Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня українці вшановують хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — військовий з Одещини Руслан Гасанов. Чоловік боронив країну з 2014 року.
Про Руслана Гасанова Вільному Радіо розповіла його дружина Міла. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Руслан Гасанов народився 1 жовтня 1992 року в селі Армашівка Одеської області. Навчався в Одеському коледжі транспортних технологій на залізничника. На останньому курсі у 2011 році уклав військовий контракт. Згодом брав участь в АТО та ООС. Продовжував службу під час повномасштабного вторгнення. Руслан ніс службу у лавах 42 ОМБр.
“Руслан багато де був, пройшов саме пекло — Дебальцеве, Маріуполь, Бердянськ, Херсон, Курськ, Харків ще багато інших міст”, — розповідає дружина Міла.
Головним хобі Руслана були автівки, він планував відкрити власний автосервіс.
“Він обожнював швидкість, йому подобалось розбирати та збирати машини, планували відкрити свій автосервіс, але на жаль війна забрала його життя.
Це, напевне, найяскравіша людина у моєму житті, він замінив мені маму, тата, всіх рідних. Завжди всіх у всьому виручав, ніколи не відмовляв у якомусь проханні, перший біг усім на допомогу. Найдобріша та найсвітліша людина у світі”, — згадує дружина.
З коханою Мілою Руслан познайомився через її брата — чоловіки разом служили. Коли Руслан приїхав до Вінниці, де тоді жила Міла, пара почала спілкуватися ближче.
“Гуляли, зідзвонювалися, а влітку 2023 року він зробив мені пропозицію у центральному парку Вінниці. Він тоді так хвилювався, весь аж трусився, ноги підкошувались. Руки настільки сильно тремтіли, що він ледь одягнув мені кільце. А я йому кажу: “Давай, ти зможеш, ще трішки”. Це було неочікувано, але настільки важливий момент”, — з посмішкою згадує Міла.
Руслан продовжував служити. Трохи згодом у пари народився син Кирило. Руслан любив проводити час з родиною.
“Кірюша — копія нашого татка. Йому всього лише 1,7 роки. Коли Руслан приїжджав у відпустку, ми жили в Одесі. Завжди любили просто проїхатись і розвіяти свої думки. І їхали до нашого місця сили — на море. Шум, хвилі наче змивали з нас весь негатив, відкривалось друге дихання. І хотілось по справжньому жити та радіти життю, насолоджуватись кожною миттю”, — розповідає Міла.
Вона згадує, що побратими розповідали про Руслана як про відповідального військового: “Чоловік ніколи не рвався вперед за нагородами чи похвалами, але він гідно ніс службу, виконував всі накази та доручення командирів”.
Життя військового обірвалося 12 лютого 2026 року поблизу Новопавлівки на Дніпропетровщині.
“Був скид із БпЛА, це рахунок на секунди, де не кожний виживе, не кожен зрозуміє що з ним… Поховали чоловіка у рідному селі Армашівці, на місцевому кладовищі, де пізніше буде відкрита Алея слави, буде встановлений банер в пам’ять про нього і всіх полеглих хлопців, хто родом звідси”, — розповідає дружина.
Міла зізнається, що подумки досі розмовляє з коханим: “Чоловіка поховали, а я все одно його чекаю, я розмовляю кожного дня з ним. Я прошу у нього сил, витримки”.
Крім дружини та сина у Руслана залишились батьки, сестра та племінник.
Рідні створили петицію з проханням надати Руслану звання Героя України.
Йому назавжди 33 роки.
Світла пам’ять полеглому захисникові.