25 лютого українці відзначають 153-ліття своєї найвідомішої поетеси, драматургині, перекладачки, фольклористки, першої української модерністки та громадської діячки Лариси Косач-Квітки. Вона увійшла в історію літератури як Леся Українка. Але наша “підручникова Леся” у багатьох поколінь українців асоціювалася лише з поневоленим селянством, невиліковною хворобою та суворою вдачею. Ми зібрали штрихи до її образу та біографії, які роблять її сучасною.
Леся Українка прожила коротке, але насичене та яскраве життя. В ньому було багато боротьби: з хворобою та інвалідністю, поглядами суспільства, за право бути українкою, мати власну думку та жити своїм розумом, ні від кого не залежати. Що ж то була за жінка, яку Іван Франко назвав “єдиним мужчиною в нашому письменстві”?
Перші пів року свого життя Лариса Косач провела з батьком. У її матері була післяпологова анемія, яку жінка лікувала у Європі. Петро Косач на цей час взяв відпустку та піклувався про двох дітей: старшого Михайла та новонароджену Ларису. Він самостійно годував немовля розведеним водою коров’ячим молоком.
Тобто 153 роки тому родина майбутньої поетеси жила за такою родинною моделлю, яка стала звичною у розвинених країнах порівняно нещодавно та яка досі залишається екзотикою в Україні.
У 10 років дівчинці поставили страшний діагноз “туберкульоз кісток”. Для кінця 19 століття це було фактично смертним вироком. Але оскільки у родини були гроші, за Ларису боролися все її життя.
Ця хвороба надовго зробила її прикутою до ліжка: кілька місяців дівчинка провела у гіпсі. Їй видалили деякі уражені туберкульозом кістки. Рухатися Ларисі було боляче все подальше життя. Зрештою хвороба вбила її у 42-річному віці — відмовили нирки.
За сучасними мірками Леся Українка була людиною з інвалідністю. Але, не зважаючи на стан здоров’я, вона прожила неймовірно насичене життя.
Через свою хворобу дівчинка мусила навчатись вдома, за програмою матері, українською мовою. Пізніше окремі вчителі приходили до неї додому.
Біографи поетеси наводять такі факти, які вказують на блискучу освіту Косач-Квітки: у 4 роки Лариса навчилася читати, у 5 почала писати драматичні твори, грати на роялі та написала власну музичну п’єсу, у 6 років – майстерно вишивала. У 9 років написала перший вірш «Надія». У 12 років переклала «Вечори на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя, а у 14 — опублікувала першу свою поему «Русалка». У 19 років написала для сестер підручник «Стародавня історія східних народів».
Зазначимо: свій псевдонім «Українка» Лариса запозичила у рідного дядька, Михайла Драгоманова, який підписувався «Українець». Вперше вона так підписала свої вірші у 13 років для львівського часопису «Зоря».
Лариса фактично була поліглотом, адже досконало знала 7 мов: крім української та російської, опанувала ще французьку, німецьку, англійську, польську та італійську. Також знала болгарську, почала вчити іспанську, володіла латиною та грецькою. Тому читала європейську літературу в оригіналі та багато перекладала.
Вона в різні роки перекладала на українську твори Джорджа Гордона Байрона, Вільяма Шекспіра, Миколи Гоголя, Адама Міцкевича, Генріха Гейне, Віктора Гюго, Гомера, Джонатана Свіфта, Жорж Санд, Івана Тургенєва, Моріса Метерлінка, Едмондо де Амічіс та Аду Негрі, частини книги Єзекіїля та пророка Ісаї тощо.
А ще дівчина мала абсолютний слух та надзвичайний талант до музики. І якби не тяжка хвороба, могла б стати жінкою-композитором. Також Косач -Квітка чудово малювала (в тому числі й морські пейзажі); деякий час брала уроки у Київській рисувальній школі Олександра Мурашка. Її називали першою мариністкою в українському мистецтві. На жаль, збереглася лише одна картина Лесі Українки олійними фарбами.
Всі ці таланти вона розвинула в основному самоосвітою, не відвідуючи ніяких навчальних закладів.
Родина Косачів належала до аристократії, але при цьому всіляко підкреслювала свою українськість. Усі змалечку розмовляли українською, діти носили народний одяг. І це у Києві на початку ХХ століття було “чревато”: після вбивства імператора Олександра ІІ почався період реакції.
У ніч з 17 на 18 січня 1907 року поліція обшукала київську квартиру Косачів та вилучила 121 брошуру соціалістичного змісту, які переважно належали братові поетеси. Лесю Українку та її сестру Ольгу заарештували та протримали у відділку всю ніч. Відтоді Леся Українка опинилася під негласним наглядом поліції: перед поїздками будь-куди вона мала письмово інформувати поліцію. Неодноразово цензура забороняла її твори, тому більшість робіт Леся Українка друкувала за кордоном Російської імперії (на Галичині чи в Буковині, які тоді були частиною Австро-Угорщини).
Особисті листи Лесі Українки (яких, до речі, збереглося близько 900) свідчать: вона ставилася до Росії як патріотка поневоленої країни до свого окупанта.
Так, у листі до Михайла Павлика (який Лариса пише у 1895 році з Болгарії) вона зазначає: “Кажучи правду, я тілько до Вас пишу з охотою, в Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій инакше писати листів в Р[осію] не можна, як замовчуючи про добру половину того, шчо варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, шчо в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, шчо буду робити, вернувшись в Р[осію], сама думка про се тюремне життя сушить моє серце”.
Таке ставлення до громадян “країни-агресорки” проступає й в інших листах з подорожей.
“Росіян тепер тут сила! Не раз лаються на вулиці без сорома, впевняючись, що їх «никакая собака не поймет», хоча «собак» таких, як вони самі, тут повно на кожному кроці. Бувають пресмішні сцени.
Все їм недогода! … За обідом знов бурчання: «Черт знает! Тут даже антоновки порядочной нет! Какие здесь яблоки? Разве это яблоки?» – і закладає за обидві щоки груші, виноград, мандарини, фініки і – таки яблука!”
Через потребу постійного лікування Леся Українка об’їздила всю Європу, довгий час жила в Італії та Єгипті, 3 роки прожила в кримській Ялті.
Перші подорожі до Європи змінили дівчину. У 1891 році в листі дядькові Михайлу Драгоманову (який тоді жив у Софії) вона пише:
“Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить…”
За кордоном вона відвідала майже всі найкращі європейські театри, прекрасно зналася на європейському мистецтві, скрізь записувалася до найкращих бібліотек, цікавилась новинками літератури, науковими працями. Європейські тенденції поетеса всіляко просувала в українську культуру та стала однією з провісників модернізму в українській літературі.
Для довідки:За свого життя Леся Українка відвідала або жила в таких місцях: Луцьк, Софія, Шабо, Кимполунг, Відень, Київ, Колодяжне, Друскеніки, Сан-Ремо, Кутаїсі, Тбілісі (Тифліс), Хоні, Ялта, Стамбул, Венеція, Берлін, Львів, Чернівці, Алупка, Євпаторія, Смірна, Неаполь, Гелуан (Єгипет), Гадяч, Одеса, Алушта, Сімферополь, Новоград-Волинський, Санкт-Петербург, Женева, Берн і Цюрих, Мінськ, Владая, Тарту (Дерпт), Сурамі, Телаві.
Наша уславлена літераторка була надзвичайно працездатною людиною. Свою «Лісову пісню» вона написала за 12 днів. А поему «Одержима» – взагалі за одну ніч, перебуваючи біля ліжка помираючого Сергія Мержинського.
Загалом повне зібрання творів Лесі Українки — це 14 томів праць. Серед них 12 поем, 22 прозових та 22 драматичних твори, 270 віршів. А ще 33 праці літераторка так і не завершила.
Леся Українка неабияк підтримувала емансипацію та жіночі рухи задля більших можливостей жіночої самореалізації. В цьому вона пішла стопами своєї матері Ольги Косач, яка те була активісткою українського жіночого руху.
Лариса значною мірою вплинула на розвиток феміністичної течії й в українській літературі. Героїні творів Лесі Українки – вільні у своєму виборі, самодостатні, горді та незалежні жінки — для сучасників авторки стали абсолютним викликом, особливо на теренах Російської імперії.
Наприклад, «Камінний господар» – це перший твір в українській літературі, в якому зображений чоловік-спокусник, який сам частково стає жертвою розумної Донни Анни, котра читає Ніцше.
Іти проти усталених норм та поглядів Леся Українка не боялася не лише у творчості, а й у своєму власному, реальному, житті. У 1901 році вона зблизилася із правознавцем, етнографом та фольклористом Климентом Квіткою. Він був незаможним, на 9 років молодшим та теж хворим на туберкульоз.
Проте Леся Українка не переймалася, і в листі до Кобилянської писала: “Я не знаю, якою буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одне одному”.
Близько 5 років Лариса жила з Квіткою “цивільним шлюбом”: повінчалися вони тільки у 1907 році, під тиском родини. Мати поетеси, Олена Пчілка, завжди була проти цього шлюбу, тож і вінчання пройшло без свідків і гостей, а батьків Леся Українка сповістила про подію листом.
Подружжя навіть відмовилося від фінансової підтримки батьків Лесі Українки. Тож в останні роки вона підтримувала чоловіка— була “фрілансеркою”, заробляючи на життя та лікування перекладами і приватними уроками.
Лариса померла 1 серпня 1913 у грузинському селищі Сурамі, куди перевели по службі її чоловіка. А ховали її у Києві, біля брата та батька. Перед самим Байковим кладовищем труну на плечах несли шестеро жінок — подруги письменниці та відомі українські діячки.
Поліція імперії боялася українську поетесу навіть після її смерті: ховали Лесю Українку на Байковому кладовищі у Києві під суворим наглядом кінної поліції. Влада боялася, що похорон може перетворитися на український національний мітинг, тому заборонили прощальні промови. Попри це, похорон перетворився на масову акцію.