Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Євгенія Герасимова з Миколаївщини, який у 19 років пов’язав своє життя з військом. Захисник брав участь в АТО й операції на Курщині. Загинув у районі села Локня Сумської області під час артобстрілу.
Про Євгенія Герасимова Вільному радіо розповіла його мати Тетяна.
Вільне радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Євгеній Герасимов народився 17 вересня 1996 року в селі Кам’янка Миколаївської області. У дитинстві він був жвавим хлопцем, любив риболовлю та спорт, розповідає мати Тетяна. А ще мав багато друзів різного віку, бо був товариським.
“Уся Кам’янка його любила. Усі діти бігли до Жені. Що з дорослими, що з дітьми, — він з різними грався. Сильно любив дітей усіх, от просто душа компанії був. Дуже добрий”, — згадує мати Євгенія Тетяна.
Із самого дитинства хлопець хотів стати військовим — рівнявся на дядька-прикордонника. Попри це, після закінчення школи у 2014 році, він поїхав у Миколаїв вчитися на автослюсаря. Та вже за рік підписав контракт і став служити матросом в Очакові. Наступного року паралельно з цим почав здобувати освіту в Одеському інституті військово-морських сил, куди його направили з військової частини.
“Він сильно любив море. Ми виросли в Очакові (село Кам’янка розташоване в Очаківському районі Миколаївської області, — ред.), а тут же море. Він і пішов у морську академію, хотів плавати. Як казав, «хочу підкорювати горизонти». В нього дуже багато планів було”, — розповідає Тетяна.
Затримався в інституті Євгеній лише на два роки, бо у квітні 2017-го пішов служити в АТО. Хлопець багато про що не розповідав рідним, щоб зайвий раз не хвилювати їх. Зокрема, певний час Тетяна Герасимова не знала, що син служив на Донеччині. На ротації військовий пробув два місяці, а потім повернувся до Очакова.
Початок повномасштабної війни Євгеній Герасимов зустрів у Миколаєві разом з родиною. За кілька днів до цього йому зробили третє щеплення від COVID-19. Після вакцинації у хлопця піднялася висока температура, тож його відпустили додому. Виявилося, що військовий захворів на вітрянку. Коли почалося відкрите вторгнення, Євгенію почали дзвонити з частини, щоб він приїхав, але зробити цього військовий не міг, бо в Миколаєві підняли мости.
“Як трошки легше йому стало, ми тиждень намагалися взяти таксі, хотіли виїхати. Чекали, щоб опустили мости, але цього не відбувалося. То він кожен день ходив, хотів вже пішки йти [до військової частини]. Переживав дуже”, — згадує мати Євгенія Тетяна.
В Очакові Євгеній служив до січня 2024 року, а потім перевівся в 36-ту бригаду морської піхоти в Миколаїв. Звідти його відправили вчитися на оператора зенітно-ракетного комплексу “Стріла-10” на Чернігівщину.
Після навчання хлопець встиг побувати на різних відтинках фронту, зокрема взяв участь в операції на Курщині.
“Я повернулася в Україну із заробітків, і син мені написав, що вони вже в’їхали в Суджу. Тільки тоді мені сказав. Я дуже переживала, дзвонила йому, а він каже: «Як завжди на позитиві. Все добре, у мене все класно. Ми з побратимами тут, не переживай. Ми нічого не боїмося». Так і Олег (побратим Євгенія Герасимова з часів АТО, з яким вони зустрілися на навчанні на Київщині й надалі служили разом, — ред.) казав, що він нічого не боявся. Отакий був завзятий”, — розповідає Тетяна.
Після Суджі Євгенія відправили на Сумщину, де в кінці жовтня його неофіційно призначили командиром екіпажу ЗРК “Стріла-10”. Військовий надсилав матері повідомлення командирів, які вітали його з призначенням і давали настанови бути старанним і берегти підлеглих хлопців.
У той час Євгеній мав піти у відпустку. Військовий хотів відпочити у Карпатах, та й узагалі все більше розповідав про мрії на життя після завершення війни: купити собі байк, щоб їздити по світу й фотографувати побачене. Говорив про плани на сім’ю й казав матері, що вже хоче дітей.
“Він так чекав, щоб ця війна закінчилась. Дуже сильно останній час переживав, почав закриватися. Він уже балакать ні з ким останній місяць не хотів. Казав: «Мамо, ти знаєш, я навіть не хочу спілкуватися. Мені дзвонять, а я не можу». Настільки виснажений був”, — згадує стан сина Тетяна.
Уночі на 6 листопада Євгеній збив із ЗРК дві ракети, за що побратими пообіцяли подарувати йому банку консервованих персиків, бо той любив солодке. Повернувшись із позицій у закинутий будинок, де базувалися військові, хлопець доручив побратимам нарубати дрова, щоб натопити хату. Захисник устиг викупатися й випрати речі, коли почався артобстріл. Удар став для нього смертельним — один з осколків влучив Євгенію в сонячне сплетіння. Смерть настала миттєво.
Трагедія сталася 6 листопада 2024 року. Поховали захисника через 10 днів у рідній Кам’янці на Алеї Слави.
Тетяна Герасимова думає, що син відчував власну загибель. Ще перед поїздкою на навчання він просив матір і молодшу на 11 років сестру, яку дуже любив, не переживати сильно, бо “всі там будемо”. А вночі перед загибеллю він привітав матір з Днем народження, який мав бути майже за місяць. Це було його останнє повідомлення.
Після поховання сина Тетяна Герасимова наважилася стати військовою й уже подала документи. Жінка каже, що обговорювала це з Євгенієм, ще коли він був у Суджі. Той прагнення жінки підтримав. Молодша сестра хлопця, натхненна прикладом брата, також збирається пов’язати життя зі службою й після закінчення коледжу вступити на військового психолога.
Євгеній Герасимов нагороджений медалями “За участь в антитерористичній операції”, “За військову службу Україні” та “Захиснику Вітчизни”. Сім’я військового просить усіх небайдужих підписати петицію про надання захиснику, якому назавжди залишиться 28, звання Героя України посмертно. Підтримати ініціативу можна за посиланням.
Вічна й світла пам’ять захисникові.