Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Олександр Балан — один з них. Він займався боксом, вивчився на електрика та поїхав на заробітки у Польщу. Додому чоловік повернувся після початку повномасштабного вторгнення. Його мобілізували й він рік боронив державу на Соледарському напрямку.
Про життєвий шлях Олександра Балана Вільному радіо розповіла його мати Світлана Леснікова.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Олександр Балан народився 20 червня 2000 року у селі Завалля Кам’янець-Подільський району Хмельницької області. Після школи хлопець вивчився у місцевому технікумі на електрика. Попрацював декілька місяців за здобутим фахом (перевіряв лічильники у селі) та вирішив піти в армію.
“Він пішов в армію на строкову службу. Відслужив півтора року у Сумах і вивчився на офіцерську спеціальність”, — уточнює мати.
Після навчання Олександр захотів попрацювати на цивільній роботі та поїхав за кордон на заробітки.
“Він поїхав у Польщу та працював на будівництві — розбирали якийсь старий самогонний завод. Загалом відпрацював там декілька місяців, року пройти не встигло, і повернувся в Україну”, — згадує Світлана.
У вільний від роботи час чоловік займався боксом.
“Я йому купувала рукавиці, капу та все інше. Десь з 14 років він полюбив цей спорт. Так зараз молодша сестра по його стопах пішла та займається кікбоксингом. Вже й перемоги здобуває, а ось Саша завжди відмовлявся від змагань, хоча йому пропонували. Він сором’язливий дуже був”, — ділиться співрозмовниця.
По поверненню додому, 5 грудня 2022 року, чоловіка мобілізували на захист держави від окупантів.
“Коли почалась ця кінчена війна, він повернувся в Україну та його прям з дому забрали в армію. Тільки він повернувся з Польщі, сільська рада сказала, що він вдома і одразу приїхав командир. Він мені клявся, що на “нуль” відправляти сина не будуть. Мовляв, буде служити десь у штабі, але… забрали прям на “нуль”. Насправді вони не мала права так робити, бо йому було 22 роки всього”, — говорить з емоціями мати.
На службі його розподілили як молодшого сержанта до 10-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ на посаду командира мотопіхотного відділення.
У нього було 11 чоловіків, якими він командував. За заслуги його відзначили медаллю.
“Знаю, за що йому медаль дали: він якось своїх 11 чоловіків витягнув з мінного поля. Ще він якось 4 кілометри мужика пораненого на собі тягнув”, — переказує Світлана.
“Він був тільки на одному місці під Бахмутом у Берестовому (Соледарської громади, — ред.). Вони там залізничну дорогу постійно тримали”, — уточнює співрозмовниця.
Військовий загинув 11 грудня 2023 року, за день до дня народження сестри.
“Спочатку він потрапив на “розтяжку”(протипіхотна міна-пастка, — ред.) та кричав побратимам, що “300-й” (поранений, — ред.). А потім їх накрило з [РСЗВ] “Град” і все, його вбили”, — переказує слова побратимів мама.
Поховали чоловіка через п’ять днів після загибелі у рідному селі Завалля.
“Не уявляємо життя без нього тепер. Я його не народжувала, а виховувала як мати з малого віку. Просто взяла під опікунство, але він все життя тільки мамою мене й називав. Навіть мої діти не знали, що він прийомний. Тепер через суд встановлюємо всі зв’язки, щоб по закону виплати призначили”, — ділиться мати.
Чоловіку було 22 роки. В нього залишилась мати, зведені дорослі сестра, брат та одна неповнолітня сестра.
“Я просто говорю всім, що це дитина була від Бога”, — ділиться мама чоловіка.
Світла пам’ять.