20 червня у всьому світі відзначають день біженців. Ми поговорили з мешканцем Іловайська Валерієм, який місяцями майже не виходив з дому, ховаючись від “призову”, та зрештою знайшов прихисток у Литві. Про свій досвід порятунку чоловік розповів нашим журналістам.
Далі розповідь Валерія від першої особи.
19 лютого я поїхав з Донецька, де жив, в рідне місто Іловайськ. Тоді вже ширились новини про визнання Росією “ДНР”, евакуацію, але я сприйняв їх зі скепсисом. Я хотів провідати батьків і за кілька днів поїхати назад. Але повертатися вже було ризиковано, тож кілька місяців я не міг виїхати з Іловайська.
Мій батько дивиться російські канали — не те щоб постійно, але має кілька улюблених передач. Мені було складно співставити ці дві паралельні реальності. Я заходжу в телеграм чи інстаграм і бачу смерть, паніку, руйнування, а батько дивиться, хто скільки на пропаганду витрачає і що взагалі кожне відео в Україні — це фейк.
Я з ним 2 рази сварився щодо цього, але його вже не врятувати. Другий раз, коли ми сварилися, я навіть сидів плакав, бо я просто не міг це нормально сприймати. Після цього я почав створювати собі “звукову завісу” — постійно сидів у навушниках.
Виходити на вулицю я не ризикував — не хотів, щоб забрали воювати. Міг прогулятися, коли була непроглядна темрява, щоб точно не було ніякої загрози. А так все одно страшно було. Тим паче я жив біля центральної траси й бачив всю цю техніку, яка пересувалася.
До речі, мені дуже пощастило, що за цей час я не отримав ніяких повідомлень від військкомату, навіть смс. Я наче не в їхньому всесвіті був, хоча я приписаний в Іловайську і вони мали б про мене знати. Моїй сестрі й мамі приходили на телефон запрошення “виконати чоловічий обов’язок”, причому мама отримала близько 4 таких повідомлень.
Я хотів виїхати, але не знав, як. Треба було знайти перевізника, який мав би хоч один позитивний відгук, бо розповідали, що траплялися ненадійні люди. Але я розумів, що ніякого рейтингу нелегальних перевізників з “ДНР” не існує.
Як мені розповіла хрещена, на шляху до “прикордонного пункту” є перепона — Амвросіївський “пост ДАІ”. Там дуже прискіпливі “даішники”, які можуть зупиняти й розвертати до військкомату.
Мій колега теж хотів виїхати, але казав, що поки не знайде надійного перевізника — не поїде. І одного разу він мені пише “я виїхав”. Я подумав “нічого собі” й попросив у нього контакти цієї людини. Він відповів, що дасть лише тоді, коли я остаточно зберуся їхати. За цим контактом, який він мені потім дав, у WhatsApp потрібно було написати кодову фразу. Я зробив це, і мені передзвонили, щоб обговорити виїзд.
Фінансово я б не витягнув цю поїздку. Але в мене є чудові друзі з Одеси, які сказали, що заплатять, аби я тільки знайшов варіант виїхати.
В ніч перед поїздкою я ні хвилини не зміг поспати. Відсипався я вже в потязі в Росії. А поки їхали до кордону, чомусь не хвилювався.
Разом зі мною їхали ще троє чоловіків. Посеред лісу нас пересадили в інше авто. Мабуть, щоб машину не змогли відстежити.
Багато речей не можна було брати, але я вирішив взяти все, що зміг. Мама купила мені сумку-валізу, і ми під зав’язку її забили. Водій під’їжджає, дивиться на мене і свариться, мовляв “он чоловіки з рюкзаками їдуть”. А в мене була сумка-валіза, сумка через плече і ще одна з ноутбуком.
Ми якось зробили так, що взагалі не перетиналися з цим Амвросіївським “постом ДАІ”. Як я розумію, або перевізники мають домовленості з “митницею ДНР”, або “митники” вже не можуть розвертати людей. На російському кордоні був допит, чоловік шукав щось у моєму телефоні, але нічого не знайшов.
Я вирішив їхати в Литву, бо там живуть мої старі друзі. Приїхав пізно, вони зустріли мене і знайшли, де переночувати у Вільнюсі.
Далі треба було стати на облік як біженець. Але друзі розповіли, що частини реєстраційних центрів для біженців вже немає. По-перше, в країни Балтії не такий потік українців, а по-друге, дехто вже повертається додому. Тож наступного дня я поїхав в інше місто. Я прочитав, що реєстраційний центр мав бути за кілометр від автовокзалу, пішов туди з усіма своїми речами, а мені сказали: “Реєстраційний центр переїхав”. Але подзвонили якимось людям, вони прибули за мною та забрали в потрібний центр.
Я зареєструвався, отримав пакет з їжею та допомогою, мені знайшли кімнату для ночівлі та повідомили про мене волонтерам, які шукають житло для біженців. Мені пощастило, що в місці, де я ночував, було всього 7 українців, які теж втекли сюди від війни. Тож я був сам у кімнаті. Це був понеділок, а в середу, як мені сказали, до них мали приїхати 1200 біженців, які транзитом їхали у Фінляндію.
Фото: архів Валерія
За півтори-дві години мені знайшли житло. Моя виграшна позиція була в тому, що я один: без дружини, без родини, без тварин. В місці, де я жив, були 2 сім’ї з дітьми, і в них, судячи з розмови, було не дуже з пошуком житла.
Зараз я живу в місті Паневежис. У мене є кімната у квартирі, але я можу користуватися чим захочу. Власник квартири — 29-річний хлопець, ми спілкуємося з ним англійською. Він дуже відкритий, щедрий, постійно каже, що хоче, щоб у мене все було. Не просить з мене плати за оренду. Дивовижний чоловік. Він зараз виїхав в санаторій на 2 тижні й залишив мене одного — людину, яку він до цього взагалі не знав.
Фото: архів Валерія
Перед відправленням у санаторій він сказав: “Я не зможу бути на твоєму дні народження, тож зроблю тобі сюрприз”. Ми пішли в барбершоп і він подарував мені стрижку. Того ж дня був день народження барбершопу, і ми пішли на вечірку, сиділи з керівництвом, танцювали разом.
Друзі власника квартири, де я живу, вже приходили до мене в гості, і один з них навіть сказав, що дасть свій електросамокат, який стоїть без діла, щоб я їздив у справах.
Коли я зареєструвався в центрі біженців, мені видали продуктову картку на 20 євро. Потім, коли я приїхав у Паневежис, мені дали ще одну. Їх приймають у конкретній мережі магазинів, купувати можна не лише продукти, а все, крім алкоголю і тютюну.
Я відкрив рахунок у банку, і згодом маю отримувати ще якісь виплати. Не знаю, наскільки часто, але щось має бути. Згодом піду до департаменту охорони здоров’я, щоб мені дали медстраховку. А ще тут для біженців є безкоштовний проїзд. У Німеччині, наприклад, його вже скасували.
Фото: архів Валерія
Я розумію, що можу ніколи не повернутися. Але в мене й не було якоїсь прив’язаності до дому. Мати та сестра кажуть, що виїдуть лише якщо “припече”, а батько не планує виїжджати взагалі. Це їхній вибір — головне, щоб вони були живі-здорові.
Читайте також: