“Люди починають думати про меморіалізацію тоді, коли варто було б думати про власне життя. Вони відчувають, що є загроза назавжди втратити пам’ять про це”, — одна з тез директора Українського інституту національної памʼяті Антона Дробовича. Важливо не лише вшановувати героїв, але й зберігати їхні історії для наступних поколінь.
Меморіалізація війни: як зберегти памʼять про кожного та кожну — це тема однієї з дискусій Фестивалю думок від благодійного фонду “Схід SOS”. Вільне радіо стало інформаційним партнером заходу та оформило коментарі одного зі спікерів дискусійної панелі у монолог.
Антон Дробович розповів про місцеві ініціативи, роль держави та суспільства у меморіалізації, а також виклики, з якими стикаються громади в умовах війни.
Далі — розповідь директора Українського інституту національної памʼяті Антона Дробовича від першої особи.
— Принципово неможливо зберегти пам’ять про кожного (захисника чи захисницю, — ред.). І річ не у тому, що ми не хочемо цього, а в тому, що це підтверджує весь світовий досвід. Це відбувається в багатьох країнах, навіть у таких розвинених демократіях, як США. Бувають випадки, коли через 50 років після бойових дій або полону знаходять історії людей.
Ми, як вільне громадянське суспільство, маємо діяти. У нас є держава, яка може ставити завдання, є академічна спільнота, яка вміє і знає, як досліджувати, і громадський сектор, що може контролювати і реалізовувати проєкти. Тому це наш обов’язок. І хочу сказати, що українці — це не та спільнота, яка чекає, коли закінчиться війна для того, щоб почати фіксувати найстрашніші бої.
Візьмемо приклади з Маріуполя чи Київщини: під час боїв громади, сусіди намагалися зберегти пам’ять про людей, про захисників і захисниць, зберігали архіви, записували, де востаннє бачили людину або де місце її поховання.
Наразі в Україні є 1469 територіальних громад. Є громади, такі як Ірпінь, які діють проактивно, не чекаючи, поки хтось за них зробить крок. Але є й ті, що чекають. Ми, до речі, з колегами з Київської школи економіки та експертами фонду партнерства “За сильну Україну”, цього року реалізували дослідницькі проєкти, щоб працювати з меморіальним простором у 4-5 громадах.
Ми можемо зробити так, щоб втрати правди, знань і гідності були мінімальними. Бо це не просто про пам’ять — це про нашу гідність з вами. І ми маємо для цього всі можливості, адже не живемо в радянські часи, коли мемуари забороняли, людей знищували за неправильні дії.
Меморіали, які знаходяться на Михайлівській площі та на Майдані Незалежності, дійсно свідчать про те, що простір горювання не був заданий або запропонований державним фактором. Моя думка полягає в тому, що такий простір може зникнути, а може й залишитися. Наприклад, міркуючи про те, що робити з меморіалом на Михайлівській, я помітив, що там, очевидно, закінчилось місце. Щоб розмістити портрети загиблих, які у нас є, їх розміри будуть такими, що вони не читатимуться.
Окрема задача полягає в тому, як перенести цей меморіал. Це має бути добровільне, добре прокомуніковане і правильне рішення про перенесення портретів в іншу престижну локацію. Це може бути свого роду ритуал, але для цього потрібен окремий бюджет і комунікаційна програма.
На жаль, у нас у державному секторі комунікації перебувають у жахливому стані. Спланувати нормальну комунікаційну програму для складного проєкту, особливо такого, що стосується загиблих військових, є надзвичайно складно.Конкурс має бути хоча б у такій формі, як, наприклад, у Львові: відкритий конкурс і всі все бачили. Громада та мер міста поставили собі за задачу створити військовий меморіал. Вони створили проєкт, який пройшов усі конкурсні процедури, хоча там теж було багато незадоволених, але значно менше, ніж коли такого конкурсу геть немає.
Ми усвідомлюємо, що це велике випробування, але, на жаль, як виконавчий орган, який має виконувати ці завдання, ми не бачимо можливостей у державній лінії для реалізації такого проєкту. Я навіть сумніваюся, чи варто починати цей проєкт без належної підтримки. Це не означає, що уряд поганий — проблема в тому, що більшість комунікаційних департаментів не є конкурентоздатними.
Концепцію військово-меморіального кладовища розроблено ще до повномасштабної війни. Закон та підзаконні акти також були підготовлені до 2022 року. Ми також створили рекомендації щодо організації секторів на кладовищах, які з’явилися ще до повномасштабної війни. Наш інститут зробив ці рекомендації у 2016 році, і зараз ми їх оновлюємо.
Існує культура пам’яті, як ми діємо там, де немає регуляції та правил. Є ще політика пам’яті, наприклад, є закон про поховальну справу, який визначає, що кожна родина або розпорядник могили має право самостійно вирішувати, який надгробок буде на могилі, як і що на ньому написано. Існують державні стандарти, але в межах цих стандартів форма, текст і висота можуть бути різними. Наприклад, мама загиблого учасника АТО хоче, щоб на могилі був надгробок, що відображає його особистість, і ніхто не може їй цього заборонити.
Родини можуть вибирати, де поховати своїх близьких, але створення секторів в деяких містах, наприклад, у Тернополі, зараз є предметом судових розглядів. Закон регулює лише національне військове кладовище, а всі інші поховання є нестандартизованими. Якщо міська рада створює сектор, це відбувається на їхній страх і ризик, і потрібно погоджуватися з родинами.
У 2015 році уряд ухвалив документ під назвою “План заходів з увічнення пам’яті захисників України на періоди до 2025 року”. У цьому плані більшість пунктів вже реалізовано: створено Національне військове меморіальне кладовище, розроблені рекомендації по секторах, проведено цілий ряд заходів у регіонах.
Нам потрібно простежити, щоб у 2025 році був ухвалений наступний план заходів, який уже має бути глибшим і якіснішим. Цей документ визначить форму урядових дій на наступні п’ять років.
Як працює система державної влади та управління? Є органи, що формують державні політики, і є ті, що їх реалізують.
Перші, зокрема, включають парламент, який теоретично формує ключові політичні рішення в країні. Далі, наступні органи, такі як міністерства, беруть на себе формування специфічних політик: освітньої, культурної, оборонної або політики національного спротиву.
Наприклад, Інститут національної пам’яті є виконавчим органом, відповідальним за реалізацію політики пам’яті. Так само органи місцевого самоврядування, за рідкісними винятками, реалізують державну політику, але не формують її.
Важливо розрізняти політику і культуру. Створення культури — це справа кожного з нас.
Коли ви пишете щоденник, створюєте онлайн-проєкт, проводите дослідження або просто вшановуєте пам’ять про загиблих, ви берете участь у формуванні культурних практик пам’яті. Коли ж говоримо про формування політик — це потребує цілеспрямованих дій, спрямованих на зміни в суспільстві.
Держава має спеціалізовані органи, такі як Міністерство культури та стратегічних комунікацій, які формують великі політики в культурі. Політика пам’яті є частиною цієї сфери. Ми, зокрема, напрацювали методичні рекомендації для роботи з пам’яттю під час війни та сформували 10 принципів меморіалізації війни.
Громади запитують: “Що робити із загиблими? Як про них розповісти?”. Тут на допомогу може прийти Міністерство оборони. Воно має завдання формувати національний спротив, включаючи інформаційне забезпечення стійкості громади. Завдання полягає у збереженні та популяризації історії армії, її подвигів, та в зміцненні престижу професії.
Міністерство оборони також може порекомендувати Генштабу фахівців, які фіксуватимуть події війни. Раніше існував Центр дослідження військової історії, який, на жаль, реорганізується. Це важливий підрозділ, що вів хроніку війни. Якщо Центр не існує, його варто відновити, оскільки він верифікував інформацію з громадських ініціатив.
Наступна важлива структура — Міністерство ветеранів. Їхнє завдання — забезпечити позитивне ставлення суспільства до ветеранів. Це впливає на сприйняття ветеранів та їх підтримку. Також питання військово-меморіальних кладовищ пов’язані з цим міністерством.
Не можна забувати й про Академію наук, яка займається історією. Міністерство освіти і науки також грає важливу роль у передачі знань про події, що вимагає синхронної роботи всіх органів влади.
Наше завдання — допомогти державі сформувати національну стратегію меморіалізації російсько-української війни. Сьогодні ми живемо в часи, коли є свобода говорити правду про війну, публікувати спогади і документи.
Коли ми говоримо про меморіальну політику, вона стосується місця, події та учасників. Наприклад, ми повинні знати про зрадників, відповідальних за смерть людей. Це частина меморіалізації. У перехідному правосудді є поняття “право на правду”. Наша кримінальна юстиція не впорається з кількістю злочинів, скоєних під час війни, але пам’ять є тим, що забезпечує нас знанням про минуле.
Експертів у цій сфері, з якими не соромно поїхати на міжнародну конференцію — приблизно десять на всю Україну. І з цим потрібно працювати, адже з одного боку є проблема, а з іншого — давайте не забувати, що ми — громада під час повномасштабної війни. Встановлюються пам’ятники, демаркується простір, створюються цифрові проєкти.
Ми, наприклад, дискутували з колегами з Центру міської історії Львова про те, що сміливість громад і людей часто зашкальна. Люди починають думати про меморіалізацію тоді, коли варто було б думати про власне життя. Вони відчувають, що є загроза назавжди втратити пам’ять про це.
У нашому інституті є віртуальний архів “Усна історія”, де ми збираємо свідчення людей після Революції Гідності. Існує спеціальна методологія відбору спогадів. Це одна з форм документування реальності з точки зору історичної науки.
Під час війни ми маємо десятки книг про сучасну війну, на відміну від Другої світової, коли такі свідчення були відсутні. Тому важливо заохочувати документування цих процесів, оскільки це може стати безцінним для науки і мистецтва.
Аналізуючи, що вже зроблено, можна зазначити, що створено, принаймні, 3-4 національні книги пам’яті. Існує меморіал і місце пам’яті ритуального пам’ятання всіх, хто загинув під час війни, яка почалася у 2014 році.
Прямо біля Міністерства оборони побудований меморіальний комплекс із розробленим спеціальним ритуалом і книгами пам’яті. Під час війни він не діє через небезпеку ураження, адже ми не хочемо втратити його від російської ракети.
Крім того, у музеї Другої світової війни відбулися принаймні 2 великі національні виставки про Другу світову війну, а у Військово-історичному музеї на другому поверсі створено цілу експозицію про російсько-українську війну.
Громадські організації, особливо матері та дружини загиблих військових, створили десятки організацій по всій країні, які займалися різними справами: від впорядкування секторів поховань до створення меморіалів і форм тимчасового пошанування.
Але ми повинні визнавати, що цього недостатньо і що, як нації, нам потрібно більше приділяти уваги цим питанням, але не варто знецінювати роботу всіх цих людей.
Раніше ми розповідали, що в Києві можуть перейменувати вулицю Герцена на честь загиблого захисника Маріуполя — “азовця” Василя Копаня. Хто подав петицію?