Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Олександр Скиба з перших днів повномасштабної війни прагнув захищати державу. Він з побратимами звільняв Київщину і боронив Кліщіївку на Донеччині. Він вижив після поранення та продовжив служити, але згодом загинув під час оборони Харківщини.
Про життєвий шлях Олександра Вільному радіо розповіла його дружина Віталіна.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Чоловік народився 17 січня 1987 року у селі Розкішне Київської області та закінчив сільську школу.
“Після школи він вивчився на електрика. Ми познайомились у 2005 році і до останнього були разом. Потім він у 2006 році відслужив строкову службу під Броварами, і ми переїхали жити до Києва. Тут він працював водієм. У 2011 році ми одружилися. Коли йому набридло бути водієм, а він гарно закони знав, здобув у 2013 році освіту юриста. Загалом ми прожили разом 19 років”, — говорить дружина.
У вільний час Олександр ремонтував машини та полюбляв мандрувати з дружиною.
“Ще він займався спортом. Він й і вдома займався та у зал ходив. Найбільше любив футбол та волейбол. З друзями постійно виходили на природу та грали. Взагалі він був дуже дружнім та любив життя”, — додає Віталіна.
В ніч на 24 лютого 2022 року родина прокинулась від вибухів у столиці.
“Було дуже гучно, а він каже, що це салюти пускають. Я пішла до вікна — дивлюся, а небо червоне, дим, тривога… Тоді він вже сказав:“Встаємо та одягаємось, почалась війна”. Ми на 3-4 день тільки змогли виїхати з Києва у рідне село. Він метушився, що піде [до армії], але я його стримувала і він навіть погрожував посеред ночі втекти, бо треба боронити країну від ворога. Однак нам подзвонили з сільської ради, що на Сашу прийшла повістка і тоді він вже сказав, що це знак”, — згадує дружина.
Так з 13 березня 2022 року Олександр Скиба долучився до лав ЗСУ. Чоловіка зарахували до 28 окремої механізованої бригади, де він став кулеметником.
“Він боронив Чернігів, потім були зачистка Гостомеля та Ірпеня. А потім їх відправили у Бахмут. 3 січня 2023 року був сильний наступ і він дістав сильного поранення, але ще тримав оборону пару годин поки їхала евакуація. У цей час він втрачав свідомість, але продовжував заряджати патрони у кулемет”, — ділиться Віталіна.
Понад місяць захисник провів у шпиталі та повернувся на службу.
“В нього було 50 дрібних осколкових поранень і він деякий час навіть ходити не міг. Та коли після шпиталю йому давали час на реабілітацію — він відмовився та сказав, що “без мене хлопці пропадуть”. Лише у березні на 12 днів все ж пішов у відпустку додому”, — уточнює співрозмовниця.
Чоловік боронив як сам Бахмут, так й сусідню Кліщіївку.
“Йому дали медаль “За оборону Бахмута” 31 травня 2023 року. Нагорода була не тільки за саму оборону, а й за чималу кількість врятованих життів побратимів”, — додає дружина.
У вересні 2023 року кулеметнику дали звання головного сержанта та призначили командиром кулеметного взводу.
“А вже у грудні його перевели на інший напрямок — Харківщину, у село Синьківка Куп’янського району. Вони там тримали оборону на річці Оскол”, — уточнює Віталіна.
27 грудня 2023 року захисник загинув.
“Коли він мав вийти на зв’язок після чергування — цього не сталося. А я бачила, що побратими заходять вже в онлайн і вони мені написали, що Саші немає. Вони відбивалися від атаки, і там були потужні обстріли. Йому прилетів осколок прямо у скроню. Хлопці казали, що евакуювали його, але до шпиталю він не доїхав живим. Разом з ним тоді 7 бійців загинуло, і тільки його вивезли. Інші досі там лежать. Слава Богу, мого винесли”, — переказує слова побратимів вдова.
Чоловіка поховали у рідному селі Розкішне. Йому назавжди залишилось 36 років.
“Він був для мене найкращим чоловіком — ніколи в житті й слова поганого не сказав, не вдарив, не образив. Саша був для мене як друг та брат, який мені заміняв усіх друзів. Куди він — туди і я. Не розлучилася, а ні на хвилиночку. Був моєю першою любов’ю та завжди казав мені ласкаві слова. Для родини він був зразковим сім’янином, а побратими казали, що він дуже гідний військовий. Таких вони ніколи не зустрічали”, — говорить ледве стримуючи сльози дружина.
Світла пам’ять.