Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо військового з Харківщини Павла Сазонова. Захисник добровільно став до війська у 18 років. Кілька разів мав можливість піти зі служби через поранення, але продовжив виконувати завдання в гарячих точках. Під час останнього 20-річний військовий загинув, рятуючи побратима.
Про Павла Сазонова Вільному Радіо розповіла його сестра Лідія.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Павло Сазонов народився 16 грудня 2004 року в російському місті Балашиха, де тоді працювала його мати. Коли хлопцю було півтора року, сім’я повернулася в Україну й оселилася в Харкові.
До сьомого класу Павло ходив до харківської школи №121, а потім — до єдиної школи селища Новопокровка Чугуївського району, куди згодом переїхала його родина. Навчатися хлопцю не подобалося, і з восьмого класу він носив до школи тільки ручки. Проте вчителі любили Павла і ставили йому трійки за активність, каже сестра хлопця Лідія.
“У школі він часто грав у різних сценках, а ще його звали співати й танцювати в ДК в Новопокровці. Коли люди дивилися, як Паша десь виступає, всі так захоплювались! Він завжди брав харизмою. Ніколи не запам’ятовував текст: якусь частину вчив, а далі все з голови казав. І всім це подобалося. Йому самому це подобалося”, — розповідає Лідія.
У 10 класі Павло перестав ходити до школи, і мати перевела його до Чугуївського професійного аграрного ліцею. Посеред навчального року вільні місця були не на всіх спеціальностях закладу, тож Павло став навчатися на тракториста-меліоратора. Там, каже сестра, хлопцю вже було веселіше, бо виявилося, що в тому ж ліцеї вчився його друг із Харкова.
Однак і в цьому місці надовго Павло не затримався. Він вступив до ліцею в 2020-му році в розпал пандемії, тож скоро учнів перевели на дистанційне навчання. Тоді хлопець перебрався до хрещеного на Київщину й разом із ним і дядьком став працювати в компанії “Водоліт” підсобним робочим.
“У 16 років він почав працювати, щоб не сидіти вдома. Він це дуже не любив”, — коментує непосидючість брата Лідія.
У перші дні повномасштабного вторгнення хрещений і дядько Павла Сазонова пішли служити. Тоді-то хлопець і почав говорити про бажання доєднатися до армії. Для його рідних це не було несподіванкою: у дитинстві Павло любив грати у війну, після п’ятого класу хотів вступити до кадетського корпусу, але його не взяли не через низькі оцінки з одного предмету. Також до відкритої війни хлопець замислювався про службу в “Азові”.
“Він довго думав, чим хоче займатись по життю, і якось вирішив, що йому таке більше до душі”, — пояснює сестра Лідія.
Щойно Павлу виповнилося 18 років, він почав просити матір дати йому дозвіл на службу. За словами сестри, хлопець вдавався до різних методів: вмовляв, сварився й навіть переконував сусідів написати документ за матір. Погодилася жінка за чотири місяці, коли повноліття досягла Лідія. А місяць потому й сама доєдналася до армії.
У травні 2023 року Павло Сазонов потрапив до навчального центру. Там новоспечених військових навідували рекрутери з різних бригад. Хлопцю сподобалася 3-тя штурмова, і того ж місяця він підписав із нею контракт. Після цього три тижні він готувався як піхотинець у Великій Британії.
Яким був бойовий шлях Павла після навчання, Лідія точно не знає. Каже, що брат майже не ділився подробицями про службу, аби не хвилювати рідних. Проте якось у вересні 2023 року він подзвонив їй із лікарні в Дніпрі. На Бахмутському напрямку військовий зазнав тяжкого поранення голови через удар ворожого дрона. Щоб дістати уламок, хлопцю довелося робити трепанацію черепа.
Після операції Павло частково втратив пам’ять — забув свою дату народження, але добре пам’ятав останній штурм. Від гучних звуків він міг втратити свідомість, тож мав достатньо показань, щоб піти зі служби.
“Коли Паша виписувався з лікарні, йому лікарі пропонували оформити інвалідність і списатись, але він відмовлявся. Казав: «Ні, я піду. Як там хлопці без мене?» Він взагалі жив військовою справою. Вона йому дуже подобалась”, — згадує Лідія.
Не досидівши місяць до кінця реабілітації, Павло Сазонов повернувся на службу, але вже не піхотинцем — його та інших важкопоранених військових перевчили на операторів БПЛА.
Пілотом дронів хлопець прослужив півтора року. Протягом цього часу взяв участь в обороні Авдіївки й за невідомих рідним обставин потрапив у ДТП, де отримав струс мозку. Лікарі знову радили Павлу піти зі служби, але він не тільки цього не зробив, а й повернувся в піхоту.
Хлопець чув, що військових з бригади, які самовільно залишали частину, після повернення призначали в піхоту. Тож, коли на прохання його не перевели назад, разом із другом Павло пішов у СЗЧ. Уже за два дні військових затримали й повернули до частини.
“Піхота мала бути для них покаранням, але вони навпаки раділи цьому. З них усі сміялися, що вони пішли в СЗЧ всього на дві доби”, — каже сестра.
Хоч Павло й хотів знову стати піхотинцем, у його душі зріли й інші бажання, не пов’язані з війною. Про них перед СЗЧ він написав у повідомленні матері.
“Я хочу, щоб люди не відправляли на смерть інших людей. Хочу, щоб всі, через кого загинули мої друзі, горіли. Я хочу, щоб я колись привів додому наречену або дівчину — байдуже — познайомити її з тобою і Лідою. Хочу спробувати звичайне життя. Я не хочу радіти, коли вбиваю людину. Я хочу радіти простим речам”, — розмірковував хлопець.
Однак здійснитися цим бажанням не судилося: 14 березня 2025 року Павло Сазонов загинув у Новоєгорівці на Луганщині, рятуючи побратима.
Напередодні військовий ще був на базуванні після 36-денної оборони позицій біля Надії, але отримав завдання евакуювати пораненого. Коли захисник ніс його на собі, їх засік російський дрон. Павло встиг закинути побратима в окоп, завдяки чому той вижив, але сам військовий загинув — уламок влучив йому поруч зі шрамом від трепанації.
Тоді Павло вперше не попередив рідних про завдання. Лідія припускає, що зробив це, аби не псувати свято мамі — у день загибелі сина жінка мала день народження. Проте рідні почали хвилюватися, ще коли військовий вперше не відповів на повідомлення 13 березня, і за два дні вже зв’язалися з командуванням. Вранці того ж дня Лідія й отримала трагічну звістку.
“Павло залишав мій номер, щоб, якщо щось станеться, дзвонили мені. Він завжди казав: «Ліда сильна, вона впорається з цим»”, — згадує сестра.
Поховали Павла на кладовищі в Новопокровці. На місці, де він спочиває, незабаром мають облаштувати Алею Героїв.
Протягом служби Павло Сазонов був нагороджений “Золотим Хрестом” і медаллю “За поранення”. Рідні військового вважають, що за свій подвиг він заслуговує найвищої відзнаки й просять надати йому звання Героя України посмертно. Підтримати ініціативу можна за посиланням.
Вічна і світла пам’ять захисникові.