Пообіді 4 липня у середмісті столиці — Михайлівському золотоверхому соборі — відбулась церемонія прощання з Вікторією Амеліною. Вона була письменницею, правозахисницею та організаторкою літературного фестивалю у Нью-Йорку на Донеччині. Вікторія померла через важкі поранення, яких зазнала 27 червня у Краматорську, коли російські війська атакували центр міста ракетами. Ми побували на прощанні з представницею сучасної української культури та поспілкувались з тими, хто прийшов з нею проститись.
У Михайлівському золотоверхому соборі юрмляться десятки людей з квітами. Серед них — рідні, друзі, колеги, журналісти та знайомі, які прийшли попрощатися з письменницею Вікторією Амеліною.
Після повномасштабного вторгнення Вікторія серед іншого почала займатися документуванням воєнних злочинів та постійно їздила у звільнені та прифронтові регіони.
“Вікторія приєдналась до команди документаторів минулого літа, відповівши на відкритий заклик організації Truth Hounds, коли ми набирали нових документаторів. Було дуже багато заявок, відбір був доволі прискіпливий: треба було довести свою профпридатність не лише як людини, яка здатна проводити інтерв’ю, але і мати достатній рівень емпатії, для того щоб люди, які вже пережили травмуючі події в своєму житті, не страждали додатково від розмови з документатором. І Вікторія відповідала всім критеріям. Вона з минулого року почала їздити з нами в польові місії”, — каже виконавчий директор громадської організації Truth Hounds Роман Авраменко.
Востаннє Вікторії вдалося поїхати у Краматорськ. Жінка була в кафе в центрі міста, куди 27 червня ракетами поцілили окупанти.
“Цього разу вона супроводжувала делегацію колумбійських письменників, які приїхали до України. Це людина, яка не просто дуже добре знала історію української культури, але і дуже добре розуміла, що відбувається тут і зараз. Тому це була частина роботи в культурній дипломатії, для того щоб показати колегам з інших країн, що насправді відбувається в Україні, і що чинить Росія. Для неї це було дуже важливо”, — розповідає виконавча директорка громадської організації PEN Ukraine Тетяна Терен.
Медики кілька днів боролися за життя Амеліної, але поранення виявилися смертельними — 1 липня вона померла.
Друзям важко усвідомити смерть Вікторії: вони кажуть, що жінка мала багато планів на майбутнє та одночасно працювала над різними проєктами. Зокрема, писала англомовну книжку “War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War” (Щоденник війни та правосуддя: спостереження за жінкою, яка спостерігає за війною).
“На початку це мала бути збірка історій про жінок, які документують російську війну проти України. Але згодом я мала радість бачити, як ця книжка розвивається, як росте у ній Вікторія, як авторка. Як вона росте у своїй стилістиці та пошуку питань і ліній, які пов’язують ці фрагменти. І зрештою перед нею постає дуже важливий висновок, про який вона дуже хотіла нагадати світові: російська війна проти України — це війна проти нашої ідентичності. І вона почалася не 2022-го і навіть не 2014-го. Ця війна почалася дуже давно”, — каже Тетяна Терен.
Незадовго до загибелі Вікторія Амеліна встигла долучитися до команди, яка видала воєнний щоденник убитого російськими окупантами письменника Володимира Вакуленка. Саме Амеліна знайшла записи чоловіка під час поїздки на Ізюмщину, де фіксувала воєнні злочини.
“Одна з наших останніх зустрічей — це презентація щоденника Володимира Вакуленка на “Книжковому арсеналі”. Це була дуже важлива для всіх нас справа, яка нас об’єднала. Це було дуже важливо для Вікторії, вона була з нами на всіх етапах створення цієї книжки. Саме в той тиждень до Києва привезли родину Володі, і Вікторія цей тиждень провела з ними”, — пригадує співрозмовниця.
2021-го Вікторія Амеліна влаштувала у Нью-Йорку на Донеччині Перший літературний фестиваль. З цього селища родом сім’я письменниці.
Заступниця головного редактора видавництва “Віват” Олена Рибка пригадує, що для Вікторії ця культурна подія була надзвичайно важливою.
“Я пам’ятаю як вона горіла Нью-Йоркським літературним фестивалем. Фінансово її родина багато вклала для того, щоб він відбувся. Їй важливо було, щоб українці бачили справжню Донеччину, щоб вони розуміли, що це українська земля. І навіть коли зруйнували будинок культури в Нью-Йорку, вона писала тоді: “Нічого. Зробимо фестиваль на відкритому повітрі”, — каже Олена Рибка.
Жінка вважає: про творчий доробок Вікторії Амеліної має говорити не лише Україна, а й увесь світ.
“Тираж її першого роману вже остаточно розпроданий. Останні примірники, в день коли Україна дізналася про смерть Вікторії, були продані для того, щоб всі гроші пішли у те, щоби продовжилася справа, заснована нею, — Нью-Йоркський літературний фестиваль. Цей перший роман був важливий тим, що розповідав про людину, здатну до надспівчуття. А роман “Дім для дома” теж надзвичайно важливий, тому що він показує як руйнувалися душі українців, як відбувалася колонізація і наскільки травмовані ми є, якщо не скидаємо з себе російські окови”, — каже Олена.
З початком великої війни Вікторія Амеліна відкрила у собі не лише письменницький, а й поетичний талант.
“В останні місяці війна призвела того, що вона залунала як поетка. Надзвичайно проникливі вірші, які ми теж всі ці дні згадуємо, публікуємо, цитуємо. В них дуже багато і самої Вікторії і того, як вона переживала біль інших”, — говорить співрозмовниця.
За словами виконавчої директорки громадської організації PEN Ukraine Тетяни Терен, ще одну життєву місію Вікторія бачила у тому, щоб їздити по світу із закликами про підтримку України.
“Навесні цього року я мала велику радість поїхати з Вікторією до Лондона на Лондонський книжковий ярмарок. В Лондоні я була вражена тим, наскільки вона сильна адвокатка України. Наскільки вона за ці два роки виросла не лише в тому, як письменниця, але і в тому, що ми називаємо документаторкою злочинів. Це була дуже важлива адвокаційна робота, яка включала в себе і прохання надати Україні зброю, і нагадування про те, скільки років і століть триває ця колоніальна війна проти України і проти нашої культури. І ось цей постійний заклик до справедливості”, — каже колега загиблої.
Виконавчий директор ГО Truth Hounds Роман Авраменко додає: виступи Вікторії Амеліної серед міжнародної аудиторії були дуже ефективними.
“Це дуже велика втрата для України. Тому що одна людина робила надзвичайно багато справ з надзвичайно великою продуктивністю. Про неї знає пів планети: вона вміла, вдало оперуючи влучним словом, доносити правду до надзвичайно широких мас читачів, глядачів, і завдяки її постійній наполегливій праці світ продовжував дізнаватися правду про цю війну”, — вважає Роман Авраменко.
Друзі Вікторії запам’ятали жінку світлою, енергійною та багатогранною.
“Вона здавалась мені космічною, до неї хотілось тягнутися. До неї тягнулись дуже багато людей. Здавалось, що вона знала всіх, і всі знали її. Вона наповнювала усіх життєствердною енергією, яка зараз була б дуже потрібна. Мені не віриться досі, що вона померла. От навіть зараз дивилась на труну та її рідних… Такі люди не вмирають, вони просто перестають бути поруч”, — зі сльозами на очах говорить знайома загиблої Тетяна Власова.
“Вона писала так, як жила. Вона була дуже ніжною, відвертою, чутливою. Коли ти з нею говорив — завжди відчував себе як вдома, як з хорошою подругою”, — каже подруга Вікторії, виконавча директорка “Центру громадянських свобод” Олександра Романцова.
“Цей злочин проти Вікторії — це не тільки злочин проти цивільного населення. Це злочин проти культури в цілому. Це втрата сучасної української культури”, — додає друг загиблої, журналіст Олександр Заклецький.
Церемонія прощання триває близько години. Після панахиди присутні складають квіти до портрету загиблої. Букетів так багато, що їх доводиться притримувати руками. На закритій труні розгорнутий синьо-жовтий стяг.
Поховають Вікторію Амеліну завтра, 5 липня, на Личаківському кладовищі у Львові.