27 січня мовознавцю та правозахиснику з Донеччини Олексі Тихому виповнилося б 98 років. Він пішов з життя у 1984 році в Пермській в’язниці. Олексу Тихого засудили за “антирадянську агітацію”. А у 1990 році виправдали “за відсутністю складу злочину”. Ми публікуємо цитати з його статті “Думки про рідний донецький край”, за яку, серед іншого, його засудили.
Олекса Тихий — учитель, мовознавець, громадський діяч, правозахисник, політв’язень, один із засновників Гельсінської групи зі сприяння дотриманню прав людини. Народився та виріс у селі Іжевка (або Їжівка) під Костянтинівкою. Навчався Олекса Тихий у Часовому Ярі, пізніше жив та працював у Дружківці.
Був тричі засуджений через літературну і правозахисну діяльність, а також за те, що виступав проти зросійщення Донбасу. Олекса Тихий помер під час останнього ув’язнення.
“Я — клітина вічно живого українського народу. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний”.
“Люблю свою Донеччину, її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт.
Любив завжди, люблю сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови”.
“Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині.
Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови”.
“Російській мові не загрожує знищення, вона може дозволити собі запозичення з інших мов, часом і незграбні, невідповідні її нормам. Для української мови — це смерть, бо втрачається її самобутність, що знищувалась упродовж сотень років багатьма колонізаторами, колоністами, асиміляторами.
Українська мова — не вигадка буржуазних націоналістів, не польська інтрига, не результат чи прояв антикомунізму. Це мова живого 40-мільйонного народу. І, на жаль, тепер, в епоху розвитку націй та національних культур, часто насильно впроваджуються слова, що не відповідають нормам української мови”.
“Росіяни та інші повинні знати українську мову, терпіти принаймні, якщо не шанувати, культуру, традиції, звичаї народу, серед якого живуть”.
“Про яку дружбу може бути мова, коли людину з далеких країв пригнали на відбудову шахт, або завербували для заробітків, або молодого спеціаліста прислали на два роки, і вони залишаються навіки на Донеччині чужими, байдужими до місцевих традицій, культури, мови”.
“Я й за те, щоб у донецьких вузах вчилися росіяни, грузини, в’єтнамці, юнаки та дівчата інших народів. Це зближує народи, взаємозбагачує їх. Але чужинці у вузах Донеччини повинні вчитись українською мовою. Тільки тоді вони одержать не лише знання за фахом, а й пізнають наш народ, його культуру, його звичаї та понесуть свої знання про Україну своїм народам”.
“На основі цих теорій (теорія “спільної колиски”, “єдності трьох братніх народів”, — ред.) складається хибна думка, що українець, білорус чи росіянин — то одне й те ж. Чому ж тоді росіянин не засвоїть українську чи білоруську мову та культуру? Чому ж тільки “меншим братам” надано право, а точніше обов’язок, засвоювати російську? Тут уже від братерства нічого не залишається”.
“[Хочу], щоб кожний міг сказати кожному зайді, що зневажає його народ, культуру та мову: “Ти прийшов сюди непрошеним колоністом, твої предки завоювали мій народ (або шляхом підлих інтриг, обману, підкупу, обіцянок сіли йому на шию), але вік колоніалізму, національного гноблення минув. Я господар цієї землі. Ти зневажаєш мій народ. Геть з моєї землі!”
“Повторюю, я — інтернаціоналіст. Не прагну привілеїв для українського народу та української мови в Росії, Грузії, Франції чи Америці. Я хочу тільки, щоб український народ був господарем на своїй землі, був власником своїх багатств, почував себе рівним серед рівних, не деградував, не асимілювався”.
“Адже інтернаціоналізм у теорії — це взаємна повага народів; дружба народів — взаєморозуміння, взаємопідтримка, солідарність, патріотизм — щира любов до свого народу.
А в нас на Донеччині інтернаціоналізмом називають мішанину людей різних націй та народностей, які або соромляться називатись іменем свого народу, або й називаються татарами, греками і т. д., але всі, хором, зневажають народ, на землі якого живуть, на шиї якого їдуть, хліб якого їдять та закалюють землю, культуру, традиції українського народу.
І українці не мають ніяких можливостей боронитись. По-моєму, тут інтернаціоналізмом і не пахне”.
“У роки мого дитинства ще живі були вечорниці. Тихого літнього вечора можна було чути пісні дівчат та парубків у моєму хуторі Їжівка, доносились вони до мого вуха й із сусідніх сіл (Клинове, Віролюбівка, Олексієве-Дружківка)”.
“Моє покоління, кому зараз 40-50 літ, росло та виховувалося в період репресій проти інтелігенції, страху за життя своє та близьких, матеріальних нестач, війни, повоєнної розрухи, масових переміщень величезної кількості людей і цілих народів. Не обминуло це лихоліття і донбасівців.
Замість того, щоб творити добро, люди пристосовувались до зла, прагнули задовольнити шлункові потреби, мріяли про те, як би вижити, і поступово розгублювали національні традиції, культуру, мову. І такі залякані, зневірені, інтелектуально вихолощені люди сьогодні є батьками, вчителями, наставниками дітей та молоді”.
“У звичайних середніх російськомовних школах, а їх на Донеччині в містах 90—95%, а може й більше, діти вчать українську мову 9 літ (у восьмирічних — 7) і не: можуть ні говорити, ні навіть читати нею, бо нема рідній мові застосування на рідній землі. А це: вже трагедія. Українці читають художні твори українських письменників у російському перекладі”.
“На Донеччині мати-українка здає дітей у дитячі ясла чи садок, а вони російськомовні. Мати зрікається рідної мови, щоб не путати дитину. Серед перших слів дитини (після “мама”, “папа”) — “Ленін”, “партія”, “армія”. Саме про них пісні, віршики дітей 2-5 літ. А чи багато вони з того усвідомлюють?
І діти-дошкільнята вважають своїх мам, бабусь, дідусів дурними, бо вони не так говорить, як їхня гарненька, “культурна” вихователька. Батьки мусять казати дитині, що її вихователька найкраща людина, бо якщо ні, то нащо ж її слухати, її наслідувати? А вихователька каже: “Не гаварі рукавічкі, штанці, спідничка, панчішкі і т. п. Єто некультурно, по-хахлацкі”. І дитині з перших років життя вдовбується в свідомість, що її рідні некультурні, хахли, що їх треба соромитись”.
“Я знаю, що мої думки не знайшли б 100%-го схвалення народом. Я переконаний, що лише якийсь відсоток людей спромігся б прочитати і подумати над цими моїми писаннями. Але я переконаний і в тому, що після прочитання сотні чи тисячі батьків у Донбасі заявили б у міськВНО, що вони хочуть вчити дітей рідною мовою і в дитсадках, і в школах, і у вузах”.
У січні 1972-го Олекса Тихий написав і статтю “Роздуми про мову та культуру в Донецькій області”. Він надіслав її до редакції газети “Радянська Донеччина”. Ця стаття — як “діагностичний замір” тогочасної мовної політики СРСР на українському сході. Про неї Вільному радіо розповідав син правозахисника Володимир Тихий.
Нагадаємо, у Бахмуті перейменували вулицю та провулок Горського на честь Олекси Тихого.