Монастир у крейдяних горах на березі Сіверського Дінця, сосни та курортне містечко — так виглядали Святі Гори на початку ХХ століття. Поруч з паломницькими святинями вже тоді була “розвинена туристична інфраструктура” — від дач на будь-який смак до більярда, бібліотеки, мінеральних вод та послуг лікаря.
Колекцію кольорових історичних поштових фотокарток показав краєзнавець на псевдо Etnografo Donetz.
На світлинах бачимо: і тоді Святогірський монастир був популярним місцем паломництва для тисяч людей — і багатих, і бідних. На цій фотографії монастир виглядає як “держава в державі”, з десятками власних будівель та розгалуженим господарством. А ще — з розвиненим туризмом.
Тут і різні види човнів – з вітрильниками, моторами та на веслах, і наземний “громадський транспорт” — трамвайчики, які тягнуть коні. Одночасно біля монастиря перебувають сотні людей.
Але головним магнітом Святих Гір для більшості був тоді монастир — його фотографи зображають з різних точок.
Русло ріки Сіверський Донець за понад сто років теж залишилося упізнаваним: правий берег такий само крутий, а лівий — пологий.
А от міст через ріку, судячи з фото, був на кількасот метрів вище за течією, ніж сучасний.
Там і тут у кадр потрапляють ченці, їхні фігури додають пейзажам особливого колориту.
А на цій поштівці релігійне переплелося зі світським: на передньому плані бачимо задумливих ченців, а на задньому — розкішний будинок останнього володаря Святогірського маєтку — графа Рібоп’єра.
ГраФ Рібоп’єр був росіянином та частину року жив у Петербурзі. У своєму маєтку Святі Гори він заклав усе те, що потім назвуть туристичною інфраструктурою. Наприклад, там були дачні будинки для оренди влітку на будь-який гаманець.
Також можна було взяти в оренду матраси та предмети меблів, посуд. Там були: бібліотека та більярд для відпочивальників, і навіть така послуга, як пиття кумису — молока від віслючок (вважали, що кумис укріплює організм).
На старовинні фото та листівки потрапили й оселі простих селян, багато з них працювали у маєтку графа Рібоп’єра.
Відпочивати сюди влітку приїздили й іноземці, які працювали на Донбасі. Наприклад, менеджери нідерландської соляної шахти “Петро Великий” зі своїми родинами з селища Ступки з-під Бахмута. У книзі про них “Ступки — четвертий вимір” краєзнавці розповідали про те, що нідерландські нащадки досі зберігають у своїх архівах фотографії, листівки та рекламні буклети зі Святогірського маєтку графа Рібоп’єра.
Поштові листівки були у ті часи й засобом реклами: на одній з поштівок згадують місцеві мінеральні води, готель при монастирі тощо. Бачимо навіть один з перших велосипедів у тій місцевості.
Також з цих старих поштівок дізнаємося, що Святогір’я тоді адміністративно належало до Харківщини.
Помітно, що загальна організація простору правого берегу Сіверського Дінця у Святогірську була приблизно такою ж самою, як і зараз: монастир на схилах крейдяних гір та монастирські споруди навколо, набережна та переправа на лівий берег.
Свято-Успенський собор та готель при монастирі, які ми бачимо майже на всіх цих фото, збереглися майже в такому ж вигляді до наших днів. А інших споруд вже немає або вони частково зруйновані.
Краєзнавець Etnografo Donetz захоплюється, що тодішній фотограф, попри відсутність технологій, зробив саме кольорові фотографії.
“Зараз часто люди за допомоги штучного інтелекту розфарбовують чорно-білі світлини та листівки. Не так, багато, але до 1917 створювали й кольорові листівки: їх розфарбовували ті, хто їх і друкував. Цікаво, чи розфарбував би їх ШІ (штучний інтелект, — ред.) так само, чи ні?”, — питає краєзнавець.
Нагадаємо, з того часу збереглися також кольорові поштівки з вугільними шахтами, коксовими печами, робітничими поселеннями та забудовою Макіївки й нинішнього Донецька. Усі ці підприємства та інфраструктуру звели задовго до радянської доби. Багато з цих виробництв з’явились тут завдяки досвіду та вкладенням іноземців.