Щодня о 9-й ранку українці згадують хвилиною мовчання всіх, хто загинув через загарбницьку війну Росії проти України. Серед них — Вадим Кокурін із Донеччини. Він був рятувальником за фахом, а за покликом душі — співаком та благодійником. У 2021-му чоловік став до лав ЗСУ та зустрів повномасштабне вторгнення як військовий.
Вадим Володимирович Кокурін народився 28 березня 1990 року в Костянтинівці. У сім’ї було п’ятеро дітей: він, найстарший, та четверо сестер. Його мама Тетяна згадує: хлопчик був слухняним і завжди піклувався про своїх сестричок.
Вадим навчався у Костянтинівській школі №13 та Іллінівській сільській школі. Згодом вступив до Костянтинівського індустріального технікуму, де здобув кваліфікацію “молодший спеціаліст-механік”.
Оскільки Вадим виріс у багатодітній родині, він міг не проходити строкову військову службу. Але хлопець усе одно ходив до військкомату та просив його прийняти, бо служба була його мрією. Хотів потрапити у спецпризначенці, але не вийшло.
У 2011 році після строкової служби Вадим збирався повернутися у військову частину тодішнього Дніпропетровська. Але мати вмовила його піти рятувальником у ДСНС Донецька.
Через два роки у Вадима та його коханої народився син Олександр.
“Зараз, дивлячись на підростаючого внучка, ми бачимо лице мого загиблого сина”, — каже Вільному радіо мати Вадима Тетяна.
У 2014 році чоловікові довелося залишити службу рятувальника. Після окупації Донецька він займався будівельно-ремонтними роботами. Їздив до Авдіївки, де лагодив зруйновані будинки.
Вадим був творчою людиною, згадують його близькі. Жоден захід у місцевому будинку культури не обходився без його участі. На день села чоловік співав пісню про маму. Тетяна каже: відео з цим виступом досі залишається у неї як нагадування про сина.
Згодом Вадим став волонтером Червоного Хреста, аби допомагати нужденним. Чоловік мав добре серце та завжди прагнув бути корисним для інших, каже його мати.
У 2021 році Вадим пішов служити до 81-ої окремої аеромобільної десантної бригади 122-го батальйону. Контракт із ЗСУ чоловік до останнього тримав у секреті від рідних: щоразу, як виїжджав на бойове завдання на Луганщину, мати думала, що він їде на навчання.
“Навіть за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення Росії він мені також сказав, що їде на навчання, але затримається довше, ніж зазвичай. Це було 13-14 лютого. І тільки моїй старшій доньці сказав, що може не повернутися додому, — згадує мати воїна.
На початку відкритої війни жінка була у Польщі та не могла зателефонувати синові. Вдома залишався вітчим Вадима, який мав передавати Тетяні повідомлення від нього.
“20 березня 2022 року зранку Вадим прислав повідомлення, що зателефонує, коли зарядить телефон. Так батько і не дочекався дзвінка від сина. Я розшукувала його в інтернеті, писали, що був ракетний обстріл у Лисичанську, загинули місцеві та двоє військових. Я думала, що він у Рубіжному, тому не сприймала цю інформацію та надіялася, що він живий. Потім розмовляла з його побратимом, і він розповів цю ж історію. Я кажу, то ж у Лисичанську було, а він каже, ні у Рубіжному, це переплутали тоді. Нам у свідоцтві написали, що Вадим загинув у Лисичанську, але побратими підтверджують, що це було Рубіжне. Просто у той час всіх загиблих звозили в Лисичанськ”, — розповідає Тетяна.
Вадим загинув від множинних осколкових поранень під час ракетного удару, захищаючи з побратимами Рубіжне Луганської області. До свого 32-го дня народження захисник не дожив 8 днів.
Указом президента України Володимира Зеленського солдата Вадима Кокуріна нагородили орденом “За мужність” посмертно.
Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих.