З кінця лютого приморський Маріуполь — у блокаді російських військових, які не припиняють “поливати” місто з усіх видів зброї. Як там виживають люди — майже без води, їжі, ліків, електрики, тепла, зв’язку та медичної допомоги — розповідає місцевий мешканець, журналіст, якому вдалося виїхати з цього пекла.
Про реалії життя в заблокованому та розбомбленому росіянами Маріуполі розповів в ефірі телеканалу “Латвийские общественные СМИ” директор «Маріупольского телебачення» Микола Осиченко. 15 березня він зміг вивезти родину до Запоріжжя. Далі його розповідь від першої особи.
Такої гуманітарної катастрофи, як у Маріуполі, на щастя, немає в жодній точці нашої багатостраждальної батьківщини, й у жодній точці світу. Люди вже понад 3 тижні без електрики, води, газу, опалення, продуктових крамниць, бензозаправок, мобільної мережі — нічого немає. При цьому все місто перебуває під постійними обстрілами, які не припиняються ні на мить. Це артилерія, системи залпового вогню, міномети й що найжахливіше — літаки.
Мені розповідають люди, що їм вже не страшні були ані “Гради”, ані артилерія, ні міномети, ні тим більш автоматні черги (це взагалі вже дрібниці) — найжахливіше це літаки. Коли над домом, над містом летить літак, ти відчуваєш насправді тваринний страх. З ним ти нічого не можеш вдіяти, яким би ти не був освіченим, підготовленим. Тому що там не врятуватись ніде.
Тому багато людей зараз просто виходять з міста і йдуть у бік Мелекіного, Мангуша — просто щоб вийти з цього пекла. <…>
Тіла тих, хто загинув та помер від хвороб (адже медицини там теж вже немає), закопують у дворах, у братських могилах. Це катастрофа просто найдикіша.
І зараз у місті за найскромнішими підрахунками, абсолютно теоретичними, як мінімум 250-300 тисяч мирних мешканців ще є. Серед них — десятки тисяч дітей. Вагітність жінок на паузу не ставив ніхто: дівчата продовжують народжувати діточок — у підвалах, на вулицях, у квартирах з вибитими шибками. Тобто діти народжуються без елементарних мінімальних гігієнічних умов. Тепла вода — це те, чого маріупольці не бачили вже понад 3 тижні.
Води немає в принципі. Люди п’ють воду, яку вони зливають з системи опалення, з батарей. Люди розтоплювали сніг, поки він був. Люди раділи дощу.
Маємо пам’ятати, що там дуже багато діабетиків, і діабетик без інсуліну та без їжі — це людина, якій залишилось жити декілька днів. В Запоріжжі стоять напоготові як мінімум сто 20-тонних фур. І не дивлячись на домовленості, на участь міжнародних посередників, Червоного Хреста, усіх патріархатів — далі, ніж Бердянськ (який зараз під контролем Росії) ці колони не пропускали (інтерв’ю опубліковане 24 березня, — ред).
Там гинуть діти, і деякі гинуть від голоду… Ти їдеш, і обабіч лежать тіла мирних жителів, їх вже ніхто не вивозить. І все, що я зміг зробити — відволікав дітей: просив їх подивитись на сонечко, на інші машини — тільки б діти не дивилися по сторонах. Мій син та онука пережили 2,5 тижні у пеклі. За що це дітям — я не розумію.
Десятки тисяч людей, які виїхали за ці останні дні, витягнули “3 щасливих білети”. Перший — це якщо у родини є автомобіль (бо він є не в кожній родині). Другий — ти зміг за всі ці тижні зберегти своє авто цілим, адже обстріли не припиняються, і немає місця, де їх не було б. І третій — повний бак бензину. Зазвичай я доїжджав до Запоріжжя 2-3 години. В той день ми їхали 15 годин.
Деякі доїжджали до Мангуша, зупинялись там, намагаючись знайти бензин за пару днів. Знайомі журналісти, які виїжджали на 2-3 дні пізніше, розповідали, що у Мангуші стоять спекулянти, мародери я б сказав, які наживаються на горі, й продають 20-літрову каністру бензину за 8 тисяч грн (зазвичай вона коштує близько 600-700 грн). І люди купували.
За ці 2-2,5 тижні гроші там — вони не коштують нічого. Тому що магазини розбомблені, зачинені. І у других людей ти можеш щось не купити, а виміняти. У мене була горілка, яку я не п’ю, а у людей були цигарки. Люди вимінювали щось на памперси, тому що вони потрібні діткам.
Офіційних цифр померлих мирних мешканців просто немає. Їх документували поліцейські, поки ще могли це робити, а зараз вже не можуть. Я думаю, рахунок йде вже на десятки тисяч людей. Боюсь, це багато десятків тисяч<…>
Найголовніша цінність там — це вода, друга за цінністю — їжа. Причому найцінніша та, яку не треба готувати (печиво, сало тощо). М’ясні та рибні консерви закінчилися дуже швидко, тому що ніхто не думав, що це буде так довго і так безнадійно для місцевих мешканців.
Надії немає — вони живуть у повному інформаційному вакуумі. Вони не знають ані новин, ані що відбувається у світі, як просуваються бойові дії.
І третя за цінністю річ — це бензин. Тобто якщо в тебе є бензин і машина, у тебе є шанс вижити, ти можеш звідти вирватись. У кого їх немає, виходять і йдуть пішки, знесиленні — вони не їли нічого. У мене сьогодні (24 березня, — ред.) зміг, слава богу, вийти мій співробітник з жінкою та 2 маленькими дітьми, просто пішки. Він та його дружина не їли вже 3 доби. Вони пили води потроху, і всю їжу, той мізер, що був вдома, ділили поміж двома малюками. Це настільки жахливо…
Чи є там Червоний Хрест? Я не бачив, брехати не буду. Мені не розповідали, що вони там є. Є маріупольські медики, які продовжують працювати. Є жменька героїв — поліцейських, які вижили, які намагаються вивезти поранених, евакуювати мешканців. Є МНСники, рятувальники, їх дуже мало, бо їх управління було розбите авіабомбами, разом з тими хлопцями, які там були, які виїздили на пожежі, розбирали завали…
Я думаю, саме тому досі не можуть нарешті розібрати завали над драматичним театром. Чутки такі містом, що під його завалами досі можуть бути близько тисячі людей. Вони поховані живцем. Тобто вони живі, але витягнути їх не може ніхто. І в сховках зазвичай мами, діти та бабусі-дідусі. Удар був нанесений вдень.
Чоловіки вдень шукають їжу та воду. Вони під обстрілами, ризикуючи життям, лазять де тільки можливо. Шукають потічки, що завгодно — розбомблені дома, сподіваючись на їх руїнах знайти їжу, воду чи ще щось. Первісний інстинкт мисливця (а там вже суспільство наближається до того, яке живе на інстинктах)… І ось вони свій первісний інстинкт мисливця реалізують у тому, що намагаються, щодня ризикуючи життям, знайти бодай щось для своїх близьких.
Тож під завалами театру знаходяться найбільш незахищені люди, хто не міг вийти вдень. А люди намагаються вийти вдень, щоб вивести дітей на прогулянку — не на вулиці, а в будівлі театру (там можна було походити, пройтися сходами, трохи розім’ятись).
Волонтери є, вони рятували життя: виносили на руках лежачих бабусь з палаючих будинків, знаходили якусь їжу та розвозили її по сховках, а також ліки. Вони знаходили бензин та їздили, поки могли. Тут (у Запоріжжі, — ред.) я зустрів вже багато волонтерів, і вони розповіли, що їхня робота там була вже заблокована. Тому що бойові дії точаться у центрі міста. Руїни драмтеатру не можуть розібрати просто люди, добровольці, бо там йдуть бої. Тобто люди сидять під землею, а над ними бій, вже декілька днів. Що вони там їдять, я не уявляю… Тож робота волонтерів там практично неможлива.
У Маріуполь за всі ці 8 років (я беру точкою відліку 2014-й рік) переїхало дуже багато переселенців, біженців з Донецька, які залишили там все та почали жити своє життя наново (як і я). Мер Маріуполя Вадим Бойченко усі ці роки називав Маріуполь — абсолютно справедливо — “вітриною відновленого українського Донбасу”<…> Він був певним магнітом для мешканців тимчасово непідконтрольних територій. Молодь їхала до нас вчитися в університети з Донецька, Макіївки, і вони почувалися у нас абсолютно комфортно, як вдома.
Це було місто, в якому мені хотілося жити. Я думаю, що ми дуже дратували багатьох тим, що називали себе (й фактично були) “вітриною відновленого українського Донбасу”. Це було квітуче місто, яке розвивалося, у 20 км від лінії розмежування, де йшли бої.
Місто вбили повністю, воно практично знищене.
Але я скажу, що більшість жителів, з якими я спілкувався (топ-менеджмент, мідл-менеджмент), — всі готові приїхати назад та відновити місто. Там навіть, мабуть, вже не відновити, а відбудувати наново, бо там відновлювати нічого вже.
Маріуполь — це українське місто. Його відновлять, і воно буде жити далі. І дай боже, аби ми знову зробили з нього “вітрину відновленого українського Донбасу”. Я в це вірю.
…Я дуже люблю творчість Стівена Кінга. Ці 2-3 тижні я жив в чомусь такому, що був би не проти написати Кінг. Там всі бачили, як люди поводяться в екстремальних ситуаціях та хто чого насправді вартий. <…> Як я зрозумів за ці 2,5 тижні, життя може завершитись будь-якої секунди. І ти, як самурай, щосекунди маєш бути готовий до смерті. І коли ти це розумієш, ти переоцінюєш своє життя, вчинки та хочеш в першу чергу бути чесним із самим собою. Щоб потім, якщо є бог, бути чесним перед богом. Я вірю в це з 2014 року. А у 2022-му всім серцем вірю в те, що рано чи пізно всім доведеться платити за все. І ті, хто прирікає на смерть людей, — сподіваюсь їм це зарахується.
Читайте також: