкта — пожежної частини в Лиманській громаді. Їм ще подарували пожежні автівки, але їх немає де зберігати, от ми й допомагатимемо їм створити умови для зберігання цього транспорту.
Ви, мабуть, пам’ятаєте ці пожежі влітку (внаслідок російських обстрілів, — ред.), вони настільки руйнівні були, у селі Яровій вигоріли повністю 17 будинків, деякі з них ми повністю відремонтували раніше. І тепер люди приходять і питають, що їм робити, вони знову втратили житло, а ми не розуміємо, як ми допоможемо.
Тому кількість відновлень, кількість відбудови, яка нас очікує — дійсно колосальна. Україна не зможе сама впоратися, ми повинні на законодавчому рівні акцентувати, що країна-агресорка має відповідати за руйнацію.
З якими викликами стикаються волонтери, коли починають відновлювати житло на Донеччині?
Олександр: Людський ресурс, наявність нас як будівельників, матеріалів та масштаби руйнацій — це такі виклики, з якими постійно доводиться стикатися.
На Донеччині, згідно з даними ОВА, станом на кінець вересня 2024 року 40 976 житлових будинків зазнали пошкоджень або були зруйновані внаслідок бойових дій. У цей перелік не входять будинки, пошкоджені російською гібридною агресією на Донбасі, яка тривала з 2014 по початок 2022 року
Наразі кількість руйнацій на Донеччині така, що ми не можемо швидко рухатися. Коли у людини тече дах, сиплються стіни, а зима близько — це викликає сум, але маємо працювати з цим, якось підтримати людину.
У нас був кейс — мати живе у Яровій, син у війську, ми їй допомагаємо, але масштаби руйнації у її житлі такі, що потребують закупівлі специфічних матеріалів. Це все затягується, а людина й так перебуває у стресі, ще невідомо, чи вийде її син з “нуля”… Чи, можливо, її домівка згорить наступного разу від пожежі…
Також маємо проблему з доступністю матеріалів, бо розуміємо, що Донеччина — дуже небезпечний регіон. Ми не можемо зберігати багато матеріалів в одному місці. Тому ця логістика, перевезення з більш-менш тилових регіонів теж забирає багато часу, якого у нас немає.
Світлана: Я б також доповнила, що ми — люди, не супергерої. Колеги, які там працюють, теж наражають себе на небезпеку через обстріли. Допомагаючи людям, ми не маємо постраждати самі, маємо теж убезпечитися.
Також, коли це все триває довго, міжнародні партнери починають говорити, що відновлення — це дорого. Відповідно, йдеться про постійну необхідність доносити їм історії, що це не просто цифри — 320 відновлених будинків. Важливі ці історії, про які Олександр розповідав, бо це не просто цифри, не просто будинки — це людські долі.
Вже маєте плани з відновлення на наступний рік?
Світлана: У нас є поточний проєкт з відновлення, який визначений в компоненті легких ремонтів та критичної інфраструктури до червня 2026 року. Маємо підтримку партнера з Німеччини — Diakonie Katastrophenhilfe in the Evangelisches Werk für Diakonie und Entwicklung e.V (DKH), тому беремо на себе зобов’язання допомогти людям.
Якщо говорити в цифрах про домогосподарства — маємо 700, з них по 350 домівок з легкими та середніми ремонтами. В елементах критичної інфраструктури у нас теж є певні цифри — близько семи таких об’єктів. Але, враховуючи план нашої команди, буде більше.
Якщо говорити про Донеччину, то хочемо посилити доступ жителів Дружківської громади до води, а ще плануємо покращити умови одного з фельдшерсько-акушерських пунктів у Лиманській громаді.
Наша мета — не просто охопити сім об’єктів, як в бюджеті визначено, а розподілити цей алгоритм роботи так, щоб охопити підтримкою якомога більше різних громад та груп населення.
Ми не можемо допомогти всім, хто до нас звертається, як би ми цього не хотіли. Ми не хотіли б бути такою рукою Бога, яка сортує людей, або якось обирає за симпатією. Це дуже неприємна річ, коли бачиш людину, яка дійсно страждає, потребує тієї допомоги, але розумієш, що вона все-таки може самостійно попіклуватися про себе… А ті люди, на яких ми сконцентрувалися, вони, на жаль, тільки під примусом зможуть виїхати
Читайте також Повернення в окупацію: сім причин, чому евакуйовані люди не готові починати нове життя (погляд експертів)