Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Уже понад чотири місяці вокзали Донеччини стоять пусткою: через постійні обстріли поїзди більше не можуть курсувати туди без надмірного ризику. Та ще кілька років тому все було інакше — не без присмаку війни в повітрі, але з очікуваним поверненням додому, веселими розмовами у вагонах і радістю зустрічей із рідними людьми.
Саме такими запамʼятав поїздки на Донеччину й залізничник Владислав Бондар. Його спогади про ті часи ми відтворили в матеріалі.
Останній стукіт — скрип — зупинка. На годиннику 05:28 ранку, і на вокзал у Костянтинівці щойно прибув поїзд №92 з Одеси. Ще заспаний провідник Владислав відчиняє двері вагона своєї першої кінцевої на Донеччині. Поїздка пройшла цілком добре. Дарма його попереджали, що рейси в напрямку сходу складніші — буцімто там менталітет інший і люди важкі.
— Та не важкі вони взагалі. Прості, роботяги, — розмірковує Владислав.
Менш ніж годину тому він висадив у Дружківці зо двадцять таких. То були робітники, які їхали додому з Кіровограда (тепер вже Кропивницького), втомлені й не надто охочі до розмов, що залишало говіркому провідникові лише можливість запропонувати їм чаю чи кави.
Та більше в потязі було пенсіонерів, які поїхали зі своїх домівок в окупації вдихнути спокійнішого життя. Тепер вони поверталися кожен зі своїх причин. Казали Владиславу: “До свидания”, — й рушали до найближчого КПВВ. Він же відповідав: “До зустрічі”, — й сподівався, що вона неодмінно буде.
Владислав Бондар не мріяв бути залізничником змалку — цей задум зʼявився пізніше, класі так у сьомому. Того року він навіть прогуляв два місяці навчання: щоранку брав портфель, їхав одну зупинку тролейбусом у напрямку школи, а потім переходив дорогу й сідав на інший, який прямував до вокзалу. Що ж зробиш, коли твоя любов до поїздів формується щодня? Недарма Владислав жив неподалік залізниці з бабусею і дідусем.
Поки рідні думали, що хлопець здобуває нові знання, а вчителі були впевнені, що йому вирізають апендицит, Владислав перемальовував до блокнота табло з розкладом руху поїздів і витрачав кишенькові на поїздки рідною Хмельниччиною. Повертався він завжди під кінець пʼятого уроку. І так би тривало далі, якби одного дня, йдучи на ринок із дідусем, хлопець не зустрів свого класного керівника. Тоді все й виплило.
Після школи Владислав твердо вирішив навчатися на залізничника. Спершу хотів опанувати фах помічника машиніста, але для вступу забракло балів. 2011 року він подав документи на провідника.
— Ти дуже багато вмієш говорити, а нам треба диктора на вокзалі. Давай підеш до нас, — запропонував за рік випускникові училища нині покійний начальник Хмельницького залізничного вокзалу.
Вакансій провідника тоді бракувало, тож Владислав став оголошувати пасажирам розклад, що його колись перемальовував у блокнот. Та в рубці хлопець сидів не довго, бо за кілька місяців для нього зʼявилося підходяще місце. Владислав усе ж став провідником — їздив рейсами по Україні й до Росії в Адлер і Кисловодськ на Кавказі. Часто поїзди туди йшли через Донеччину транзитом, і затриматися в ще мирному регіоні залізничнику не вдавалося. Та він і так навідувався туди частенько, але як пасажир.
Ще дитиною Владислав кілька разів їздив поїздом у Краматорський район з пересадкою в Красноармійську (нині Покровську) до двоюрідної бабусі, яку називав тіткою. Але ті спогади притлумила пелена років. Інша справа — студентські пригоди разом із друзями із залізничного училища.
— Мій товариш із Краматорська. Я ніколи не забуду історію, як ми з ним поїхали на “Євро” в Донецьку. Після футболу ми мали повертатися до нього, але так сталося, що ми переплутали електрички, і замість того, щоб поїхати в Краматорськ, опинилися в Горлівці, — через 14 років він сміється, згадуючи, може, й дещо ніякову історію для людини його фаху.
На мапі української залізниці Донецька була найменшою серед загалом шести її філій, але чи не найбільш розгалуженою. До війни на сході з Донецька в Лиман (який пізніше перебрав управління реорганізованою філією) можна було дістатися трьома шляхами. Один із них пролягав через Ясинувату, Костянтинівку й Краматорськ. Тож 2015 року, їдучи своїм першим рейсом на Донеччину як провідник, Владислав не міг позбутися відчуття, що разом із залізничним сполученням хтось обітнув йому крила.
Після Костянтинівки ні зупинки в Ясинуватій, ні в наступному за маршрутом Донецьку вже не було. Натомість були люди, чиє життя розділила лінія розмежування.
— Може, вам треба поприбирати вагони? — перервала роздуми провідника незнайома жінка.
— Та ми самі прибираємо, — спантеличено відповів Владислав.
— Просто я шукаю роботу…
Слово за словом, і жінка вже розповідала йому, що була провідницею в Донецькому депо. Виїхати на підконтрольну територію на постійній основі вона не могла через проблеми з мамою, тож два тижні працювала провідницею у вагоні для колійних робітників на станції “Кринична” в тимчасово окупованій Макіївці, а потім їхала на два тижні до Костянтинівки просити прибрати вагони, аби мати якусь копійчину.
Із наступними рейсами Владислав постійно зустрічав колегу з Донецького депо на Костянтинівському вокзалі. Завжди намагався пригостити її чаєм або перекусом і не відмовляв у роботі. Сам же після прибуття відпочивав десь до 10:00 ранку й, поки поїзд стояв у парку відстою, мав кілька годин для прогулянки містом. Їсти ходив до їдальні на ринку біля церкви поруч. А потім сідав на трамвай і їхав дві зупинки вгору до височини милуватися краєвидом на степ і вокзал — їх протягом шести років рейсів на Донеччину він побачив немало й полюбив чи не кожен.
— А у вас пиво є? — запитали Владислава два хлопці й дві дівчини, які зайшли до нього в купе. За кілька хвилин до цього провідник обійшов вагон, привітався з пасажирами і, як завжди, сказав: якщо захочеться чаю чи кави — звертайтеся. Ось до нього й прийшли, тільки по інший напій.
— Немає, — твердо відповів залізничник.
— А, може, все ж є? — перепитали студенти. Вони тільки-но сіли до поїзда в Харкові й тепер їхали відпочити від навчання в рідний Покровськ.
— Нема, пиво не можна. Може, будете маккаву?
— Що-що? Це маккофе?
— Ну да.
— О, давайте!
До кави взяли ще вафлі й сухарики. За кілька хвилин Владислав приніс замовлення.
— Слухайте, а скільки ви років працюєте на залізниці? Ви такий класний! Ми як їздимо, то тут вічно якась “пенсія”, а ви такий молодий, з вами так добре. Ви не хочете з нами піти завтра погуляти?
На поїздах Покровського напрямку Владислав ніколи не відчував себе суто представником залізниці — настільки легко було спілкуватися з людьми. Цими поїздами їздили переважно студенти, і атмосфера у вагонах стояла відповідна. Іноді молодь запрошувала не набагато старшого провідника пограти в карти, тим часом під сидіннями торохкотіли порожні банки з-під закаток, які студентам передавали турботливі батьки.
На вокзалі в Покровську було багато людей і обіймів. Не менше їх було й у Маріуполі. На станцію, яка після початку російсько-української війни стала тупиковою, приїжджали переважно місцеві. Протягом дороги Владиславу не раз доводилося бачити, як вони розхвалювали рідне місто не згірш за харківʼян, а потім виливалися єдиним потоком з вагонів, що прибували мало не на пляж. Перед зворотним рейсом провіднику подобалося купатися в Азовському морі прямо через дорогу, а потім гуляти набережною до оновленого пірса, вдихаючи свіже повітря й незвичний аромат чебуреків із чорносливом.
Востаннє це було в липні 2021 року, коли Владислав приїхав до міста поїздом №10 “Київ–Маріуполь”. Тоді вже дещо вляглася ситуація з пандемією коронавірусу, але обмеження ще діяли. На вході до поїздів провідники міряли пасажирам температуру, що останнім не дуже й подобалося.
— Чекайте, а де ваша маска? — перепитав у втомленого чоловіка Владислав. Той прямував до Волновахи і якраз хотів зайти до вагона в Києві, але спершу його зупинили з термометром, а тепер ще й це.
— Да *** твою матір! Ну не поїзд, а якась карета скорой помочі!
На той момент ні пасажир, ні провідник іще не знали, що скоро поїзди стануть чимось значно вагомішим.
З першого дня повномасштабної війни вокзали Донеччини наповнювали вже не жваві студенти чи робітники, що поверталися до родин, а налякані люди, які під обстрілами масово залишали прифронтовий регіон. Серед поїздів, що допомагали їм дістатися відносно безпечних місць, був і №138 “Максим Яровець”. Раніше він прямував із Хмельницького до Лисичанська, та тепер змінив маршрут. Його вагони підбирали людей у Святогірську, Лимані, Словʼянську й врешті на кінцевій у Краматорську.
Десять років тому хлопець із таким імʼям їхав із рідного Хмельницького на навчання до Одеси, де проходив підготовку у військовій академії. Він хотів замовити чай, що за тих часів коштував лише чотири пʼятдесят, але в гаманці мав сотню. Звісно, решти в провідника не було, та по-чесному вона б не зібралася й за всю поїздку, тож він пригостив курсанта своїм коштом. Тим провідником був Владислав Бондар.
У 2016 році, достроково завершивши навчання в лютому, добрий друг залізничника Максим підписав контракт зі 130 окремим розвідувальним батальйоном. Військовий поїхав у зону АТО, де очолив роту глибинної розвідки. Але у жовтні захисник загинув, підірвавшись на міні.
Шість років потому Владислав працював провідником уже на інших напрямках і спостерігав, як поїзд, названий на честь його друга, продовжує рятувати людей із регіону, до якого він так прикипів за роки роботи. Та після удару по Краматорському вокзалу “Максим Яровець” уже не міг дістатися до них. А нині на Донеччину не ходить уже жодний поїзд.
— Це буде рейс повернення до маминої хати. І я дуже хочу, щоб він їхав у Донецьк. Щоб люди зустрічали поїзд із тихою радістю — відчуттям, що все страшне позаду, але з памʼяттю про нашу трагічну історію. Щоб привезти хліб-сіль до людей, привезти прапор, помолитися за загиблих і прокласти перший місточок до нового життя, — уявляє перший мирний рейс на Донеччину уже менеджер пасажирського напрямку Владислав.
Приїхати тим поїздом залізничник хоче на теперішній посаді, аби власноруч висвітлити цей момент і зібрати в скарбницю спогадів, яка повниться Донеччиною. Та зараз колії ще чекають…
Раніше ми розповідали, яким запамʼятали Краматорськ місцеві до повномасштабного вторгнення і яким він є для них зараз.