Травматолог з Івано-Франківська керує евакогрупою, яка вивозить “трьохсотих” з околиць Бахмута до госпіталя. Він розповів про те, як стабілізує поранених просто у полі, як він сам з групою підірвався на “пелюстках”, чому в евако-групах майже немає жінок та навіщо рятували пораненого росіянина.
Про роботу Олександра Соколюка на псевдо “Сокіл”, командира евакуаційної групи 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”, розповіли журналісти видання “Новинарня”.
Чоловік каже: найважливіше для нього — це довезти пораненого живим до стабілізаційного пункту в Бахмуті. Іноді доводиться рятувати життя просто на краю поля, аби довезти живим до госпіталю. Цими днями до одного військового у бліндаж влучила міна, він дістав тяжкого поранення — біля лопатки був отвір з долоню.
“Там видно було легені, поламані ребра. Біля машини в полі ми його бігом роздягнули, бо з-під нього калюжа крові тече. Коли ти бачиш, як у відкритій порожнині дихають поламані ребра разом із легенею, це моторошно. Ми бігом те закрили спеціальними пов’язками. В одну руку – вена (крапельниця, – ред.), в другу руку… І це велике щастя, коли білий день, – ти ще бачиш, хоч і вени поспадались. Ми лили в нього різні розчини, гормони йому давали. За 3-5 хвилин літр влили в нього”, – розповідає Олександр.
Тоді бійця змогли довезти живим до госпіталя і майже при свідомості. А в Бахмуті йому ще надали допомогу, тож далі він був вже стабільний, каже лікар.
Іноді бувають й тяжчі поранення. Цими днями до Бахмутського госпіталя привезли бійця, якому уламок “скосив” майже усю нижню щелепу. Боєць був живий, коли його відправляли у тил. Якщо рани загояться, це все одно серйозне каліцтво на все життя, яке впливатиме й на мовлення, й на прийом їжі. І такі наслідки не сховаєш під маскою, каже “Сокіл”.
У госпіталі в Бахмуті є судинний хірург, тому медики госпіталя рятують багатьом пораненим кінцівки від ампутації.
“Там уже є судинні хірурги, які ставлять шунти, відновлюють кровотік і дають шанс кінцівкам жити”, — каже Соколюк.
У групі Олександра, окрім нього, ще лікар та водій. Тож від злагодженої роботи їх трьох залежить життя поранених.
“Для передової не суттєво, який лікар командує евакогрупою – травматолог, хірург чи гінеколог. Будь-який лікар надасть необхідну першу допомогу. Вкрай важливо, щоб у найближчих до лінії фронту шпиталях вистачало нейрохірургів. Тоді у військових із важкими черепно-мозковими травмами значно більше шансів отримати допомогу вчасно та сподіватися на краще відновлення в майбутньому”, — каже командир евако-групи.
Сам Соколюк — лікар-травматолог з Івано-Франківська, йому 43. У 2015-му його вперше мобілізували до ЗСУ, й він рік відслужив у 93-й бригаді. Тоді його побратими тримали оборону біля Донецького аеропорту. Після відкритого нападу Росії 24 лютого вирішив, що має повернутись на фронт та рятувати поранених.
8 місяців чоловік казав матері, що він служить у тиловій частині. Одного разу почула у репортажі на YouTube його голос. Відтоді дзвонить з фронту не лише дружині та дітям, а й матері. Дзвонити доводиться “Старлінком”, бо в Бахмуті звичайного мобільного зв’язку немає.
Вдома на Олександра чекають дружина-терапевтка, 18-річний син, який вчиться на юриста, та 12-річна донька.
“Ми з ним (сином, — ред.) домовилися, що поки я пішов в армію, він лишається старшим у сім’ї. І я дуже сподіваюсь, що війна закінчиться на моєму поколінні. Потрібно моєму поколінню, середньому, зробити все, навіть віддати життя, щоб оце молоде покоління не знало, що таке війна тут, на передовій. Але пам’ятало про неї і розуміло, що люди поклали голови і здоров’я не задарма, а за те, щоб вони могли нормально жити, розвиватись, будувати українські сім’ї і популяризувати Україну у світі”, – переконаний Соколюк.
Водія цієї евако-групи звуть Валентин, до вторгнення російської армії він керував слюсарями на заводі феросплавів у Нікополі. І поки він рятує поранених на Донеччині, його рідне місто часто обстрілюють з артилерії.
Соколюк каже: серед евакуаційних екіпажів жінок майже немає.
“Це без сексизму. Але іноді потрібна просто груба чоловіча сила. І пораненого часом треба нести самим – по болоту, по окопу”, — пояснює лікар.
Найгарячішим капітан “Сокіл” вважає серпень, коли був виїзд за виїздом та нема коли перекурити, а поранені лежали і в палатах, і в коридорах. Дні, коли за добу евако-група виїжджає до лінії фронту лише декілька разів він називає “курортними”. Але у дні запеклих боїв такого не трапляється.
“Ти вранці встав, щось з’їв на один зуб, води ковтнув, щоб просто з сил не вибитися, і поїхав-поїхав. Перші два тижні, як зайшли, – це був просто жах! У нас було по 130 поранених удень. Їх не тільки я вивозив, звісно. Але уявіть, що тут робилося”, — каже військовий медик.
До боїв на Бахмутському напрямку, “холодноярці” 5 місяців воювали на Харківщині під Ізюмом. Як каже “Сокіл”, там росіяни обстрілювали позиції ЗСУ менш інтенсивно. І там йому довелося врятувати важкопораненого кулею в груди російського солдата.
“В нього на руці був жіночий годинник. Інтуїція підказала нам, що це не просто так. Нормальні мужики не носять жіночі годинники. Ми ще в нього телефон потім знайшли, який належав дівчинці 13-14 років. Потім з’ясувалось, що це “нєчто” брало участь у боях у Бучі. Потім із ним спілкувались інші служби, контррозвідка. Я не знаю, чи він ґвалтував. Але що мародерив – це 200%. Коли командування дізналося про це чудо, просили нас зробити все можливе, аби він вижив”, — згадує лікар.
Евакуаційна група й сама у будь-який момент може стати “300-ми”. Нещодавно, коли їхали по тіло загиблого, евако-машина підірвалася на мінах “пелюстка”.
“Рухалися в бік Бахмутського. А вночі орки зробили дистанційне мінування – ракета летить, від неї відлітають малі касети, які розкидають міни-“пелюстки”. А колеса в нас нові, класні. Їдемо з фельдшером Женею, і я чую: “Бу-бух!” Потім знову, і машину аж підняло. “Що це?” – питає Женя. – “Напевно, колесо стрельнуло”, — каже колега.
Виявилося, що через дно салону видно дорогу. Визирнули обережно з машини, а там вся дорога усіяна “пелюстками”. Розміновувати шлях довелося самотужки.
Деякі евакогрупи після подібних випадків та поранень не можуть впоратись зі стресом та перебороти страх. Тоді їх можуть поставити працювати у стабілізаційному пункті та керувати евакуацією з іншого краю ланцюга.
Група Олександра не раз потрапляла під обстріли. А машина, на якій вони вивозять поранених, вже третя за рахунком. Він каже: важливо мати не тільки міцні нерви, а й знати, який перезаряд у танка та скільки секунд є у запасі, коли по машині стріляють. Треба вміти миттю оцінити приблизну відстань влучань та розмір вирв від них, висоту “гриба” диму та землі. Такі знання та навички збережуть життя й евакогрупі, й пораненому у машині.
За словами лікаря Соколюка, Бахмут росіяни просто “утюжать”. Вибухає неподалік й під час розмови з журналістом.
“Це 152-й калібр десь за квартал. Тихо тут не буває ніколи. Останні дні важка артилерія лупить-лупить-лупить. Як так буде лупити, думаю, за місяць-півтора жодного цілого будинку не залишиться. Їх заїло їхнє “его”. Вони думали, що візьмуть Бахмут у кінці серпня. Але й до кінця вересня не взяли, і до кінця жовтня. Вони всі сили сюди кидають, але поки тут стоїть 93-тя бригада, в них нічого не вийде”, — каже “Сокіл”.
Нідерландський фотохудожник показав яка зараз ситуація в Бахмуті та як від російських обстрілів страждають цивільні. На його світлинах поранені та загиблі місцеві, безпритульні тварини та діти. А також понівечена інфраструктура та героїчна праця рятувальників під вогнем російських окупантів.
Читайте також: