Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — уродженець Криму Руслан Шаровський. Після одруження він оселився у Шепетівці, виховував трьох дітей, працював на будівництві та захоплювався садівництвом. Після окупації рідного півострова Руслан вирішив стати військовим і понад дев’ять років служив у Силах оборони. У лютому 2025 року захисник зник безвісти на Донеччині. Ще рік і чотири місяці його родина чекала на повернення, доки результати ДНК не підтвердили загибель чоловіка.
Про батька журналістам Вільного Радіо розповіла донька захисника Світлана.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Руслан Шаровський народився 8 лютого 1971 року в селі Котовське Роздольненського району Автономної Республіки Крим. Він був наймолодшою дитиною у багатодітній родині. Зростав без батька, тому змалку допомагав матері Ріммі — працював разом із нею на фермі та виноградниках.
Руслан любив море, природу й роботу із землею. Спочатку навчався у Котовській восьмирічній школі, а згодом — у Славненській середній. Добре декламував вірші, брав участь у міжшкільних олімпіадах. Учителі помічали його інтерес до землі й радили обрати професію агронома.
Після школи Руслан пройшов строкову військову службу. У Бердичеві опанував фах механіка-водія БМП-2, а згодом служив старшим механіком-водієм у бойовій частині в Яворові. Після повернення додому працював на кар’єрі у рідному селі.
У 1994 році Руслан познайомився в Криму з Наталією із Шепетівки, яка приїхала туди на літній відпочинок. Невдовзі пара одружилася та переїхала до Хмельницької області. Разом подружжя прожило майже 30 років і виховало трьох дітей — доньку Світлану та синів Богдана й Любомира.
У 2020 році Руслан уперше став дідусем — народилися близнюки Максим та Артем. А в січні 2025-го в нього зʼявилася онучка Мілана. Її народженню чоловік дуже радів і чекав на зустріч, однак побачити онуку встиг лише на фотографіях.
“Загалом він був прекрасною людиною, щирою, позитивною, світлою, таким справжнім батьком”, — згадує Світлана.
У Шепетівці Руслан працював на цегельному заводі, а згодом займався будівництвом і ремонтами. Він опанував професії муляра, лицювальника-плиточника та електрогазозварювальника. Донька згадує, що батькові загалом добре давалася робота, де потрібно було щось зробити власними руками: він займався будівництвом, малярними, штукатурними та іншими ремонтними роботами.
Особливим захопленням Руслана залишалася робота із землею — та сама, якою він цікавився ще в дитинстві у Криму. Навіть коли вже багато років був військовим, у вільні дні вдома повертався до саду та городу.
“До природи його більше тягнуло. Такий був домашній, мав захоплення, вирощував дуже багато різних сортів помідорів, часнику, огірків. Не просто звичайний город мав, а він там і теплиці робив, і такі оранжереї справжні організовував. Можна сказати, що займався на професійному рівні”, — розповідає донька військового.
Світлана згадує батька як людину з гарним почуттям гумору. Він легко знаходив спільну мову з іншими та міг підтримати різні розмови. А останніми роками Руслан часто знімав відео з власними коментарями — у родині його жартома називали сімейним блогером. Тепер ці записи залишилися частиною сімейного архіву.
Російська окупація Криму безпосередньо змінила життя родини Шаровських. Руслан був активним учасником Революції Гідності, а після початку російської агресії у 2014 році хотів мобілізуватися.
За словами Світлани, тоді його не взяли до війська, оскільки Руслан виховував трьох неповнолітніх дітей. Самій Світлані на той час було 17 років, вона щойно закінчила школу, а двоє її братів були ще молодшими.
А вже у 2016 році Руслан Шаровський добровільно підписав контракт та долучився до війська. Однією з головних причин такого рішення, за словами доньки, був Крим. Після окупації там залишилися мама Руслана, його брати й сестри. Раніше Шаровські щоліта їздили на півострів: гостювали в бабусі, відпочивали біля моря та проводили час із родичами.
“Він пояснював своє рішення тим, що мама і всі його родичі залишились у Криму. І через це він почав свою службу — щоб Україна знову стала повністю незалежною, щоб всі території були вільними. І, звісно, щоб повернутися до своїх рідних”, — говорить Світлана.
Донька згадує, що тоді війна для багатьох українців усе ще могла здаватися чимось далеким, повʼязаним насамперед із Донеччиною, Луганщиною та Кримом. Для Руслана ж вона від самого початку була особистою.
“У батька була така позиція, що він хоче повернути незалежність і цілісність України. Виходило так, що частина його родини там. А він хотів, аби всі його рідні були разом. Тому єдиним рішенням, яке він бачив для себе — зробити все можливе, щоб звільнити окуповані території”, — розповідає донька.
З 2014 року Руслан працював на Шепетівському ремонтному заводі, а у 2016-му розпочав військову службу. Тоді чоловік підписав контракт і став до лав 11-ї зенітної ракетної бригади. Брав участь у бойових діях на Донеччині та отримав статус учасника бойових дій. Після початку повномасштабного російського вторгнення Руслан продовжив захищати Україну. Воював на Харківщині та Донеччині.
Наприкінці 2024 року його перевели до 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади. Там Руслан служив старшим солдатом, гранатометником 3-го десантно-штурмового відділення 2-го десантно-штурмового батальйону. На той час за плечима чоловіка було вже понад вісім років військової служби. Загалом військовим Руслан пробув понад девʼять років.
20 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання на Донеччині Руслан Шаровський зник безвісти.
Цьому передував важкий для родини 2024 рік. Навесні помер батько дружини Руслана Наталії, а невдовзі на Донеччині загинув її рідний брат Олександр.
Після повідомлення про зникнення Руслана Шаровського родина продовжувала чекати. Невідомість тривала рік і чотири місяці.
“Довго чекали, але потім таки було підтвердження, що він загинув”, — говорить Світлана.
Загибель Руслана підтвердили після збігу ДНК. Не дочекалася його повернення і мати Рімма, яка залишалася в окупованому Криму: вона померла наприкінці 2025 року, коли син ще мав статус зниклого безвісти.
22 червня 2026 року Руслана Шаровського поховали у Шепетівці.
Родина захисника створила петицію з проханням посмертно присвоїти йому звання Героя України.
Вічна памʼять захисникові.