У Боснії і Герцеговини були свої декомунізація, складні вибори після завершення війни та компроміси з Європою в очікуванні вступу до ЄС. Це те, чого вимагала і досі вимагає їхня реінтеграція. Та примирення для Балкан досі залишається відкритим питанням, хоч з цим працюють вже десятиліттями. Аналізуємо, як пробували зшивати Балкани та яким прикладом це може бути для України.
Цей матеріал — частина проєкту “Червона нить” в ефірі Вільного радіо. Це серія роликів про досвід примирення після завершення війни в різних країнах та шляхи подолання протиріч.
В Хорватії була Республіка Сербська Країна (РСК), створена за сприяння Болграду і за підтримки місцевих хорватських сербів, а в Боснії і Герцоговині — Республіка Сербська, створена боснійськими сербами так само за підтримки Болграду. Наприкінці 1995-го року учасники конфлікту підписали мирні угоди про припинення воєнних дій, але до комплексного підходу в питанні примирення тут почали переходити тільки у 2000-х роках. Цей процес триває.Для довідки:Питання примирення на Балканах стосуються сербів, хорватів, босняків, косоварів і дещо македонців з албанцями. Це здебільшого країни колишньої Югославії, які з 1991 по 2001 рік перебували постійно у стані міжетнічних конфліктів. У питаннях примирення на деокупованих територіях варто концентруватися виключно на Боснії і Герцоговині та Хорватії, бо їхні території були окуповані військами сербів у 1991-1995 рр.
Розібратись з тим, що Європа пропонувала Балканам, нам допоможе керівниця Аналітичного центру балканських досліджень і співзасновниця Балкано-української мережі співпраці Катерина Шимкевич.
Перший кроком Європи була регіональна організація “Ініціатива для південно-східної Європи”. Туди увійшли країни колишньої Югославії, а також Албанія, Румунія і Болгарія.
“Це був перший проєкт, який передбачав, що на політичному та на економічному рівні всі країни південно-східної Європи, зокрема і Балкани, будуть між собою співпрацювати. Розвивати економічну, культурну та іншу співпрацю, і конфліктів можна буде уникнути. Ініціатива була змінена на іншу, а тоді ще одну. Тобто таких проєктів було багато”, — зазначає Катерина.
За планом від ЄС, країни-учасники мали інтегруватися і створити Оазу стабільності в північно-східному регіоні Європи. А в 1999-му поступово почали говорити про можливу європерспективу для Балкан. Це був наступний крок до того, щоб їх знову об’єднати. У 2003 році з’явились офіційні заяви, тож п’ять країн колишньої Югославії та Албанія чекають запрошення вступити до ЄС з того часу. Вже рівно 20 років.
“Все це були штучні проєкти. Вони можливо спрацювали б, але проблема в тому, що ці країни ніколи між собою не мали міцних регіональних зв’язків, окрім країн колишньої Югославії. Їх туди так само зігнали різні історичні обставини після Першої світової війни. Ці країни були орієнтовані в абсолютно різні сторони. Тобто всі країни можуть регіонально співпрацювати, є певні проєкти, які на локальному рівні проводять, але от так, що їм Європейський Союз придумав, “давайте співпрацювати”, — вони цього не розуміють”, — додає дослідниця.
Окрему увагу в прикладах реінтеграції країн Балкан приділяють прикладу округу Брчко в Боснії і Герцеговині. Брчко — це багатонаселене місто, там проживають і босняки, і серби, і хорвати. Для того, щоб зняти з порядку денного всі проблеми, які виникали через те, що у хорватів свої національні герої, у сербів — свої, у боснійців — свої, запустили масові перейменування. Те, що ми називаємо в Україні декомунізація або дерадянізація. Там змінили назви вулиць та населених пунктів на більш нейтральні, які прийнятні для трьох спільнот, домовилися використовувати різні мови в тих регіонах, де проживають (де більшість боснійців — там російська мова, де хорвати — хорватська, де серби — сербська). Поприбирали навіть назви, які могли викликати хоча б якийсь тригер.
“Також встановили пропорційне представництво в місцевих органах влади від кожної етнічної групи, враховуючи ще національні спільноти. І якраз Брчко подають як зразковий приклад вдалої роботи міжнародної спільноти в Боснії і Герцеговині, тому що там начебто люди от позбавилися свого, пережили минуле, прийняли те, що є, і змогли виробити модель, яка начебто задовольняє всіх. Люди, які там проживають, кажуть: вони нас начебто примирили, але ми проживаємо всі окремо. Боснійці окремо, хорвати окремо, серби окремо”, — розповідає Катерина.
Коли Боснія проголосила свою незалежність 1992-му році, то в неї був прапор середньовічної династії Котромановича — це білий фон і на ньому лілії. Це і прапор, і герб сербсько-боснійської династії, а Боснія позиціонувала себе як республіка багатонаціональна. Цей прапор не сприйняли хорвати та не сприйняли серби. У сербів з 92-го року, коли вони створили щось на зразок так званої “ДНР”, був свій прапор (дуже схожий на прапор Республіки Сербської), у хорватів був свій прапор. Коли воєнні дії закінчилися, то міжнародна спільнота відкинула прапор, який існував у 1992 — 96 рр., і запропонувала свій — той варіант прапору, який зараз використовується. Він якби є нейтральним.
“Він відображає існування в Боснії трьох ключових народів (босняків, хорватів і сербів), тобто там якраз є трикутник, зірочки показують на прапорі кількість національних меншин Боснії і Герцоговини, кольори були обрані сині і золоті через те, що це кольори Європейського Союзу, то відповідно потрібно їх поставити на прапор Боснії і Герцоговини. Аналогічний підхід був застосований до Косова. Якщо їхати по Боснії та Герцоговині, то дуже цікаво можна бачити, які вони прапори використовують. Прапор державний висить на всіх державних спорудах, тому що державний символ. Але там, де, наприклад, на цвинтарі поховані бійці армії Боснії та Герцоговини, висить прапор, який був з 92-го по 96. А в Істочному Сараєво, це частина боснійської столиці, де проживає більшість сербів, там використовуються прапори Республіки Сербської. Республіка Сербська є частиною Боснії та Герцоговини, і у неї свій прапор.”, — роз’яснює співрозмовниця.
Зараз на Балканах активно працюють над ініціативою регіональної співпраці, яку запропонував сербський президент Олександр Вучич, це “Відкриті Балкани”.
“Це така регіональна ініціатива, яка за його задумом має включати Косово, Чорногорію, північну Македонію, Албанію, Сербію, Боснію та Герцоговину для посилення економічної і культурної співпраці. Тобто шість країн, які ще не ввійшли до складу Європейського Союзу. І оцей проєкт дуже активно підтримується Європейським Союзом, тому що це спроба, на їхню думку, об’єднати країни, які до того не могли об’єднатися, щоб в такому компактному вигляді вони активно інтегрувалися в Європейський Союз”, — каже дослідниця.
Щоб підсилити співпрацю у 2014 році запускали також проєкт “Берлінський процес”. Його запропонувала колишня канцлерка Німеччини Ангела Меркель. Вона вважала, що для західних Балкан потрібен окремий шлях до Європейського Союзу, тобто існуючих регіональних ініціатив мало і вони не працюють.
“Берлінський процес” справді допоміг зблизитись, але на рівні громадянських суспільств. Місцеві організації співпрацюють в абсолютно різних напрямках: аналітичні центри, молодіжні ініціативи, економічна і культурна співпраця.
“Ми минулого року проводили першим форум Балкано-української мережі співпраці, де моя організація виступала як одна зі співзасновниць. На цю зустріч запросили представників громадських організацій країн колишньої Югославії. Вони всі приїхали, і вони всі вели в Сараєво нормальний діалог. Представники Європейського Союзу, які знаходилися на цій зустрічі, вони були трошечки здивовані, що балканці сидять спокійно і розмовляють. Тобто на рівні громадянських суспільств в регіоні проблем з комунікацією немає, є тільки там, де Європейський Союз намагається стулити однополюсні магніти на рівні політики. В цьому сенс цього зшиття: Європейський Союз не розуміє Балкани, він не розуміє проблеми повоєнного суспільства. Тому що в Боснії — це одні проблеми, а Сербія — це інші проблеми, Чорногорія — це ще інші. І Європейському Союзу потрібно розуміти, що ці країни не матимуть отакої великої регіональної співпраці, як, наприклад, мали країни грецької групи. Ну неможливо це тут. Вони мають двосторонні відносини й цього їм досить”, — наводить приклад Катерина Шимкевич.