У знищеному росіянами місті Бахмут на розі вулиць Соборної та Горбатова була старовинна 4-поверхівка незвичного планування. У різні десятиліття тут жили страчена нацистами радянська підпільниця та людина, яку дехто вважав винним у її загибелі. Там мешкали знаменитий у місті вчитель літератури, відома лікарська династія, письменник-фантаст і син бахмутського кондитера часів царату. До Дня архітектури розповімо яка історія будинку та його мешканців.
“Сама ця назва — “Дім з обваленими балконами” — це вже якась міфологія, щось таке легендарне навіть для старшого покоління мешканців Бахмута. Я був маленький, коли все це сталося, але усі говорили про якийсь “дім з обваленими балконами”, — розповідає Вільному радіо бахмутський краєзнавець, журналіст, громадський діяч Володимир Березін.
Мова про багатоквартирний будинок по вулиці Горбатова, 61а. В останні роки перед відкритим російським вторгненням його пофарбували у яскравий салатовий колір.
“У цьому будинку на одному з верхніх поверхів жив головний інженер заводу “Кольормет”. До нього в гості прийшов головний механік та головний енергетик заводу. Вони всі були молодими — це була, мабуть, середина 1960-х. Це все зі слів, тому посади, деталі неточні. Вони дружили сім’ями та прийшли з дружинами. І ці троє вийшли на балкон, балкон обвалився, і вони усі троє загинули. І все місто їх ховало”, — переповідає міську історію Володимир Березін.
За його словами, після тієї трагедії з фасадів будинку прибрали всі балкони.
Але будинок побудували ще до Другої світової, а отже він багато чого пережив та “пам’ятав”.
На фасаді цього будинку і під час відкритого вторгнення росіян залишалася меморіальна дошка про те, що там жила Олександра Колпакова:
Це була вчителька хімії, директорка школи №7, яка в окупованому нацистами місті змогла організувати розгалужену мережу підпільників.
“Це одна з героїнь нашого міста в роки нацистської окупації”, — розповідає Вільному радіо завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.
Олександра Колпакова народилась у 1907 році у селищі соляної шахти імені Шевченка в родині робітника. У Бахмуті вона закінчила школу та почала працювати. У 1937 році її призначили директоркою школи №7 в Бахмуті.
Працівник музею каже: Колпакова мала досвід роботи у протиповітряній обороні в добровольчому оборонному товаристві. Для збирання розвідданих та зв’язку з фронтовою розвідкою СРСР нібито залишили її в окупованому місті.
“Невдовзі радянські війська відступили, і зв’язок цей перервався. У листопаді 1941 року Олександра Колпакова самостійно створила в місті підпільну групу чисельністю до ста людей. Колпакова змогла встановити зв’язок з надійними людьми та створити досить розгалужену мережу підпілля, яка охоплювала і Артемівськ, і нинішній Соледар, села Покровське, Григорівка, Парасковіївка, Клинове”, — розповідає історик.
За його словами, активно працювала лише половина цих людей. Вони шкодили нацистам у їхньому тилу як тільки могли.
“Вчиняли диверсії, вели агітацію проти окупантів, працювали в німецьких окупаційних установах, на підприємствах, на біржі праці. За сигналами підпільників радянські літаки скидали бомби на місця скупчення окупантів — так знищили офіцерську столову та житловий будинок, де квартирували німці, офіцерське казино”, — продовжує Ігор Корнацький.
Також підпільники рятували від загибелі радянських військових та підтримували моральний дух містян — адже ті жили в інформаційному вакуумі та отримували лише новини від окупантів.
“Розповідали про реальний стан справ на фронті, розповсюджували свої листівки. Діставали ліки для поранених — деякі з них Олександра виготовляла сама, адже була вчителькою хімії. А потім допомагали їм перейти лінію фронту”, — розповідає працівник музею.
Але врешті решт Колпакову хтось видав.
“В лютому 1943 її та ще кількох підпільників заарештували, але невдовзі відпустили. А під час радянського наступу влітку того ж року посилився нацистський терор, і в ніч з 19 на 20 червня Колпакову, її матір та 47 найактивніших підпільників заарештували”, — каже співрозмовник.
Підпільників, за його словами, утримували в тюрмі у Часів Ярі. Та навіть під тортурами Олександра Колпакова нікого не видала. Більшість учасників підпільної групи розстріляли у Часів Ярі. Після звільнення Артемівська восени 1943-го загиблих поховали у братській могилі.
“Олександра Колпакова увійшла в історію нашого міста як незламна патріотка. Її посмертно нагородили орденом Вітчизняної війни І ступеня. У 1970 році їй надали звання почесної громадянки міста посмертно”, — каже Ігор Корнацький.
В одній з квартир цього будинку жив відомий у місті педагог та краєзнавець з Бахмута Валентин Полікарпович Замковий. Деякі сучасники пам’ятають його у 1990-х: на той час чоловікові було вже за 80.
“Це “патріарх” бахмутських краєзнавців. Він був почесним членом географічного товариства СРСР, займався популяризацією імен Всеволода Гаршина, Микити Шаповала та Володимира Сосюри. Він повернув ім’я Євгена Шварца, Фелікса Ковалевського, пов’язаний був з поетом-фронтовиком Рибалком, який народився біля Соледара. Я почав своє краєзнавство з нього — мені стало цікаво все про місто”, — розповідає Володимир Березін.
Він відвідував Валентина Замкового у 1990-х та зняв про нього одну з авторських передач на місцевому телебаченні.
Валентин Замковий народився 11 квітня 1911 року у селі Білики на Полтавщині. Там почав працювати у 1929 році у початковій школі, потім перебрався на Донеччину. Тут працював у школах Соледара (тоді Карло-Лібкнехтовська) та Артемівська.
“Він був свідком подій Голодомору 1932-33 років та масових репресій, під час яких загинули багато вчителів Артемівського вчительського інституту зокрема”, — розповідає представник музею Ігор Корнацький.
Під час війни Валентин Замковий, як і Олександра Колпакова, залишився в окупованому нацистами місті та так само працював в освіті. Тільки йому пощастило вижити.
“Замковий обіймав посаду заступника керівника міськвідділу освіти, потім секретаря Бахмутської міської управи (окупаційної адміністрації нацистів в Артемівську, — ред.) Але він підтримував зв’язки з підпіллям, з групою Колпакової та виконував їхні завдання. Як він потім згадував, він допомагав біженцям, влаштовував харчування у їдальні, збори зимової допомоги для них, зберігав кадри вчителів, рятував юнаків від угону у Німеччину”, — каже історик.
Після закінчення війни Валентина Замкового ретельно перевіряли спецслужби УРСР.
“Він пройшов усі можливі перевірки з боку всіх каральних органів радянської влади. Його повністю виправдали, він отримав посвідчення партизана Другої світової війни та держнагороди”, — розповідає працівник музею.
Але серед мешканців усе одно пліткували, називаючи Замкового зрадником та колаборантом. Мовляв, це він видав нацистам Колпакову. Та історик Корнацький переконаний, що це не так.
“Органи НКВС, з якими Замковий контактував з перших днів після вигнання окупантів, провели всі перевірки та ці звинувачення спростовували. Замковий виступав свідком на процесах проти нацистських окупантів та їхніх поплічників, і його власна діяльність в роки окупації перевірялась дуже ретельно та не викликала ніяких заперечень”, — каже історик.
Тож це залишилось лише плітками та ніяк не вплинуло на його кар’єру — він і далі працював з дітьми, студентами, ЗМІ, музеями та архівами.
“Після війни він працював у Артемівському вчительському інституті викладачем географії та інспектором заочного відділу, у відділі закладів освіти Північно-Донецької залізниці, викладав географію та біологію в школі №1 імені Жданова (нині це будівля управління освіти). До виходу на пенсію у 1971-му працював у вечірній школі та Часовоярській школах №15 та 17”, — розповідає про повоєнну кар’єру Замкового Ігор Корнацький.
На пенсії Валентин Замковий віддався краєзнавству.
“Він зібрав унікальні матеріали для літературних музеїв Донецька, Києва, Артемівська та інших міст. Листувався з архівами, музеями, редакціями газет та журналів, готував статті до української літературної енциклопедії, збирав матеріал для книги “Артемівський літературний цех”, — каже Корнацький.
А ще Замковий разом з очільником освіти Артемівського району Василем Терещенком стояли на чолі створення музею письменника Всеволода Гаршина у селі Переїзне.
Валентин Замковий помер у Бахмуті у 1993 році, його поховали на Маріупольському кладовищі.
Також у “домі з обваленими балконами” була квартира відомого в Бахмуті вчителя Марка Володимировича Габелева. Він з єврейської родини, яка жила у Бахмуті ще до 1917 року.
“Він був відмінний педагог, викладач російської мови та літератури. Окрім уроків він проводив поетичні вечори в бібліотеці. Ми від нього дізнавалися про усі самвидави, усіх дисидентських письменників та поетів”, — розповідає Вільному радіо бахмутянка Лідія Мирошниченко.
(Колаж фото Facebook/ Vlad Gabelev)
За спогадами містян, на поетичні вечори до Габелева збиралося стільки людей, що бібліотека не могла їх умістити. Тож люди слухали його навіть на вулиці під вікнами будівлі.
“Якщо у цього міста були матеріально втілені душі, то такою душею був Марк. Маса сфер у місті, які він висвітлював. Він надавав цьому місту м’якість та інтелігентність”, — казала директорка Бахмутського краєзнавчого музею Олена Смирнова.
У цьому відео місцевого телебачення Марк Габелев з колегою згадує свою вчительку, бахмутянку Ніну Вінк:
У 2000-х вчитель разом з родиною репатріювався до Ізраїлю, де помер у 2015-му. До 80-ліття педагога у 2017-му його учень та згодом колега Володимир Черепков видав книгу “Він пішов на урок”.
Бібліотеку Марка Габелева та його архіви передали Бахмутському краєзнавчому музею. Це близько 5 тисяч томів вагою близько 7 тонн. Ймовірно все це зі знищеного окупантами Бахмута не евакуювали.
Марк Володимирович і сам писав прозу та поезію. Ось один із його віршів російською мовою, присвячений Бахмуту:
Память
Себя я помню с давних пор.
Наш довоенный двор…
А где-то там, через забор:
Базар… Собор…
На городской бульвар вели
Ступеньки в ряд…
Там на полметра от земли
Два льва лежат.
Меня водили в детский сад
Сквозь городской бульвар…
Там упирался львиный взгляд
В собор, в базар.
Потом пришла войны беда,
Далёк крутой маршрут
По-детски верил я тогда,
Что город будет жить всегда:
Нас львы спасут.
Вернулись. Мчим по мостовой
Мы мимо серых хат.
Вот и собор, любимый мной,
И львы лежат.
Потом промчалось много лет.
Был юн — стал стар.
Собора нет. И львов тех нет.
Один базар.
У цьому ж будинку свого часу жив письменник Микола Опанасович Буряк.
“Письменник-фантаст, це теж ціла епоха! У 1990-х був журнал “Уральський следопыт”, де публікували найсучаснішу фантастику, і Буряк там друкувався. У нього в домі збиралися письменники, Віктор Шендрик туди приходив”, — згадує Володимир Березін.
У 1990-х в одній з квартир на першому поверсі “будинку з обваленими балконами” жив літній чоловік на прізвище Безпальчиков.
“Він був сином шеф-кухаря готелю “Бристоль”! Я робив цикл передач “Було місто золоте” про історію Бахмута, і він був одним з моїх героїв. Він розповідав, що його тато мав 9 душ дітей, і він їх усіх вчив у Санкт-Петербурзі. Він робив унікальний торт у вигляді трійки та виставляв його у Парижі та отримав за цей десерт медаль”, — розповідає Володимир Березін.
Поруч із “домом з обваленими балконами” по вулиці Горбатова стояв одноповерховий старовинний будинок. Там жила родина Тополенків — відома лікарська династія.
“Володимир Тополенко був лікарем-урологом. Він читав урологію в Артемівському медучилищі та лікував мого чоловіка. Він був добрим лікарем”, — згадує бахмутянка Лідія Мирошниченко.
Один із синів Володимира, Олександр Тополенко, теж став лікарем-урологом та працював у центральній лікарні Бахмута.
В останні роки біля цього будинку по вулиці Горбатова був кіоск з ремонту взуття. Кіоск орендував відомий у місті майстер ремонту взуття Андрій Мельник. Коли Росія відкрито напала на Україну, чоловік пішов у військо захищати країну зі зброєю в руках.
Під час штурму російсько-окупаційної армії цей легендарний будинок серйозно постраждав від обстрілів загарбників. А усі мешканці звідти виїхали — більшість на вільну українську територію, а декого примусово вивезли росіяни.