Незряча жінка, яку бив син, літня пара, яка пережила підвали й голод, втративши домівку, — саме такі історії спонукали колишнього священника Сергія Косяка заснувати перший будиночок милосердя, де літні люди могли б почуватися в безпеці. Згодом до справи долучилися й інші пастори в різних куточках України.
Сім таких будинків уже працюють, ще два будуються, а їхні засновники мріють про щонайменше двадцять притулків для літніх людей і переселенців. Як виникла ця ініціатива, хто живе у закладах та хто дає на це гроші — розповіли Вільному Радіо керівники будинків милосердя.
У 2019 році колишній пастор і волонтер Сергій Косяк приїхав у прифронтове селище на Донеччині з гуманітарною місією. Один із місцевих соцпрацівників запропонував йому пройтись будинками — подивитися, кому можна допомогти.
“У першому ж будинку я побачив сліпу 80-річну бабусю. Вона жила з сином-алкоголіком. Її життя було зведене до маленької кімнати, де вона існувала в жахливих умовах. Я не витримав — вийшов на ґанок і розплакався. Почав молитися, питати Бога: чому так? Чому така несправедливість?” — розповідає чоловік.
У кількох інших хатах картина повторювалася: покинуті літні люди без жодного догляду.
“Я не міг ні їсти, ні спати. Я постійно думав про тих бабусь. Своїй дружині Ірині сказав: ми маємо щось зробити. Я не можу далі так жити після того, що побачив”, — згадує Сергій.
Подружжя Косяків продало власну машину. За отримані кошти найняли соціальних працівників, які щодня приносили нужденним гарячу домашню їжу.
“Ми тоді виходили в центр окупованого Донецька у 2014-2015 році та молилися за Україну. Сімнадцять людей з нашої команди побували в полоні. Двох убили. Одного — осколком у голову, коли розносив продукти в Пісках. Іншого, мого помічника Олександра Хомченка, просто забили до смерті бойовики. І я казав тоді Богові: ми платили ціну, бо вірили, що в цю країну прийдуть зміни. А бачимо таке — і боляче. Не за таку Україну ми вмирали”, — ділиться Сергій Косяк.
Біль став поштовхом до дій. Після поїздки у прифронтове селище Сергію зателефонував друг із США й запропонував організувати допомогу. У 2019 році чоловік поїхав до Америки, де зібрав пожертви на придбання першого дому милосердя — для жінок із того селища. Будинок розташовувався в Донецьку.
Так почалася історія проєкту, що згодом виріс у мережу.
“Ми тоді не мали жодного плану, усе робилося з особистої ініціативи. Найскладніше — не зібрати кошти, а знайти людей, які готові служити цим літнім людям. Вони стають, як я кажу, невидимими. Колись потрібні державі, дітям, а потім — нікому. І найболючіше, що навіть церква часто не помічає їх”, — розповідає чоловік.
Сьогодні Сергій Косяк керує європейським підрозділом організації LYNC та допомагає існувати будинкам для літніх людей. Один із таких звели ще 2013 року в селі Гелетинцях на Хмельниччині за ініціативи місцевої громади. Його директор Олександр Дорощак очолює заклад уже 12 років.
У 2019 році вдалося добудувати окремий корпус для людей, які мають порушення опорно-рухового апарату.
На території навколо будинку є простір для відпочинку й розмов: молодий сад, газон, лавочки й город, де жителі вирощують овочі.
Нині у гелетинецькому будинку проживає 40 людей. Їхній день розписаний чітко: сніданок, огляд лікаря, дозвілля, обід, тиха година, прогулянки, вечеря й вечірні процедури.
“О дев’ятій тиша, всі відпочивають”, — каже Олександр.
Для літніх людей тут працюють кухар, санітарки, прибиральниці та лікар. Усі вони — наймані працівники з місцевих.
Мешканці будинку — люди похилого віку, які опинилися у скруті. Хтось має дітей, але ті не можуть чи не хочуть про них піклуватися, хтось — самотній.
“Ми беремо під опіку також наших вірян, які залишилися без підтримки. Щоб вони не доживали свої роки в самотності”, — каже директор.
Є й особливі історії. Олександр згадує одну бабусю, яка втекла від сина, що бив її й морив голодом. Жінка ночами бігла городами до знайомої, а та вже привезла її в будинок милосердя.
“Перший місяць вона тільки їла й спала. А зараз — усміхається, дякує, що жива”, — говорить чоловік.
Хоча лише двоє мешканців потрапили сюди через війну, тема втрати дому болюча для всіх.
“Навіть ті, в кого було непросте життя, згадують дім із теплом. А тепер мріють тільки про мир”, — розповідає Олександр.
Ще три будинки милосердя, які працюють у місті Покров на Дніпропетровщині, заснував Олександр Онікієнко. Перший прихисток він облаштував у невеликій квартирі в січні 2013 року. Згодом цю квартиру чоловік обміняв на будинок, який і зараз ділить з нужденними.
Три будинки, де нині живуть 29 людей, вдалось облаштувати за підтримки місцевих церков і благодійного фонду, директором якого є Сергій Косяк.
Перший будинок має великий сад і город, де мешканці вирощують овочі. Є кози, в’єтнамські свині — усе, як у селі. В будинку живуть ті, хто ще має сили допомагати по господарству.
Другий і третій будинки розташовані неподалік. Один призначений лише для проживання й має невелике присадибне господарство. У третьому живуть люди з інвалідністю, за якими щодня доглядають сестри-сиділки. Вони не лише допомагають фізично, а й проводять молитви, читають Біблію разом із мешканцями.
“Коли людина потрапляє до нас, ми молимося з нею молитвою покаяння. Це початок. А далі життя за новими правилами: не пити, не курити, не лаятися. Ми навчаємо їх жити як одна велика сім’я”, — каже Олександр.
Мешканці цих осель — пенсіонери, паралізовані, люди після ампутацій і ті, хто залишився без жодної іншої опори чи дому. Вісім людей приїхали з гарячих точок Донеччини, Херсонщини й Куп’янського району Харківщини. Сюди їх скеровують волонтери та церкви, з якими Олександр співпрацює.
“Багато людей живуть без документів, без пенсії. Просто хочуть вижити. А ми намагаємося дати їм не лише дах і їжу, а й відчуття гідності”, — пояснює засновник.
Фінансування у будинків скромне, каже директор. Частину грошей виділяє фонд Сергія Косяка, іншу — доброчинці, які роблять пожертви.
Попри складнощі, ці будинки стали прикладом живої спільноти, де люди мають підтримку і змінюються духовно, стверджує Олександр:
“Вони вчаться любити, поважати, допомагати одне одному. Це не просто притулок — це дім”.
Новий будинок милосердя у Кременчуці почав приймати мешканців у березні 2025 року. Його створення ініціював пастор місцевої євангельської церкви Олег Костюнік. Ще з 2014 року, коли на сході почалася війна, він допомагав переселенцям.
“Спочатку ми збудували невеликий багатоквартирний дім для багатодітних родин із Донбасу. А згодом, коли старші люди, які не могли подбати про себе, залишилися без житла, ми вирішили будувати для них”, — розповідає пастор.
Дім милосердя у Кременчуці — це триповерхова будівля, зведена у спокійному районі на околиці міста. На першому поверсі розташована вхідна зона — простора, без порогів, із пандусом для людей на колісних кріслах. У кожному кутку — квіти, які приносять самі мешканці.
Квартири тут мають одну або дві кімнати. У кожному помешканні — свій санвузол, душова кабіна з поручнями й невелика кухня з плитою, мікрохвильовкою та холодильником. Меблі прості, але нові, частину передала благодійна організація з Німеччини. Є інтернет, і мешканці можуть спілкуватися з рідними онлайн.
“Ми хотіли, щоб люди похилого віку мали змогу почуватися як удома. Не в лікарні, не в притулку, а саме вдома”, — пояснює пастор.
У спільній їдальні стоять великі дерев’яні столи, на полицях — книги й настільні ігри. Тут часто проходять вечори спілкування, молитви та концерти.
Першими мешканцями будинку стали пенсіонери з Маріуполя, Макіївки та Дружківки. Багато з них після обстрілів залишились без житла, дехто пережив місяці в підвалах.
Серед таких — літня пара з Маріуполя, яким дивом вдалося врятуватися під час бомбардувань. За словами пастора Олега, вони довгий час ховалися в підвалі сусіднього будинку, а коли їхній власний дім зруйнували, втратили все — навіть одяг.
“Приїхали в одному капці, у спортивних штанях і футболці. Їх зустріли наші волонтери, одягли, нагодували. А коли вони побачили на столі хліб — не могли стримати сліз. Казали: «Ми понад місяць мріяли просто про шматок хліба»”, — згадує він.
Нині подружжя живе в окремій квартирі у будинку милосердя.
В осередку ще триває будівництво. Завершили лише частину квартир на першому поверсі, й зараз там уже живуть десятки літніх людей. Другий і третій поверхи у планах — для переселенців, які втратили житло, але ще здатні піклуватися про себе самостійно.
Турботу про нинішніх мешканців забезпечують волонтери — члени церкви. На професійний медперсонал поки бракує коштів.
“Ми не маємо досвіду. Робимо як можемо. Але розуміємо: треба професійна команда, бо багато хто вже у тяжкому стані”, — зізнається пастор.
Фінансування будинку повністю тримається на приватних доброчинцях. Хтось купує вікна, хтось штукатурить, хтось приносить їжу.
“Це справжнє християнство — жити для інших”, — каже співрозмовник.
У мріях громади — доремонтувати інші поверхи й облаштувати зелений простір для прогулянок.
“Якщо знайдеться добрий меценат — ми готові розширюватися. Потреба є”, — підсумовує Олег Костюнік.
Пенсії мешканців будинків милосердя не є основним джерелом утримання. За словами ініціатора проєкту Сергія Косяка, у когось із них беруть частину виплат, в інших — усю суму.
“Мінімальна пенсія становить 2361 гривню, і це не ті гроші, з яких можна будувати систему. Вони повністю на нашому утриманні, їм гроші практично не потрібні — усе необхідне забезпечуємо ми”, — ділиться Сергій.
Серед партнерів проєкту є й ті, кого не одразу уявляєш у цій ролі — зокрема, одним із найближчих стало бюро ритуальних послуг.
“Це стабільні партнери. Ми проводжаємо людей у вічність — але робимо це з турботою і повагою”, — з гіркою усмішкою каже чоловік.
Працювати з літніми людьми — виснажливо як фізично, так і морально, додає він:
“Навіть сам збір грошей — це постійне пояснення, переконання. Але все компенсується, коли бачиш усмішку на обличчях бабусь і дідусів. Коли вони дякують, що не залишилися наодинці, це дає силу”.
Сергій мріє, аби таких будинків стало щонайменше двадцять.
“Не знаю, скільки Бог дасть мені ще днів, але поки дихається — я цим житиму. І прошу людей: моліться. Якщо не можете діяти — моліться. А ще краще — дійте”, — каже наостанок співрозмовник.
Раніше ми розповідали про Донецьку обласну організацію осіб з інвалідністю, яка з 1994 року бореться за базові права людей з інвалідністю й стала для них рятівною опорою у найтяжчі часи. Сьогодні ж і сама організація змушена крок за кроком відновлювати свою роботу в умовах евакуації.