Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Івана Зінов’єва з Кіровоградщини. Він був кравцем, майстром шиття та будівництва камінів і печей, люблячим батьком і чоловіком. Під час служби у батальйонах територіальної оборони Іван працював водієм, пройшов Бахмутський і Херсонський напрямки.
Про захисника Вільному Радіо розповіла його дружина Людмила.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про дорогу вам людину. Це безкоштовно.
Іван Зінов’єв народився 14 травня 1975 року в селищі Голованівськ на Кіровоградщині. Тут минули його дитинство та навчання у місцевій школі. Хлопець був рухливим, допитливим та кмітливим. Одного разу, відвідавши гурток “М’яка іграшка”, захопився швейною справою — інтересом, який супроводжував його все подальше життя. Тому вибір професії був для нього очевидним.
Після школи юнак вступив до професійно-технічного училища у Зінькові на Полтавщині, де здобув фах кравця-закрійника. Згодом його призвали на строкову службу до армії, після якої повернувся до рідного селища й продовжив працювати за фахом.
“Щось пошити чи полагодити швейну машинку — це до Вані. З дитинства він був самостійний і багатогранний, не було того, за що він не брався. Якщо не вмів — вчився. А коли запитала, чи вміє в’язати, він, сміючись, відповів, що принципово не вчився, щоб хоч щось не вміти”, — згадує дружина Людмила.
Їхня історія почалася задовго до стосунків: мешкали в одному селищі, часто траплялися в спільних компаніях, а з часом відчули, що між ними народжується щось більше, ніж звичайна симпатія.
“У нас було одне дихання на двох. Коли він мене обіймав — ніби захищав від усього світу. Просто твоя людина”, — з теплом розповідає жінка.
Тож пара почала зустрічати, а згодом і одружились. В родині зʼявилась донька Софія та син Тимофій. Вже з дітьми пара перебралася до Умані, де придбали будинок і поступово облаштували його власними силами.
“Діти — це наші найкращі надбання. Він ними дуже пишався. Мабуть, усі побратими знали, які в нього найкращі діти”, — згадує Людмила.
Із роками захоплення шиттям у Івана переросло у ширший фах: чоловік опанував будівництво камінів, грубок і печей, а у вільний час любив рибалити.
“Про таких кажуть — горить у руках. Він мав харизму, що притягувала людей. Ніхто не пам’ятає його сумним, завжди з посмішкою. Дуже гостинний, радий усіх бачити. Іван робив усе: від ремонту й прибирання до страв. Його салат із капусти треба було тільки спробувати. А голубці — завжди він їх накручував, а я вже тушкувала”, — ділиться спогадами дружина.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік одразу доєднався до армії.
“Казав: ‘Якщо я зараз не піду, то потім піде мій син”, — згадує Людмила.
Іван служив у 160-му та 118-му батальйонах територіальної обороти (ТрО). Він обіймав посаду старшого водія-електрика 1-го мінометного взводу мінометної батареї. Захисник пройшов Бахмутський напрямок Донеччини, служив на Херсонщині і знову повернувся на схід.
Про армію вдома він майже не розповідав.
“Не хотів засмучувати, казав: ‘Все буде добре’. Обіцяв, що повернеться”, — згадує дружина.
Але не склалося. 22 липня 2025 року поблизу Тернового на Дніпропетровщині Іван загинув під час чергового відрядження на передову. Удар FPV-дрону по автомобілю він прийняв на себе, врятувавши інших солдатів.
Побратими згадують чоловіка, як досвідченого водія, який завжди вмів швидко орієнтуватися на місцевості у складних умовах. Їздив у найнебезпечніші місця, куди інші не наважувалися.
“Кажуть: якщо за кермом Ваньчик — значить, усе буде добре. Саме це вміння стало вирішальним під час останньої поїздки: хлопців він вивіз, а сам не вижив”, — переповідає Людмила.
За час служби захисник отримав відзнаки “За заслуги”, “За оборону рідної держави” та нагрудний знак “Ветеран війни”.
У Івана залишилися 80-річна мати, діти та дружина.
“Я вдячна долі, що він був у моєму житті… Шкода, що так недовго”, — ділиться дружина.
Родина просить посмертно надати йому звання Героя України. Ви можете підтримати рідних, підписавши петицію за посиланням.
Вічна пам’ять.