Деінде в Україні й досі можна зустріти пропагандистські наративи про те, що на Донеччині та Луганщині завжди говорили та говорять російською мовою. Крім того, одним з приводів для початку повномасштабного вторгнення, названих Путіним, став начебто «захист російськомовного населення». Міф про «російськомовний Донбас», що вже багато часу розповсюджується кремлівською пропагандою, насправді навіть не ґрунтується на реальних історичних фактах.
Екскурс в історію
Історія Донбасу вважається однією з найменш досліджених у регіоні. Території, які сьогодні утворюють Донецьку та Луганську області, відомі ще з давніх часів як Дике Поле. Тоді це була земля кочівників та воїнів, серед яких також були кіммерійці, скіфи, сармати, а пізніше і козаки-втікачі, які шукали тут своє пристановище для вільного життя. Тільки знання цього історичного факту дозволяють спростувати відомий російський наратив про те, що «Донбас ніколи не був українським». Насправді територія Донеччини та Луганщини завжди була частиною давньої української землі. Російська мова нав’язувалася на цих територіях протягом сотні років, особливо починаючи з 18 століття, коли Наддніпрянщина перебувала у складі Російської імперії. Заборона на друк, читання, викладання та спілкування українською мовою вплинуло на те, що Донбас намагалися асимілювати до російської культури. Процес остаточної русифікації відбувся під час перебування українських земель у складі Радянського Союзу. Протягом понад 300 років українська мова офіційно зазнавала утисків та заборон через циркуляри, укази, закони, анафеми та інші документи. Таким чином, значний відсоток російськомовного населення на Донбасі може бути повністю аргументований цими історичними обставинами. Проте, чи насправді українська була настільки непопулярна в цьому регіоні протягом останніх років?
2014 став переломним моментом у поверненні до українських витоків
Чимало мешканців східних регіонів почали боротися з культурною окупацією ще до початку повномасштабного вторгнення. У 2014 році вони разом з кримчанами були першими свідками початку російської агресії в Україні. На той момент значна кількість українців, які говорили російською, обирали шлях відокремлення від мови ворога та свідомо переходили на українську.
Двадцятидев’ятирічна Діана Козлова народилася у невеличкому місті Вугледар, що на Донеччині. Дівчина зростала у російськомовному середовищі, проте з початком війни в рідному регіоні вирішила перейти на українську.
«Я почала спілкуватися українською ще з березня 2014 року. На таке рішення мене підштовхнув мій викладач з журналістського факультету. Хоча серед російськомовних людей я не відчувала значного дискомфорту, та помічала, що не всі зрозуміли мій вибір», – ділиться Діана.
Крім того, вона зазначила, що її оточення намагалося підтримати у такій позиції, відповідаючи українською теж.
«Моя родина, друзі та колеги розуміли, чому я ухвалила таке рішення. Саме тому часто у розмові зі мною вони теж говорили українською або вживали діалектизми. Звичайно, до повномасштабного вторгнення з незнайомими людьми я могла перейти на російську, аби просто не провокувати можливі неприємні ситуації», – розповідає Діана.
«Не знати українську = бути неосвіченим»
Водночас уродженка Сєвєродонецька Дар’я Головко запевняє, що на Луганщині було чимало людей, які вільно володіли українською та навіть спілкувалися нею в побуті.
«Українська була в моєму житті від народження, бо мій батько та вся його родина говорили та продовжують розмовляти державною мовою. Я пам’ятаю, як ще в школі вчителька з географії наводила статистику про те, скільки відсотків населення нашої країни вдома використовує українську мову. За її словами, цей відсоток виявився досить низьким. Піднявши руку, я сказала, що це неправда, бо в моїй родині, наприклад, спілкуються українською. Вчителька не звернула увагу на мою думку та відповіла, що я вигадую», – згадує дівчина.
І хоча, за словами Дар’ї, не всі мешканці її міста спілкувалися українською в побуті, абсолютно не знати її вважалося соромом та неосвіченістю.
«Попри те, що я з Луганщини, я та мої друзі ніколи не мали проблем з вільним володінням українською мовою. Якщо у моїх земляків такі проблеми виникали, ми пояснювали це недостатнім рівнем освіти, оскільки українська мова, як мінімум, викладалася як предмет у школі», – запевнює вона.
Дар’я наголошує, що російська мова та література залишались у шкільній програмі навіть після 2014 року.
«З початком війни в моєму регіоні російська мова та література все одно вивчалися в школах. Підручники, які використовувалися для навчання, були написані російською принаймні до 2018 року. Я зростала в такому оточенні, де мова агресора тривалий час залишалася в моєму житті. Варто сказати, що російська насправді мало вплинула на мою політичну позицію, бо, навіть читаючи вірші Пушкіна у школі, я все одно розуміла свою національну ідентичність», – стверджує дівчина.
«Кожного ранку ми слухали гімн України»
З початком війни на Донбасі в українських школах також впроваджували значні зміни. Влада почала поступово скорочувати кількість російських шкіл, російськомовних класів, а також зменшувати кількість уроків російської мови та літератури. Натомість дітям почали більше розповідати про українську культуру та традиції, а у школах все частіше почав лунати гімн України. На урочисті свята діти з гордістю одягали вишиванки та приносили синьо-жовті прапорці на уроки. Про своє навчання в Краматорській загальноосвітній школі № 22 розповів випускник 2019 року Володимир Алдохін.
«Після 2014 року в моїй школі почали впроваджувати патріотичне виховання. Наприклад, перед першим уроком у нас завжди лунав гімн України. Усі школярі знали: пересуватися між кабінетами під час його звучання було не можна, бо це б вважалося неповагою. Хоча, як мені відомо, навіть у київських школах подібне впровадили тільки рік тому», – розповідає випускник.
Володимир згадує, що у школі також додалося більше заходів, присвячених подіям 2014 року. «Не знаю, як було в школах в інших областях, але до нас часто приходили військові. Ми мали змогу поспілкуватися з ними, почути реальні історії від захисників з фронту та подякувати їм особисто. Ми завжди знали ціну свободи, бо Краматорськ теж був певний час в окупації», – стверджує хлопець.
Лише 9% українців спілкуються вдома російською
Події 2014 року підштовхнули багатьох людей почати спілкуватися державною мовою. Однак повномасштабне вторгнення зробило цей процес масовим. За результатами дослідження, проведено серпні 2023 року соціологічною групою «Рейтинг», було виявлено, що з початком повномасштабного вторгнення українці стали менше використовувати російську мову у повсякденному житті. Так, майже 60% опитаних зазвичай спілкуються вдома українською, приблизно 30% використовують як українську, так і російську, і лише 9% – виключно російську. Крім того, для 82% опитаних українська мова є рідною, для 16% – російська. Внутрішньо переміщені особи та біженці, які перебувають за кордоном, частіше використовують обидві мови для спілкування або говорять російською. Тим не менше понад 70% внутрішньо переміщених осіб і біженців вважають рідною українську мову.