Підтримайте Вільне Радіо
Для держави евакуація зазвичай завершується там, де зупинився потяг чи автобус. Для людини ж саме тут і починається найскладніше: пошук тимчасового прихистку й роботи, відновлення втрачених документів, подолання труднощів зі здоров’ям — і фізичним, і ментальним, а часом і повна соціальна ізоляція.
Благодійники та волонтери наголошують: евакуація має тривати доти, доки людина не зможе повернутися до повноцінного життя. Однак держава досі не може цього забезпечити.
Обговорили цю розбіжність в межах форуму “Повний цикл евакуації, невидимі люди прифронту” від благодійного фонду “СхідSOS”, де Вільне Радіо виступило інформаційним партнером.
Тисячі евакуйованих залишили домівки без паспортів, довідок, свідоцтв. Без них вони не можуть отримати медичну допомогу, пенсію й інші виплати — ці люди буквально зникають для держави.
У звіті благодійного фонду “Схід SOS” “Невидимі люди прифронтової території України” представили результати дослідження впливу гуманітарної ситуації на самотніх представників маломобільних груп населення у населених пунктах прифронтової території.
Згідно з висновками, однією з ключових потреб мешканців таких територій є доступ до своєчасної та достовірної інформації про евакуацію, гуманітарну підтримку, а також можливість відновити втрачені документи.
Системно відновленням документів ніхто не займається, нарікають благодійники.
Тож недержавні організації, як-от гуманітарна місія “Проліска”, беруть це на себе: покривають сервісні збори, організовують виїзди до ДМС, супроводжують тих, хто не може пересуватися самостійно.
“Лише за один тиждень ми оформили 100 паспортів власним коштом. А загалом — понад 8 тисяч за час війни. Іноді треба возити людей по 300–400 кілометрів. А це лежачі, літні, часто без супроводу”, — розповідає керівник місії Євген Каплін.
Іноді байдужість системи буквально коштує життя. В одному з випадків представники геріатричного пансіонату мусили везти 40 підопічних до банку для фізичної ідентифікації. Двоє померли в дорозі.
Навіть коли вдається знайти тимчасове помешкання, гарантії, що людина залишиться, немає. Ключовим залишається доступ до роботи — і для людей з інвалідністю, і для всіх працездатних.
Згідно зі звітом “Схід SOS”, серед історій самостійного виживання часто йдеться про одинаків або пари, яким вдалося евакуюватися та знайти підтримку. Але були й ті, хто не зміг подбати про себе через травми, інсульти або стрес. Саме для них доступ до житла з умовами гідного життя та підтримкою — критично важливий.
Міський голова Чорткова Володимир Шматько ділиться прикладом: “Євген із Покровська — паралізований. Його мама втратила ногу, живе з бабусею. І він каже: “Я не хочу просто жити й померти. Дайте мені роботу”. І ми шукаємо, як її дати”.
Не маючи роботи й більш-менш чіткого уявлення про майбутнє на новому місці, частина евакуйованих повертається — іноді навіть на окуповані території.
Найбільший ризик — байдужість оточення, підкреслює посадовець.
“Цей складний період трансформації суспільства триватиме ще кілька років. Але якщо ми не зробимо більше — ми втратимо цих людей”, — зазначає Володимир Шматько.
У Чорткові реалізують програму інтеграції переселенців. Втім, як зауважує міський голова, цим питанням опікуються не в кожній громаді — бракує державної стратегії.
“Ми робимо дуже мало, щоб втримати цих людей в Україні. Я принципово не вживаю слово “ВПО”. Вони не переселенці, вони вдома. В Україні”, — говорить посадовець.
Серед евакуйованих є ті, хто потребує особливого піклування — це люди з інвалідністю, психічними розладами або важкими хворобами. Їх недостатньо просто вивезти у безпечне місце — таким людям потрібен постійний догляд.
У звіті “Схід SOS” зафіксували, що з 46 детально опитаних представників маломобільних груп населення, людей з інвалідністю та літніх — майже половина (22 людини) не могли вижити без постійної допомоги. Це означає, що кожна друга людина була повністю залежна від стороннього догляду. Найчастіше про них піклувалися родичі, знайомі, або ж ніхто. Саме ця категорія є найбільш вразливою та найменш захищеною.
“Якщо людині достатньо надати житло, доступ до медичної та психологічної допомоги, догляд і підтримку — значить, це її ключові потреби. Але якщо цього замало, рішення слід шукати комплексно — від охорони здоров’я до соціальних і житлових послуг”, — розповідає заступниця міністра соціальної політики Уляна Токарєва.
Така підтримка має бути постійною, а не разовою. Проблема в тому, що влада не має чіткої системи її забезпечення на тривалий час. Тож потрібні сталі рішення — зокрема фінансування соціальних послуг на державному рівні, наголошує посадовиця.
Без стабільної державної підтримки працює й більшість прихистків для людей із найвразливіших категорій. Часто це орендовані приміщення, приватні будинки або навіть старі школи, які не відповідають жодним вимогам, але рятують життя.
Євген Каплін каже: “Маємо школу XVIII століття в Хмельницькому, яка стала хоспісом. Вікна не відчиняються, сигналізацію не встановити. Але там живуть люди. Бо більше їм іти нікуди”.
Чинне законодавство вимагає від таких прихистків відповідати низці стандартів — мати пожежні сертифікати, забезпечувати інклюзію, дотримуватись санітарних норм. Без державної підтримки виконати ці умови майже неможливо, тому заклади часто працюють “у тіні”.
“Ми зараз в ситуації, коли держава не дає грошей, але вимагає сертифікати. Це парадокс”, — констатує благодійник.
Сучасна евакуація — це ланцюг із багатьох ланок: від вивезення із зони бойових дій до тимчасового прихистку, далі — до стабільного розселення або інституційного догляду. Людина може переїжджати з міста в місто, з притулку в притулок не тому, що “примхлива”, а тому, що шукає умови, які дозволять вижити.
“Коли ми евакуюємо людину з Покровська в Павлоград, потім у Дніпро, потім у Черкаси, а згодом у Закарпаття — це все частини однієї евакуації. Це шлях до гідного життя, не просто втеча”, — пояснює Євген Каплін.
У 5 описаних у звіті випадків зафіксовували, що на момент евакуації люди вже були фізично або психічно неспроможні самостійно про себе подбати. Причинами стали різке погіршення стану здоров’я, поранення, наслідки стресу або перенесені травми, включно з інсультами.
Ці п’ять випадків становлять приблизно третину з 16 історій опитуваних людей, які намагалися вижити самостійно. Тобто навіть серед тих, хто спочатку справлявся без сторонньої допомоги, значна частина у критичний момент виявилася у повній залежності від оточення.
Координатор напряму відбудови благодійного фонду “СхідSOS” Євген Голованевський вважає: евакуація завершується тоді, коли людина адаптована. Але це поняття індивідуальне. Для когось це момент, коли вдалося знайти роботу, житло, влаштувати дітей у школу. Для інших — коли є догляд і підтримка в геріатричному центрі. А для декого цей момент не настає.
“Є люди, які не адаптуються. Ніколи. І ми мусимо включатися на повну”, — говорить Євген Голованевський.
Фіналом масштабної роботи з евакуації має стати оформлення всього накопиченого досвіду в офіційну систему. Саме це, зазначає координатор напрямку евакуації БФ “СхідSOS” Ярослав Корнієнко, зараз у фокусі багатьох організацій.
“Ми хочемо сформулювати [набуті знання та перекласти їх] на мову законодавства, на мову процесів, на мову бюджетів. Щоб через 40 років, якщо знову буде потреба, люди знали — ось А, Б, В: що робити, де брати кошти і як допомагати”, — наголошує Корнієнко.
На початку відкритого вторгнення евакуація була хаотичною, й багато рішень доводилось ухвалювати “на ходу”. Тепер же держава має шанс створити чіткий механізм, аби громадські організації й волонтери не мусили брати більшу частину роботи у свої руки.
“Ті, хто бігли спринт, закінчилися у 2022–2023. Ті, хто біжать марафон — мають триматися. Фізично й ментально. Бо війна триває, і попереду ще дуже багато роботи”, — підсумовує Ярослав Корнієнко.
Робота над цим матеріалом стала можливою в рамках проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Раніше Вільне Радіо розповідало про мережу будиночків милосердя, де літні люди можуть жити в комфорті й отримувати всю необхідну турботу. Наразі працює сім таких закладів, два ще будуються, а засновники планують відкрити щонайменше двадцять притулків для літніх людей і переселенців.