18 лютого 2015 року українські війська вийшли з Дебальцевого. Трохи раніше з міста припинили евакуювати мирних жителів, бо окупанти перекрили трасу на тодішній Артемівськ — “дорогу життя”. Сотні дорослих і малих встигли під обстрілами вивезти волонтери. Ми розпитали одного з них, Євгена Ткачова, про те, як змінювалось місто, як виживали люди та як остання поїздка ледве не вартувала йому життя.
Євген Ткачов як волонтер гуманітарної місії “Проліска” почав возити гуманітарку до Дебальцевого восени 2014 року. Це були продукти, медикаменти, допомагали міжнародні гуманітарні організації. Згадує — звільнене місто почало оживати після тримісячної окупації.
“Серпень-вересень, може ще жовтень, це був мирний час у Дебальцевому. Банки починали працювати, усі соціальні служби, відновлювали дахи, вставляли вікна. Коли почалася ескалація, люди були дуже розчаровані. Відповідно, було напруження велике. Тільки дивом та Божою милістю автівки таких волонтерів, як я, не були розграбовані. Бойовики — вони далеко, уряд ще далі. А ми, хто привозив допомогу, були поряд, багато негативу виливали на нас”, — розповідає благодійник.
Коли взимку почалося загострення, туди везли продукти, а звідти — людей, які хотіли врятуватися. Хтось переховувався у підвалах, хтось у бомбосховищах. Робили кілька рейсів на день. Про можливість виїхати з міста, яке здригалося від обстрілів, швидко дізналися місцеві.
“Тоді ще в Україні був “ВКонтакті”, я підписався на групу Дебальцевого, робили оголошення. Вистачило кілька оголошень, щоб про це знало усе місто, а також родичі та друзі. Дзвонили з Європи, з Америки, Росії, просили вивезти. Іноді кричали: та вдягніть хоч наручники та мішок на голову, але вивезіть мою маму/тата! Бо старенькі до останнього не хотіли їхати. Були такі випадки, що привозиш продукти, а вони відмовляються. Потім телефонують діти їхні і кажуть, що вони вже згодні. А наступного дня вже вивозити нікого…”, — згадує Євген.
Для евакуації довелось переобладнати грузовий мікроавтобус та поставити пасажирські сидіння. Його обклеїв червоними хрестами, щоб показати: тут — цивільні.
“Було 5 місць для сидіння, але туди залазили по 7-8 людей, з дітьми, домашніми тваринами. Люди до всього звикають, навіть до обстрілів. Коли 1-2 “бабаха” — 7 людей в машині. Коли 3-4 — вже ніхто не хоче чекати наступну. Кожен брав з собою хоч торбу з речами. Для лежачих просто клали матрас на підлогу і вивозили”, — пояснює волонтер.
З тих часів у нього залишилися не так багато спогадів: далася взнаки постійна напруга, багато рейсів. Врізалися в пам’ять люди, які тижнями сиділи в бомбосховищах. Від вологого повітря у дітей починався кашель, пневмонії. Але їхні батьки чомусь не хотіли їхати — цього Євген не може зрозуміти досі. Лише брали у волонтерів ліки, антибіотики та вчились самі робити уколи малечі.
“Запам’ятався один дзвінок. Коли було щось схоже на затишшя, люди могли піднятися на 4-5 поверх якоїсь будівлі та спіймати мобільний зв’язок. Подзвонили і сказали: ми тиждень їли суху сиру гречку з тих пайків, які ви привезли. Не було можливості вийти на вулиці навіть набрати снігу, щоб розтопити, чи води з калюжі. Такі були інтенсивні обстріли”, — розповідає благодійник.
Запам’яталась і ситуація в Чорнухинській виправні колонії. Люди були кинуті напризволяще, ув’язнених вже ніхто не охороняв, охоронців роззброїли, щоб не було провокації. Усе було “на чесному слові” самих ув’язнених. Прилітали снаряди, були дірки в стінах, вони могли втекти, але сиділи там, голодні. Начальник в’язниці просив привезти хоч якогось жиру, бо без жирної їжі відразу “прокидається” туберкульоз і міг бути спалах:
“Ми намагалися допомогти. Бо на голодних дітей чи стареньких багато хто готовий пожертвувати, а на ув’язнених — самі розумієте”.
У рейс Євген виїжджав рано вранці, так було спокійніше та більше часу для кількох поїздок. Хоча спокійніше — не те слово, яким можна описати Дебальцеве на початку 2015-го. Все одно доводилося їздити під обстрілами:
“Дуже часто їдеш дорогою, за 10 хвилин нею ж вертаєшся, а там серед дороги яма димиться або снаряд, який не розірвався. Було таке, що залпи “Градів” обганяли. Бачили, що в наш бік лягає касета “Града”, і — газ у підлогу, не дивлячись на ями і крики пасажирів, бо треба швидко їхати. Було таке, що забираємо людей, а потім телефонують за 15 хвилин і кажуть, що цієї зупинки, де вони стояли, вже немає”.
Іноді через особливості гібридного конфлікту волонтери самі не знали точно, хто зараз контролює ділянку, куди вони їдуть.
“У селі за Вуглегірськом роздавали гуманітарку, і з’ясувалося, що це вже навіть не сіра зона. Підійшли до нас представники тієї сторони, спитали, що ми тут робимо. Потім сказали поїхати трохи подалі, бо тут небезпечно. Повертаємось назад — українські військові, які нас туди й пропустили і не попередили, стали казати, а чого ви туди заїхали”, — розповідає Євген.
Часом на в’їзді в Бахмут врятованих вже чекали великі автобуси міжнародних організацій чи волонтерів. Іноді людей везли на ж/д чи автовокзал, приймала переселенців і місцева церква “Слово життя”.
9 лютого 2015 року — останній день, коли ще можна було вивезти людей по Дебальцевській трасі. Але того ранку Євген про це ще не знав. Як завжди, о 6-й годині рушив у свій останній дебальцевський рейс.
“Підїжджаючи до Логвіново, я помітив, що відступає батальйон “Донбас”, хлопців 15 озброєних та 2 БМП. Зупинили, сказали, що там далі десь БТР сепарський проїхав та може пострілювати вздовж посадки. Я ще подумав, чого це стільки людей відступають від одного БТРа. Трасу не перекрили, нічого. Згодом десь за кілометр побачив танк. І мені здалося, що на ньому прапор “ДНР”, але я не міг в це повірити”, — згадує благодійник.
Не могли повірити в це і поліцейські в Дебальцевому, до яких зазвичай він приїздив уточнити маршрут. Посміявся і тодішній мер, який допомагав волонтерам. Того дня Євген роздав гуманітарку і вже повертався, їдучі за колоною українських військових — мав таку звичку, щоб швидше проходити блокпости і робити більше рейсів.
“І ось у мене терміновий дзвінок — попросили забрати дідуся та бабусю. В мене місць вже не було, але там дуже просили. Вирішив повернутися, сказати їм, хай готуються, години за 3 заберу. Там бабуся кілограм 150, потрібна допомога. Сказав, щоб сусідів покликали або когось знайшли, щоб її перенести. Ці 10-15 хвилин, мабуть, і врятували. Повертаюся, а ця колона, за якою я їхав — машини горять, поранені, вбиті на дорозі. І “ополченци” дорогу перекрили. Вони оглянули машину, побачили, що там хворі, старенькі. Сказали — не хочемо брати гріх на душу, їдь звідси швидше. Поїхали далі і виїхали на вістря атаки під приціли української армії. Але Бог милував, ніхто у суматосі не вистрілив”, — ділиться спогадами Євген.
Його автівка, каже, була останньою, яка вивезла людей “дорогою життя” з Дебальцевого до тоді ще Артемівська.
Читайте також: