На долю Валентини Шелест із Сіверська прийшлися дві війни. Перша застала її трирічною дівчинкою у 1941-му. Нацистська окупація минула для неї важко: над дітьми знущалися, всі голодували. Наїстися Валентина змогла лиш у 8 років, коли США почали відправляти консерви. Сьогодні, 8 вересня, в День визволення Донбасу від нацистських загарбників, згадаймо разом з жінкою, якими були окупація Сіверська та звільнення регіону.
Зазвичай вшанування цього дня проводять біля монументів визволителям Донбасу та жертвам фашизму. Та цьогоріч заходів не буде з безпекових міркувань через повномасштабну війну з Росією. Журналісти Вільного радіо поспілкувалися з дитиною війни, яка пам’ятає нацистську окупацію та стала вимушеною переселенкою у 2022 році. Це Валентина Шелест, уродженка Сіверська, яка жила у Берестовому (у часи Другої світової війни місто називалось Ямою). Далі — пряма мова Валентини Шелест.
Ми жили у Ямі, але коли німці наступали, у нашу хату влучив снаряд та розбив її. Ми не постраждали, але жити стало нема де. Коли прийшли німці, мама забрала мене з сестрою 1937 року народження, й ми переїхали у сусіднє село Різниківку Ямського району. Там жили наші бабуся з дідусем. Село було з однієї вулицею всього, й усю війну ми жили там. Тісно було, бо бабуся всіх своїх синів та доньок прийняла з дітьми й нас там жило 12 людей. Ми з сестрою Лідою були найменшими. Якийсь час ми жили у будиночку, а потім німці вигнали нас із дому та самі туди заселилися.
Нам нічого не залишалося, як всією родиною переміститися у підвал. Це була окрема від будинку прибудова. Там ми ховалися, спали та їли. З господарства в нас тоді не було нічого. А якби й були тваринки — німці б забрали.
Серед німців були й непогані люди. Вони нас називали “кіндери”. Бувало, давали цукерки та шоколадки німецькі. Ой, які вони смачні були. Але були й такі, що кидали цукерки нам на підлогу як собакам. А підлога в будинку була вся у якихось паперах, вони кинуть, а ми ото кидаємось до тих папірців та шукаємо цукерки. А вони сміялися з нас.
Поряд із Різниківкою була Шахівка, і там була церква. Ми туди ходили, поки були німці у нас. Дідусь з бабусею змушували молитися — все як було як належить. Потім її трошки розбомбили, але загалом вціліла. Але мене цікавило тоді тільки одне: коли ж бабуся покличе за стіл їсти.
Що ми їли, поки були німці, навіть важко згадати — нічого ніби й не їли. Голодували! У діда тоді від голоду ноги опухли, бо, якщо щось і було з’їсти, він казав: “Усе дітям”. А їли ми таке: буряк та його листя, макуху брали у колгоспі та ще ходили у поля, бо там були колосочки, які збирали собі миші на запаси взимку, й ми знаходили нори мишей, розривали їх та крали зерна колосків. Потім ми брали все це разом: буряк, лушпайки (макуху), зерна, колотили, пекли на ґрубі і їли.
Ще брат горобців ловив, ми їх общипували та їли. Також траву збирали різну і їли, іноді буряк наріжуть, зварять у воді, і їмо це як суп. Німці ж нічого не давали ніколи. Тому здебільшого їли траву, яку збирали у полях: козельці, окугу, зайчики, акації, жовту березу, навіть калачики їли, які ні кури, ні гусі, ні свині не їдять. Голодні були як собаки.
Як тільки почалась Друга світова війна, старших братів мого батька, діда Кирила та діда Яшу, залишили та забронювали. Бо вони працювали на залізниці та казали, що вони тут будуть корисніші, ніж в армії. Але інші їхні брати й сестри, тітка Саня та тітка Надія — усі пішли добровольцями на війну. Самого батька контузило, і його “ніякого” привезли на бричці додому, щоб він помер хоча б вдома. Але він, хоч і хворів дуже, але жив потім ще.
Під час окупації німці зловили одного разу бабу Груню, родичка по маминої лінії, — вона партизанкою була. Ну й зачинили її у сараї, щоб пізніше стратити, напевно. Але вона вночі примудрилася розібрати частину даху з соломою, зробила дірку та втекла. Більше я її не бачила.
А тітка Саня після війни повернулася у Яму потягом, ми, діти, бігли за локомотивом її зустрічати. Вийшла вона, вся в орденах та медалях. У неї було два ордени “Червоної зірки”. Нагороджували її за те, що вона з поля бою витягала поранених. Виходить, усі родичі по батьківській лінії воювали, й пощастило, що усі повернулися.
Одного разу в мене спитали: “Як думаєш, скільки ми ще будемо жити у підвалі?”. Я сказала: “Поки воші стінами не полізуть, а хата наша не згорить”. І ці слова стали пророчими. Ще три місяці ми прожили у підвалі, а потім нас звільнили, і ми повернулися у Яму. Але процес цей був важким: спочатку наші вибили німців, потім німці повертали село, і так декілька разів було. У цей період ми жили просто в полі. Рятувало, що нас евакуювали влітку, й було тепло.
А з вошами тоді було страшне, ні лікарів, ні засобів ніяких проти них не було. Єдине, що ми могли робити — це як мавпи один в одного шукати їх у волоссі та чавити. Ми не могли подолати їх довго — тільки після закінчення війни це вдалося.
Коли німців все ж погнали остаточно, багатьох брали у полон. Я потім на власні очі бачила, як їх вели. Тоді ми нарешті стали вільними. Повернулися з поля у Різниківку — а там усі хати німці спалили, коли відходили, щоб нікому не дісталися. Хата ж бабусі та дідуся дивом вціліла, як я й передбачила, й ми ще якийсь час там жили.
Пам’ятаю, після звільнення наш солдат заглянув до нас та питає: “Як ви там?”. А я кричу: “Дядю, ми їсти хочемо”. Тоді він повернувся й повне відро вареної капусти дав нам. Були серед них хороші, а були неприємні. Одного разу я розплакалась, а солдат каже на мене: “Давай, плач, клістерна трубка” (клістерною трубкою називали прилад, яким робили клізму, — ред.). Як змія був до всіх людей.
Після того, як вже до нас повернулися радянські солдати, запрацював наш дитячий садок. Мама працювала кухарем там і здала мене з сестрою Лідою туди. Найбільша зміна в житті, яка мені тоді запам’яталась, — допомога від США. Вони дуже нам допомагали продуктами, й у дитсадку як раз роздавали ці консерви. Це були тушкованка, ковбаси, боби та інші консерви.
У садку був котел на пічці та каструля, у якій готували їжу. Найчастіше це була манна каша, борщ, ще якісь каші. Але цього все одно не вистачало на всіх дітей, і ми були голодні. А потім з допомогою від США раз — одну тарілку не доїла, залишила, потім ще одну. Інші діти також стали не спроможні доїсти те, що нам готували. Нарешті діти в’їлися. Ми були вдячні Америці. Попередні роки війни згадувались лише одним словом: “вижили”.
Вже після закінчення війни ми повернулися у Яму, мікрорайон Чорногорівку, мені тоді 8 років було, та стали жити у квартирі батькового брата. Коли ж батько підлікувався й трошки встав на ноги, став будувати нам маленьку хатинку у місті. Просто з того, що знаходив, будував. Тут ми потім і жили. Ще він козу купив, бо після війни в нього дуже хворий був шлунок. Ми (діти, — ред.) це молоко навіть не пили — все батьку йшло.
Хліба за час війни ми взагалі не бачили. Тільки після війни бабуся знаходила трохи муки та пекла хліб у пічці.
Коли з їжею стало краще, дідусь одужав і почав теж працювати. Йому було 60 років, і він був гарним столяром та теслярем. Голова села тоді попросив його допомогти з ремонтом сараю. Він щось робив на даху та впав. Відвезли у лікарню, але була перебита спина й дідусь помер.
Сам Сіверськ після звільнення від німців був більш цілим, ніж Різниківка. Звісно, були побиті хати та будинки, але не як зараз (під час повномасштабної війни, — ред.). Школу пам’ятаю українську — розбили частково та ремонтували потім. А ось житлові будинки не відбудовували, не допомагали, люди, як і мій батько, своїми силами будували з того, що знаходили. Бачила, як з палок щось будували, а потім обліплювали це глиною.
Ту війну ми пережили, й нам хоч було де жити. Тоді війна була іншою — постійно йшли уперед то німці, то наші. А тепер [після повномасштабної війни] куди нам вертатися? Нема куди! Товкуться на одному місці та руйнують усе. Залишились безхатніми й ніякої надії немає. Ніколи не очікувала, що вдруге доведеться переживати таке.
Нагадаємо, журналісти Вільного радіо до Дня пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні підготували добірку з трьох десятків книжок про цю війну. Створити її допомогли спеціалісти з Інституту історії України та Музею історії України у Другій світовій війні.