Рік, що минає, був викликом для всього світу. Важкі часи вплинули на економіку країни, медицину та бізнес. Але є люди, які бачили у своєму житті й гірше. Це колишні в’язні бойовиків і Кремля. Як вони провели 2020 рік та чи став він для них випробовуванням – читайте далі.
Про життя експолонених після виходу на волю розповідає документальна стрічка “Суспільного” “Непоганий рік”. Журналістки поспілкувалися з п’ятьма українцями, яких звільнили минулого року: Олександром Кольченком, Станіславом Асєєвим, Богданом Пантюшенком, Андрієм Яровим та Олегом Сенцовим.
На волі з 7 вересня 2019 року
Росія засудила на 10 років за “участь у терористичному угрупованні”
Олександра ув’язнили у 2014 році. Він брав участь у подіях кримського Євромайдану, що стало поштовхом для російських спецслужб звинуватити його в участі у терористичній групі. Чоловік провів у тюрмі 5 років, тобто половину строку.
Весь 2020 рік Олександр провів на свободі. Цей рік він згадує з усмішкою. Він зустрів кохану дівчину, завів чотирилапого друга. На вулицях експолоненого нерідко впізнавали, тиснули руку, просили сфотографуватися.
Але у впізнаваності є й неприємний бік. Кілька разів Олександр перетинався зі сторонниками ультраправих ідей. Втім, до зустрічей він був готовий – для таких випадків придбав у будівельному магазині киянку.
“Одного разу в мене стався інцидент у метро. У вагоні хлопець постійно на мене дивився, а потім підняв руку в нацистському вітанні. Я дивлюся на нього як на дебіла, що він там, к*рва, виконує. А потім підходить і російською в мене питає: “Ти часом не антифашист?” Я кажу: “Так, антифашист”. Він розв’язує бійку, кричить: “Слава Україні!”, я відповідаю: “Героям слава!”. Він аж закляк, не знав, що відповісти. Вистачило ж розуму назвати мене сепаратистом”, – розповідає колишній в’язень.
Після звільнення Олександр багато подорожував Європою. А потім гроші скінчилися, й довелося повертатися до буденного життя. Чоловік влаштувався столяром. Досвіду роботи не мав, тому вчився всьому з нуля.
“Я прийшов на співбесіду, і коли я спілкувався, розповідав свою історію, в них були круглі очі. Трохи важко було пояснити, чому в мене така велика перерва у трудовому стажі – 6 років”, – каже Олександр.
Зараз чоловік намагається вести активне громадське життя, але часом не вдається – робота віднімає майже весь час.
На волі з 29 грудня 2019 року
Бойовики “засудили” на 15 років за “шпигунство та екстремізм”
Станіслав провів у полоні 2,5 роки. На свободі він тривалий час не міг оговтатися від того, що з ним сталося. Після “підземелля” йому довелося заново звикати до світу, який його оточує. Тому чоловік зіштовхнувся з психологічними проблемами, які, за його словами, не минуть протягом життя.
Свій досвід полоненого Асєєв описав на папері. Книга – це своєрідний спосіб помститися бойовикам за перенесені страждання, зізнається чоловік.
“Мабуть, не було жодного дня, щоб я не згадував тою чи іншою мірою те, через що пройшов. Власне, весь цей рік я роблю лише те, що розповідаю про “Ізоляцію” (катівню бойовиків, – ред.): про катування, про воєнні злочини, які там відбувалися. Я написав книгу про це. Ти не просто переймаєшся цією темою, ти живеш нею”, – говорить Асєєв.
Він констатує: увага до звільнених полонених згасає доволі швидко. Спочатку люди активно співчувають розповідям про тортури та моральні знущання, а потім ажіотаж поступово сходить нанівець. Люди просто не хочуть постійно слухати про негатив, каже колишній в’язень.
Після звільнення більшість в’язнів, серед яких і Станіслав, не мали куди йти. Все їхнє майно залишилося на окупованій території. Наприкінці року держава подарувала Асєєву однокімнатну квартиру. За кілька місяців він планує завершити тут ремонт і перевезти маму з Макіївки до столиці.
Однак омріяні квадратні метри отримали далеко не всі. Дехто досі живе у рідних, на зйомних квартирах або в гуртожитках. Сам Асєєв також винаймає житло у Броварах – там дешевше, ніж у центрі Києва.
За словами Станіслава, 2020 рік був для нього ненайгіршим. Але він додає: люди, які не ділять своє життя на “до” і “після полону”, з ним можуть не погодитися.
На волі з 29 грудня 2019 року
Бойовики “присудили” чоловікові 18 років ув’язнення за “терористичну діяльність”
Під час війни Богдан служив командиром танка. Його машиною був Т64-Б – основний танк ЗСУ.
Боєць згадує: проти українців воювали приїжджі з країни-агресора.
“На їхньому боці (Росії, – ред.) воювали багато росіян, чеченців та людей іншої національності. Усі питали: “Навіщо ти прийшов на мою землю”. А чеченці питали ще й з акцентом, і реально видно, що вони нетутешні”, – каже Богдан.
Про те, що потрапить у полон, український танкіст навіть не думав. А коли опинився там, спочатку не міг усвідомити, що це не сон. У застінках бойовиків чоловік провів 5 років. Зізнається: зараз, мабуть, вже б стільки не витримав.
“Досвід був цікавий, але я не хотів би, щоб це повторилося знову”, – говорить Богдан.
Зараз він адаптується до нового-старого життя. У полоні він був відрізаний від усіх подій, а тепер намагається надолужити все, що пропустив.
Перебування у полоні змінило характер Богдана. Раніше він був більш легковажним, а тепер відчуває, що став серйознішим.
Воювати Богдан більше не хоче. Після звільнення він пішов зі Збройних сил. Але якщо в Україну знов прийде війна, він з готовністю буде захищати її.
На волі з 29 грудня 2019 року
Бойовики “присудили” 10,5 років за “контрабанду наркотиків”
Андрій запевняє: 2020 рік видався для нього дуже добрим. Чоловікові є з чим порівнювати: попередній, 2019 рік він провів у полоні. Усього він сидів у тюрмі бойовиків 489 днів.
Колишнє життя Андрія не було райдужним, але він вчасно встав на правильний шлях.
“Я сам багато років вживав ін’єкційні наркотики, потім з 2009 року пішов на лікування за програмою замісної терапії. Зараз окрім роботи я ще займаюся правозахисною діяльністю. Тобто, це захист прав людей, які вживають наркотики”, – розповідає Яровий.
У 2018 році він поїхав у відрядження на тимчасово окуповану Луганщину. Планував дослідити, як там протидіють ВІЛ/СНІД. Але чоловіка затримали просто на посту бойовиків. Ліки, які він із собою віз, вилучили та повели Андрія “розбиратися”.
“Одягнули наручники на мене, на голову наділи шапку по підборіддя, щоб я нічого не бачив. Завели у підвал і там у мене черговий прапорщик запитав: “Ти розумієш, де ти?” Зняли з мене шапку, кажу: “Ні, не розумію, може у військовій частині”. Відповідає: “Ні, це підвал Міністерства державної безпеки”. Центральний, найголовніший підвал – така честь мені була надана”, – іронізує Андрій.
Окупанти відняли у в’язня препарати, які він приймав замість наркотиків. Без цієї терапії чоловік страждав. Окрім цього, не обійшлося й без тортур “МДБшників”: під час допитів його катували струмом.
Своє перебування у полоні Андрій характеризує як “театр абсурду”. Тому навіть не ображається на тих, хто ув’язнив його за прагнення допомагати людям.
Після звільнення Яровий не облишив свою громадську активність. Він і далі продовжує допомагати людям, які з тих чи інших причин піддалися згубній залежності.
“Крім нас, з ними навіть ніхто не поговорить. Навіть жодної спроби не зробить, аби їм якось допомогти. Хто ж наркоманів любить. Тому моя діяльність спрямована на те, щоб змінити ставлення суспільства як до проблеми вживання наркотиків, так і до самої спільноти наркозалежних”, – пояснює Андрій.
Нерідко він консультує тих, хто відбуває покарання. Він добре відчув на собі, що переживають люди, яких позбавили не лише волі, а й доступу до необхідних ліків.
На волі з 7 вересня 2019 року
Росія посадила на 20 років за “створення терористичного угруповання”
“Як я говорю людям, після 7 вересня 2019 року в мене в житті все добре. Будь-що, що трапляється зі мною після цього дня – це вже добре”, – посміхається звільнений політв’язень.
Оглядаючись назад, Олег зізнається: бути у полоні не так страшно, як згадувати про це. Але пережити жахи російської тюрми йому допоміг спокійний характер.
Повернувшись на волю, Сенцов намагається не згадувати про свій досвід.
“У Музеї Другої світової війни є окрема експозиція, присвячена політв’язням. Вони в мене дуже просили якісь речі, і я їм віддав усе, що в мене залишилося з в’язниці, навіть листи. Тобто, в мене нічого немає, я з цим покінчив. Я не живу минулим, а йду далі”, – каже Олег Сенцов.
За 15 місяців свободи він став капітаном парусної яхти, зняв кіно та видав кілька книжок.
Олег визнає, що увага медіа до нього вже не така, як раніше, але це його навіть тішить. Можна робити те, що хочеться, а не те, що вимагають, каже він.
Водночас чоловік наголошує, що саме широкий розголос і допоміг визволити його з полону. Ті ж, чиї імена нікому не знайомі, досі страждають у підвалах і тюрмах.
***
Нагадаємо, цього року українська влада намагалася домовитися з Росією про обмін полоненими до Нового року. Однак Москва відмовилася від обіцяного.
Останній обмін відбувся 16 квітня 2020 року. Тоді додому повернулися 20 незаконно утримуваних українців. Редакція Вільного радіо зібрала відомості про людей, яких передали українській стороні.
Додамо, наші журналісти поспілкувалися з двома колишніми в’язнями бойовиків – горлівчанами Станіславом Печонкіним та Мариною Чуйковою. Їх звільнили наприкінці 2019 року разом з Асєєвим, Пантюшенком та Яровим.
Читайте також: