Підтримайте Вільне Радіо
Військовий і поліцейський капелан Леонід Номерчук допомагає жителям Донеччини від початку відкритого вторгнення. Уже понад рік він разом з організацією Plain Compression Crisis Response чи не щодня вивозить людей із небезпечних територій. Крім того, він підтримує військових смаколиками й Божим словом і вказує духовний шлях цивільним, коли вони намагаються віднайти його на війні.
Про ризиковану евакуацію з Донеччини, доставку піци дронами в окопи, вінчання жителів прифронтового селища під обстрілами й багато іншого Леонід Номерчук розповів журналістам Вільного Радіо.
Кожна людина в Україні має право на свободу віросповідання, яке редакція Вільного Радіо поважає. Цей текст — приклад роботи лише одного з духовних проповідників. Незалежно від конфесії всі священнослужителі є для нас рівними, тож ми не схиляємо читачів до вибору однієї з них. На лінії розмежування також працюють капелани різних конфесій.
З яких населених пунктів Донеччини ви зараз вивозите людей?
Поки що можемо їздити до Білицького — вивозили звідти людей вчора (ми спілкувалися з Леонідом Номерчуком 31 липня, — ред.) і позавчора. Тиждень тому ще заїжджали до Родинського. Минулого вівторка ми за три рази евакуювали звідти 30 людей, хоч туди вже ніхто не хотів їхати й ризикувати життям. Звісно, ми хотіли б ще поїхати до Родинського, але, на жаль, там уже деякими вулицями бігають ДРГ.
Також евакуюємо з Добропілля. Його вже дуже сильно обстрілюють дронами, КАБами. Вчора ми були в Білицькому й бачили, що на трасі з Покровська лежали дрони. Вони залітають і в Добропілля: нищать техніку, вбивають людей. Тобто ми зараз працюємо в найгарячіших місцях.
Як швидко населені пункти, звідки є потреба в евакуації людей, стають недоступними для волонтерів?
Взагалі ситуація дуже швидко змінюється. На жаль, багато волонтерів цього не розуміють. Є відчайдухи, які їдуть без підстраховки від інших волонтерів, без броньованого автомобіля й РЕБ-систем. Часто їхній транспорт підбивають. Два тижні тому таке сталося в Родинському, а там же взагалі не можна працювати на звичайному автомобілі. Це містечко повністю розносять, і Білицьке теж стає схожим на нього. Дороги, якими ми їздили, перебиті, і нам іноді доводиться пішки бігти до деяких адрес.
Так само було з Покровськом. Ми теж вивозили звідти людей, проте зараз уже не можемо туди заїхати, бо траса прострілюється, а інша дорога замінована. Військові кажуть, що там ситуація 50 на 50: ти можеш заїхати в місто, а можеш не заїхати, можеш виїхати звідти, а можеш і ні. Росіяни часто використовують дрони на оптоволокні, які РЕБ-система не глушить, тож немає гарантії, що ти зможеш заїхати в місто й урятувати людей.
Нещодавно я відновлювався після операції на коліні (бо під час евакуації ми часто носимо важких людей), і хлопці з нашого екіпажу потрапили під обстріл. Вони поїхали до бабусі в Покровськ. Її онучка разів 10 залишала нам заявки, але виявилося, що бабуся не була готова виїжджати. Хлопці вмовляли її, і вона ніби погодилася. Поки збирала речі, поїхали далі.
Коли вони їхали на іншу адресу, побачили на дорозі цивільного, який був у дуже важкому стані після ураження дроном. Він зі ще двома людьми їхав на велосипедах по дорозі, і їх атакував дрон. Хлопці наклали турнікет тому чоловіку, завантажили його в автомобіль, щоб відвезти до лікарні, проте на виїзді з Покровська потрапили під ворожий дрон типу “Молнія”.
Удар прийшовся в праві двері і не сильно поранив одного поліцейського в ногу. Насправді це взагалі дуже велика милість, що броня автомобіля витримала цей удар. Але броньовик став, тому їм довелося чекати на інший евакуаційний транспорт, щоб виїхати. На жаль, поранений чоловік помер від втрати крові в лікарні. За бабусею пізніше приїхав інший волонтер, проте вона відмовилася від евакуації — сказала, що передумала.
Чи демотивують вас і вашу команду відмови від евакуації?
Як казав один мій друг, я почав ненавидіти людей (сміється, — ред.). Звісно, коли люди відмовляються від евакуації, нам дуже непросто, бо ми вкладаємо сили в кожного. Раніше намагалися вмовляти їх. Наприклад, коли їздили на евакуацію в Курахове, брали хліб, бо лише заради виїзду люди навіть із підвалів не виходили. Роздавали його й розповідали, що ми маємо хороші місця для стареньких, сімей із дітьми. Ми тоді якраз познайомилися з містечком Хансена, тож показували його людям, і деякі погоджувалися на евакуацію.
Зараз ситуація не дозволяє довго стояти й вмовляти людей евакуюватися. Тому перш ніж їхати по заявці, ми завжди запитуємо, чи готові виїжджати ваші родичі. Часто буває, що люди обманюють: кажуть, що їхні рідні готові, але насправді не мають з ними зв’язку, щоб спитати. Думають, що через обстріли вони погодяться, але так стається далеко не завжди.
Люди тримаються за стіни, у які вклали все своє життя. Залишати своє справді дуже важко. До того ж особливо ті, кому нікуди їхати, мають сильний страх невідомості. У них можуть бути знайомі, які виїхали, але, можливо, не знайшли для себе гідних умов і повернулися. І що вони їм тоді розповідають? Що евакуйовані люди нікому не потрібні.
Зараз почалася дуже масована евакуація, і місць справді не вистачає. Позаминулого тижня тільки ми вивезли 89 людей. Іноді руки опускаються, коли привозимо їх до центрів для евакуйованих, а ті переповнені. Ми намагаємося шукати різну допомогу для таких людей, селити до свого центру в Дніпрі. Але, на жаль, така можливість є не завжди.
Якщо зараз перед виїздом люди питають про житло, що ви їм відповідаєте?
Ми кажемо, що на вулиці вони точно жити не будуть. У нас є свій центр у Дніпрі, де можна тимчасово зупинитися. У ньому небагато місць — для 50 людей, але за останні два місяці через нього пройшли 100. Це сім’ї з дітьми й рідше бабусі й дідусі, бо центр не обладнаний для них. Ми беремо стареньких, якщо вже маємо домовленість про місця для них. Майже всіх 100 людей ми змогли розселити. Бувало, що хтось не хотів їхати в місця, які ми знайшли, і тоді шукав для себе житло самостійно.
Також ми розповідаємо про транзитний центр у Павлограді, де приймають людей на централізоване розселення. Тобто потім координаційний центр направляє їх на Львівщину, або на Черкащину, або в Чернівецьку область. Там облаштовані гуртожитки, де люди можуть жити безкоштовно. Звісно, це не свій будинок, але набагато краще, ніж нічого. І в самому Павлограді теж є місце, хоча воно не сильно пристосоване для перебування, бо там дуже спекотно. Тобто місця знайти можна, але є питання в умовах.
Ми віримо, що разом зможемо більше, тож кличемо вас долучитися до команди однодумців.
Підтримка нашої спільноти — це не просто фінансова допомога для медіа. Це інвестиція в майбутнє Донеччини та інструмент досягнення спільної мети.
Якщо ви поділяєте наші цінності та прагнете змін на краще — приєднуйтесь до нас!
Крім евакуації цивільних, ви ще займаєтеся підтримкою захисників. Розкажіть, як ви почали відвідувати військових у шпиталі з проєктом “Капелано піца”.
Взагалі ідея цього проєкту належить моєму другу. Він був на одному зі стабілізаційних пунктів і побачив, що військові там дуже хочуть відпочити, з’їсти чогось гарячого й смачненького. Він запропонував мені пекти піцу, і ми почали їздити з нею на фронт. Ми приїжджали, вмикали генератор і на спеціальній пічці готували піцу в польових умовах.
Якось їздили на Харківський напрямок. Печемо ту піцу, а хлопці з окопів виходять і один із них каже: “Сиджу і мрію про піцу таку гарячу, а тут повертаюся — не може бути!”. Він дуже щасливий був, дякував нам. Було, що нашу піцу в Комарі до окопів доставляли дронами. Це було минулого року на День Незалежності. Протягом трьох годин ми приготували 130 піц, а командир хлопців прив’язав їх до дрона й відправив на позиції.
Звісно, наша ціль — дати хлопцям радість, але наша головна місія як капеланів — бути поруч і молитися за них, благословляти їх, підтримувати словом із Біблії, словом Бога. Часто хлопці кажуть, що піца — це добре, але те, що ми їм передаємо це слово, підтримуємо їх, приїжджаємо до них, то набагато цінніше. Зараз фронт рухається, і робити це стало складніше. Тепер ми вже майже рік їздимо до одного шпиталю, де лікують хлопців, які служать на Донеччині. Туди привозять військових із не дуже важкими пораненнями. Вони там перебувають два тижні, не більше.
Начмед цього шпиталю каже, що після кожного разу, коли ми приїжджаємо туди з піцою, проповідуємо, молимося за хлопців, атмосфера змінюється. Військові часто замкнені, але потім вони починають спілкуватися, тож він нас постійно запрошує. Взагалі нам би хотілося більше шпиталів охопити, але з цією евакуацією в нас катастрофічно не вистачає часу. Тому наразі ми робимо цей проєкт один або максимум два рази на місяць.
Наскільки, на вашу думку, військовим у шпиталях важливо бачити поруч із собою капеланів?
Знаєте, насправді поранені хлопці є різні, але часто вони дуже втомлені. Їх нікому замінити на позиціях, тому деякі з них уже роками не бачили своїх сімей, не були у відпустках. На жаль, ми не можемо поспілкуватися з усіма індивідуально, бо часто нас лише декілька, а їх буває і 100 людей. Я не знаю, чи зможу ще зустрітися з ними, бо після реабілітації вони часто повертаються на нуль. Тож намагаюся відкрити для них Євангеліє.
Я мотивую хлопців, кажу: “Хлопці, насправді багато хто з вас міг втекти. Сказати, навіщо я маю помирати за депутатів (бо вони часто мають на них образу), ще за когось, чому я маю втрачати життя? Але якщо ви приймаєте волю Бога, значить, він буде вам допомагати. Ваша жертва недаремна, і я впевнений, що Господь буде допомагати вам, тому що ви стоїте за захист нашої держави, ви стоїте за народ наш, за майбутнє наше, за дітей”.
І в хлопців з’являється мотивація. Рано чи пізно кожна людина має померти, але коли у хлопців буде віра і вони з молитвою та чистим серцем ітимуть у бій, вони точно побачать, як Бог захищатиме їх. Знаєте, невіруючих людей на війні не буває, тому що це дуже страшно. Ти не знаєш, чи повернешся додому, тому хлопцям треба доносити думку, що Бог їх чує і благословляє.
Кажуть, що на війні найкраще відчувається присутність Бога. Чому так відбувається?
Люди помирають у всі часи, але зазвичай вони не помічають, що смерть завжди стоїть поруч. Якщо в них усе добре, немає ніяких проблем, люди не згадують про Бога. А під час війни, коли бачать, що сусід помер, потім іще хтось, у них з’являється страх. Саме тоді вони відкривають своє серце й починають прислухатися, щоб почути щось і заспокоїти свою душу.
Під час поїздок до зони бойових дій люди зверталися до вас із проханнями провести якісь релігійні обряди?
Одного разу трапився дуже цікавий випадок. Якось ми привезли гуманітарну допомогу людям у Великій Новосілці, і до нас підійшла одна жіночка. Вона сказала: “Я вже 10 років живу зі своїм чоловіком і не можу народити дитину. У нас тут церкви немає. Священник поїхав, коли почалася війна. Помоліться за мене, будь ласка, і благословіть мого чоловіка, бо нам люди кажуть, що в нас немає дітей, тому що ми живемо не вінчані”.
Тоді я запропонував їх обвінчати. І уявляєте, у той же момент вони зібралися, назбирали квіти, жінка з чоловіком перевдягнулися, торт звідкілясь з’явився. Навкруги чутно постріли, а ми їх вінчаємо. На жаль, я зараз не маю з ними зв’язку, бо Велика Новосілка вже окупована. Не знаю, чи живі вони, але такий досвід вінчання під обстрілами в нас був.
Часто люди просили привезти якісь іконки, молитовники. Бувало, що просто хотіли відверто поговорити, але я не можу детальніше розповідати про ці випадки, бо це таїнство сповіді. По-різному було.
Чому, на вашу думку, людям було важливо зробити це саме тоді?
Люди влаштовані так, що їм потрібно в щось вірити. Хтось вірить у вінчання, хтось — у сповідь. Тому, коли перед ними постає якесь питання і вони бачать священника, приходять за порадою, запитують, як краще вчинити. Коли люди хочуть щось дізнатися про духовне або про щось своє, вони не всім можуть довіритися. А тут є священник, тайна сповіді, тому вони питають і звертаються по допомогу. Люди шукають наставництва.
Раніше ми розповідали, як віра в Україну і Бога допомогла захиснику Маріуполя Олексію Новікову пережити випробування полоном.