Щоб ті мої друзі, мої фоловери, які самі горлівчани і поїхали звідти, побачили як там зараз. Я вийшов на центральну вулицю свого міста. Фотографував площу, ялинку новорічну. І в кадр мені потрапив автомобіль начальника міського відділу так званого "МГБ ДНР". Я цього не помітив, але зате помітив це він. Він простежив за мною, поспостерігав якийсь не довгий зовсім час, після чого під'їхав до мене і запропонував проїхати з ним у відділ. Ну, я як би не був проти, нічого такого за собою не відчував. Я думав: "Подивиться фотографії, та відпустить, нічого ж там такого немає". Ну і приїхав до відділу. Начальник побачив свою машину в кількох ракурсах. Далі вони стали розбиратися, знайшли мої соціальні мережі і побачили мою громадянську позицію. Ну все, тут вже звинувачення в шпигунстві мені були забезпечені.

Куди ви потрапили після затримання? Вас затримали в відділі, як я розумію.
Так, затримали мене у відділі, і 11 днів тримали там. А після цього мене відвезли до Донецька, в офіс "міністерства", яке знаходиться в науково-дослідному інституті, який займався проблемами металургії, але потім він в 2014 році був захоплений бойовиками і вони там облаштували свій офіс "міністерства державної безпеки". Це Шевченка, 26.

Ви так точно знаєте адресу?
Так. Ну, як би це відоме місце і донеччани знають де він знаходиться. Там мені влаштували щось на зразок перехресного допиту. Тобто коли багато людей відразу допитує. При тому у мене на голові був пакет, щоб я не бачив тих, хто зі мною працює. І вони питали, задавали мені поперемінно багато-багато питань, і намагалися мене викрити в чомусь. Судячи по говору, який мали деякі, і судячи з того, що вони добре розбираються в політичній ситуації, яка в Російській Федерації, це були так звані "шахтарі і трактористи", як каже Володимир Володимирович Путін. Ну, тобто люди, яких там немає. Приїжжі з Російської Федерації фахівці з ФСБ. Треба сказати, що потім подібні люди особливо і не переховувались. Вони говорили: "Ми з ФСБ".

Коли вас привезли в цей інститут, де ви там перебували? У них же там немає камер.
Мене там допитали, і вивезли в відому "веселу" установу на донецькому заводі ізоляційних матеріалів, де був арт-центр «Ізоляція» до війни. Там я утримувався 7 місяців самих незабутніх в своєму житті, після чого мене перевели в слідчий ізолятор звичайний, №5, який біля "золотого кільця" знаходиться. А після того як я був засуджений до 10 років позбавлення волі в колонії суворого режиму, я був етапований в Макіївську виправну колонію №32.

Вам оголосили вирок 10 років. Як відбувався суд?
Було 4 засідання, процедура дотримувалася формально. Була колегія з 3 суддів, обвинувач "державний" і так званий адвокат. І конвоїри. Більше не було нікого. І я в клітці сидів. Говорити давали, але все це була вистава, де що-небудь заперечувати або підтверджувати не мало сенсу. Там все за заздалегідь написаним сценарієм йде. Не вивчаються толком ні докази, нічого. Все це чисто формальність. Гра в державу. Як і вся "Донецька республіка". Окупація, яку намагаються закамуфлювати під окрему державу, але все це насправді носить глибоко імітаційний характер. Те ж саме, що і суд, те ж саме, що і слідство. І так все життя там.

Скільки ви пробули в СІЗО?
У СІЗО я пробув 7 місяців. 7 місяців в "Ізоляції", а решту часу — рік і вісім місяців — табір.

Як ви відраховували час?
На "Ізоляції" у нас не було ніякої можливості. Але цей завод знаходиться поруч з донецьким машзаводом. На донецькому машзаводі в певний час гудки є. Ми знали час гудків.

Ну, а день-ніч — вдень ми працюємо, вночі ми спимо. Крім того, в одній з камер навіть годинник був. Тимчасово. Потім він зламався. А вночі мав чергувати один з тих, хто сидить в камері. Мав чергувати по пару годин. Не спати. Так вони придумали. І коли ми запитали: "Як ми будемо орієнтуватися в часі, коли у нас зламався годинник?", то один з місцевого персоналу адміністрації сказав: "Будете по біологічному годиннику. Інакше я вашу всю хату розвалю". І ми знаємо, що він би дійсно це зробив. Що в разі чого приїхав би спецназ і нас жорстко-жорстко били б, як це періодично бувало. Періодично заїжджав спецназ і тренувався на нас розганяти заворушення.

Ви імітували заворушення?
Ні, не імітували. Ми просто стояли в камері, а вони нас били. Кийками, руками, ногами.

Коли ви зрозуміли, що ви в полоні?
Десь на наступний день після затримання я зрозумів, що дороги назад вже немає, і що мене не випустять. Ну, тобто я зрозумів, що я в полоні, але було не ясно як воно все буде розвиватися. Але ці 10 днів, які я був в Горлівці, я посилено відмовлявся співпрацювати. Питав: "Хто ви такі?", "Що відбувається?". Тому мене і відвезли на "Ізоляцію", і там вони мені пояснили хто вони такі.


Там були тортури?
Звичайно. Там були тортури. Там був електричний струм. Це взагалі класика жанру у них. Там були постійні побиття. Там поливали мені голову кип'ятком. Кип'ятили чайник і поливали на голову. Знаєте що таке "керхер"? Це такий насос, такий прилад для миття машин, який подає струмінь води під великим тиском. З цього вони мене поливали на вулиці. На холоді. Дуже неприємні, треба сказати, відчуття. Ну, це ось дещо з того, що там було. Це що стосується безпосередньо тортур. А крім тортур там ще є повсякденне життя. Яке полягає в постійній каторжній, можна сказати, праці. Прибирання території, розбирання залишків колишнього заводу, догляд за господарством (там величезне господарство, там свині, птиця), і там багато-багато чого. Самі будували собі камери, де сидіти. Самі будували собі весь побут. І все це з ранку до вечора, без відпочинку, 7 днів на тиждень і годували пів мисочки каші вранці і пів мисочки каші ввечері. Без нічого. Усе. Ну, і постійний моральний терор. І періодичне фізичне насильство. Крім тортур. Тобто те, що роблять не співробітники "МГБ", які приїжджають, а ось співробітники цієї самої "Ізоляції". Вони як би називаються "сили спеціальних операцій при "МГБ ДНР", це як аналог української "Альфи".


А є поділ? Наприклад, катували приїжджі росіяни, а допитували місцеві?
Приїжджі зазвичай в тортурах не беруть участь, вони зазвичай присутні при тортурах і допитують. Саме безпосередньо тортури зазвичай місцевим дають. Як би навіщо руки бруднити називається.


Як ви зрозуміли, що вони місцеві?
Ну, тому що місцевого можна відрізнити по говору. Ну і взагалі, місцеві від росіян дуже відрізняються. За своїм світосприйняттям, за своїм усім. За буквою "г" навіть. Вона кидається. І ніхто особливо не приховував, що він місцевий або не місцевий. Ну і місцеве керівництво теж нас постійно тероризувало по-різному: били, морально знущалися. Молодим жінкам взагалі погано доводилося.

А ви перебували там (в "Ізоляції") всі разом? Чоловіки- жінки?
Так, всі разом. Просто в різних камерах. Тобто чоловіки з чоловіками, жінки з жінками, але в межах одного закладу. Потім вже, коли в слідчий ізолятор приїхали, який мені після всього здався санаторієм, там вже звичайно все роздільно, як годиться.

На самій території ви спілкувалися з іншими?
Так. Якщо брати "Ізоляцію", то там ми спілкувалися на роботах. Нас виводили на роботи з різних камер і ми там в процесі роботи спілкувалися, але там знову ж треба було дуже контролювати. Тому що поруч стояв конвоїр з автоматом. У слідчому ізоляторі і в колонії вже як би вільне спілкування. У слідчому ізоляторі на прогулянках між дворами, а також камери між собою спілкуються через коридор. Тобто підходиш до дверей і спілкуєшся. У колонії в бараці спілкуєшся з усіма хто з тобою. У нас під кінець було 48 чоловік. Спілкувалися нормально. Всі, хто зі мною сидів, багатьох я знаю. Не всі, на жаль, повернулися ще.

З ким ви там спілкувалися?
З медійних особистостей, звичайно ж, Станіслава Асєєва хочу відзначити, Олега Галазюка. Відому трійцю військових Пантюшенко, Глондар, Коріньков (всіх перерахованих повернули в рамках обміну 29 грудня 2019 року, - ред.). Всі вони сиділи в колонії, а Асєєва я знаю по "Ізоляції" ще. Ну, і інших багато менш відомих людей. Хотілося б відзначити Валерія Матюшенко. Я завжди про цю людину наголошую, тому що я багато чим йому зобов'язаний. І він залишився там ще. За нього активно бореться його дружина. Багато про нього в ЗМІ говориться. При тому, що його стан здоров'я погіршується, але "Донецька республіка" посилено не бажає визнавати наявність його на своїй території. Хоча є копія його вироку, про те, що він засуджений "ДНР-івським судом", є довідка з колонії, що він там є. Але вони кажуть: ні, у нас такої людини немає. І це взагалі дуже серйозна проблема, насправді, домогтися того, щоб "ДНР" або "ЛНР" визнали, що ти у них. Якщо вони не визнають, то значить обмін тобі не світить.

Я знаю, що ваші родичі теж довго не знали де ви
Так, спочатку їм сказав мій "адвокат". "Адвокат", який щільно співпрацює з "МГБ". А потім вже з колонії нам давали 2 рази в тиждень по 5 хвилин дзвонити. Спочатку ще давали дзвонити на МТС, а потім вже тільки на місцевий оператор, і багато хто не міг дзвонити. Ось так мої рідні дізналися. При цьому довгий час "ДНР" говорила, що мене немає. І тільки влітку минулого року, коли зрушився весь процес обміну, "ДНР" мене в числі багатьох визнала.

Як проходив ваш день в "Ізоляції"? Я так розумію, ви там були в основному?
В основному я був в таборі, півтора року.

Там відрізнялися дні?
Відрізнялися звісно. В "Ізоляції" - це робота-сон-сон-робота. Ну, і періодичне знущання. У СІЗО — це просто дні, які тягнуться. Прогулянка-сон, ну і решта часу, коли читав, якщо було що читати. Дивився телевізор, якщо в камері був телевізор. І спілкування з сусідами по камері, яких був 1 або 2.

Що читали?
Читали те, що було. Комусь щось передавали. Художні твори, класиків. Комусь передавали "Архіпелаг ГУЛАГ" Солженіцина, який я правда читав до того. Різнопланова література. Крім того, газети. У СІЗО можна було навіть українські передавати, а в таборі вже немає. У таборі все тільки місцеве. У таборі був трохи більш різноманітний день, тому що там була можливість. Там був локальний сектор, вулиця, де можна вийти погуляти, спортом позайматися трохи. Там можна було телевізор подивитися. Лише в певні години, але тим не менш. Можна було в шахи, шашки, нарди грати. Була бібліотека в колонії. В яку нас не відразу, але почали випускати. А під кінець до нас приїхав відомий кіборг Богдан Пантюшенко і він привіз з собою досить пристойну українську бібліотеку, яку йому передавали в ті місця, де він сидів. Її не відразу нам пропустили, але вдалося її відвоювати, та ми вже читали нормальні сучасні українські художні і публіцистичні книжки.

До вас пропускали листи?
Листи пропускали до військових до того як вони приїхали до нас в колонію (в Макіївську колонії №32, - ред.), у нас не було кому їх вичитувати.

Ви з сестрою говорили поки були в полоні?
Так, особливо коли у нас ще був МТС, коли нам дозволяли дзвонити на МТС. Ну, через півтора року після мого затримання, коли я приїхав до колонії. До того ми не спілкувалися. Я взагалі не знав що з моїми рідними. А на "Ізоляції" всім, хто не знав, що з рідними розповідали: "Рідні вас забули. Вони вас не шукають. Вони від вас відмовилися".

Що перше у сестри запитали, коли тільки говорити почали? Пам'ятаєте?
Звичайно пам'ятаю. У мене народився племінник за цей час, мені адвокат передавала, що народився племінник, але вона навіть не знала як його назвали. Тому запитав як назвали.

Як назвали?
Назвали Льоша.

Ви його бачили вже?
Особисто ще ні, тільки на фотографіях в соціальних мережах.

Сестра приїжджала сюди до вас?
Ні, вона не змогла купити квитки. Квитків не було, новий рік же.

А коли побачитеся, знаєте?
Я думаю, що протягом досить короткого часу. Післязавтра нас виписують (10.01, - ред.), ми їдемо в санаторій на 21 день або на зразок того, а після цього я їду до неї в Краматорськ.

Вас, я так розумію, годували на всіх етапах по-різному?
На всіх етапах дійсно по-різному. У Горлівці мене не годували ніяк. На "Ізоляції" було пів мисочки каші вранці (чи то розвареної, чи то підгорівшої) і пів мисочки каші ввечері, там не парилися особливо. А в СІЗО було скажімо так примітивне дуже, бідне, але харчування.

Як до вас ставилися на різних етапах?
У Горлівці я особливо нікому не був потрібен. На "Ізоляції" — там постійний моральний і фізичний терор. У СІЗО ставилися прохолодно. У колонії рівно, як співробітник адміністрації з засудженими: нічого зайвого собі не дозволяли, в рамках закону, скажімо так. СІЗО і колонія — це санаторій в порівнянні з "Ізоляцією".

А як вийшло, що вас перевели в цей умовний санаторій?
Після суду переводять всіх. Тому що вони грають все-таки в державу. Вже не 2014 і не 2015 рік. І якщо засудили, то треба в колонію відправляти. Але мені пощастило. "Не було б щастя, так нещастя допомогло", — є така приказка. У мене почалися сильні проблеми зі здоров'ям від важкої роботи і недоїдання. Зараз я вже видужав, а тоді я дуже схуд і у мене почалося малокрів'я (нестача червоних кров'яних тілець). Мій стан здоров'я поступово погіршувався, і вони не зважилися брати на себе в цей раз відповідальність за те, що могло все це закінчиться плачевно. Від мене позбулися. Відвезли на 5 днів в одну з міських лікарень, де вони піднімали мене на ноги (кров переливали, щось ще робили). А потім сказали: "вдавай здорового" і відправили до слідчого ізолятора.

Це було до вироку?
Так.

Як би ви описали своїх наглядачів? За характером, по зовнішності.
Дивлячись де. Всі різні. Якщо, припустимо, брати колонію або СІЗО, то це типові співробітники цих закладів, без будь-яких надмірностей. Часто це колишні сепаратисти, які воювали. Тому що відвоював своє і куди йти? Там взагалі нікуди йти за великим рахунком. Ну ось іде в силові структури або в охорону колоній, тюрем. Що стосується "Ізоляції", то там, звичайно, просто пропащі негідники працюють. За рідкісним виключенням.

Розкажіть про виключення. Не потрібно описувати їх зовнішність, я маю на увазі: чим вони відрізнялися?
Вони не брали участь в тортурах і вони не тероризували нас. Їх було буквально пару чоловік. Тобто вони просто охороняли і все. Десь навіть намагалися з розумінням ставитись, наскільки це можливо там ... Вони теж люди залежні. Звідти просто так не звільнишся. Якщо вже ти потрапив туди, то це вже ти потрапив. Є там бранці свого ж рішення.

Як би ви описали свої почуття до цих людей? Ненависть, страх?
Я їх пробачив. За те, що вони зробили зі мною, я їх пробачив. Я людина віруюча, я християнин. Мені Господь мій Ісус заповідав: "Не судіть і не судимі будете". І я так і роблю. Але взагалі, за те, що вони робили, їх потрібно притягати до відповідальності згідно з законодавством українським. Але питання як це зробити. Хоча, на скільки я знаю, один притягнутий. Притягається зараз, тому що він якимось чином потрапив на територію України. Але це чутки, не знаю так це чи ні.

Ви розумієте для чого вас катували?
Оперативні співробітники "МГБ" — для того, щоб вибити з мене зізнання. Співробітники "Ізоляції" — вони просто розважалися і самостверджувалися. Крім того, багато з тих людей воювали, у них не в порядку психіка. До того ж вони це часто робили "по п'яні". Це було часто не для чого. Просто "тому що". Тому що ми вороги, тому що ми слабкі, а вони — сильні.

Що вас там підтримувало?
Мене підтримувала віра в Бога. І Господь, я вірю, що мене підтримував. Інакше б я там збожеволів, чесно кажучи. Ось надія на те, що він посприяє тому, що рано чи пізно це все закінчиться. Як це рано чи пізно все і закінчилося. Ось тільки так я можу сказати. Більше там мене нічого абсолютно не підтримувало. Там були створені такі умови.

Ви вірили в Бога до полону?
Так. Але полон ще збільшив рівень моєї віри.

Скільки вам потрібно надолужувати? Ви читаєте щось про те, що відбувалося поки вас не було?
Ось у мене з'явився тільки позавчора телефон з інтернетом. Привезли мої земляки, які тут осіли. Я починаю потихеньку розбиратися в ситуації. Щось я і там розумів. Але,треба сказати, що дивлячись телебачення там, якісь випуски новин, багато чого я не розумів. Багато що для мене було в дивину з того, що відбувається. І в країні, і в світі. Ці дивні речі, які в інтернеті відбуваються.

Можете пригадати як для вас пройшло 29 грудня, коли вас обміняли?
Нас підняли о 4 ранку. Час нам дали на збори. Близько 5 години нас вивели в штаб колонії, де нас близько першої години обшукували. Ну, по черзі. Відібрали у мене книгу одну з цієї самої бібліотеки Пантюшенко, яку він мені підписав на пам'ять. Це книга "Війна і міф" під редакцією Володимира В'ятровича (в книзі загальновідомі факти викладені, але цінно було, що підписана людиною, з якою у мене були хороші дружні відносини). Після цього нас завантажили в автозаки, як оселедців у бочку натрамбували і повезли на передачу. І там півдня ми сиділи в цих автозаках. Поки луганських міняли, поки чекали тих, кого будуть в "ДНР" передавати, ми сиділи чекали в цих холодних консервних банках. Один до одного були дуже щільно притиснуті, без нормального доступу повітря. А потім годин десь близько двох нас витягли, "витягли на світ Божий", поставили для фотосесії для російських ЗМІ, блогерів. А потім до нас підійшла Валерія Лутковська, яка є уповноваженою особою в Тристоронньої контактній групі в Мінську з гуманітарних питань, полоненими займається. І забрала нас. Посадили нас вже в автобуси в комфортабельні. І після цього ми поїхали на українську територію. І коли ми проїхали наш нульовий пост — це вже відчуття стало приходити, що "все, нарешті все".

А повне відчуття прийшло, коли ми приїхали на логістичний центр, нас там зустріли, нагодували, обігріли. Коли військові там нам дали подзвонити, перші дзвінки зробити рідним. Це були непередавані відчуття. А далі вже нас відвезли до Києва, через Краматорськ. Їхали через блок-пости, і кожен блок-пост витягує телефони, знімають нашу колону, махають. Було вже темно, нас по містах не возили, тому не знаю як там реагували. Потім нас завантажили у 2 літаки, привезли до Чугуєва. Там сіли в один великий літак і прилетіли до Києва. Там зустрічали родичі, кого зустрічали, президент. А вже звідти військових відвезли у військовий госпіталь, а нас у Феофанію.

Який тут розпорядок?
Звичайний, лікарняний.

А хто вам одяг передав? У чому ви поверталися?
З одягом допомагали нам. Ось ті, хто зі мною сидів, вони ділилися своїм одягом. Тобто ті, у кого були рідні на території "ДНР", хто отримував передачі. Іноді волонтери через цих же рідних. Ну а під кінець Міжнародний Червоний Хрест, яким до того було наплювати на нас, він виділив нам куртки, взуття, шапки. Тобто, за кілька днів зняли з нас мірки, коли ми підписували документи, і потім у вечір перед обміном нам це все видали, згідно з розмірами. 26 числа ми підписували документи, і нас тоді заміряли.

Тоді вже було все остаточно ясно?
Так, але все одно було побоювання: "А раптом в останній момент все зірветься?".

Як підкосило ваше здоров'я в полоні?
Мені лікарі діагностували нервово-психічний розлад якийсь з розумною назвою, я його не пам'ятаю, що проявлялося в постійних сплесках агресії, часто вже не контрольованих, постійних перепадах настрою безпричинних, але тут ось якось такого навіть і немає. Крім того, на зубах позначилося. Там немає стоматологічної допомоги, адекватної у всякому разі. Ну, і варикозне розширення вен собі заробив при праці на "Ізоляції".

Наші хвилі чути в Донецьку і на окупованій території в принципі. Якби ви могли сказати щось собі в полоні, що б ви сказали?
Тримайтеся, хлопці, скоро і ваша черга. Всіх звільнять, ніхто там не залишиться.

Вам би це було важливо почути?
Звичайно. Тому що завжди, до останнього, були сумніви. Що я там і залишуся, і надовго. І я в принципі був готовий свої 10 років там відсидіти. Тому що я не знав як далі піде. Обміняють чи ні. Вийде-не вийде. І так кожен.

Що б ви хотіли сказати тим, хто залишається жити там?
Що краще звідти їхати. Особливо всі, у кого проукраїнська позиція. І взагалі всім. Так як перспектив на цій окупованій території немає абсолютно. Коли вони звільнені будуть і взагалі чи будуть колись звільнені, я гублюся в здогадах, але у всякому разі це справа не одного року.

Ви думали, хотіли б в Краматорську залишитися?
Я мріяв би залишитися тут, в Києві. Тут і робота є. Київ є Київ. Але все це впирається в питання: "А де жити?". Житла немає ніякого. Хоча мене б влаштувала і якась кімната в гуртожитку. Але і кімнати в гуртожитку якось немає. Тому поки в Краматорськ. Зараз він обласний центр.

Як вважаєте, що найголовніше змінилося в вас з 2017 року?
Я став більш мужнім, відповідальнішим, в мені з'явився або зміцнився стрижень. Зміцнилася моя віра в Бога і на світ я став по іншому дивитися. Мої потреби зменшилися.

Що для вас є цінним в житті? 3 речі, які ви б зараз назвали своїми цінностями.
По-перше, звичайно, для мене цінний мій Бог. Цінна свобода. Тому що раніше я цього не цінував. Вона просто була у мене та й все. Як у всіх. Я вважав це нормою. Зараз я розумію, що це не норма. Ну, і цінна моя країна. За яку душа моя болить. Як би це пафосно не звучало, але це щирі мої переживання. Розумієте, не можна нормально ставитись до будь-якої речі, якщо ти за неї не заплатив. Все чогось варте. Тобто ціна. За все потрібно платити ціну. І за свою батьківщину, за любов до своєї батьківщини теж треба платити ціну. І за свої переконання треба платити ціну. Тому я про це абсолютно не шкодую, що довелося її заплатити. І я готовий платити її далі.