Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо військового Анатолія Трохименка з Києва. Чоловік доєднався до ЗСУ в перший день відкритого вторгнення. Захисник пройшов бої за столицю й найгарячіші точки Донеччини, але загинув від КАБу на Харківщині.
Про Анатолія Трохименка Вільному Радіо розповіла його дружина Ольга.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Анатолій Трохименко народився 13 січня 1970 року в Києві. Мати хлопця працювала бухгалтеркою, а батько — теслярем. Сам же Анатолій колись хотів стати вчителем географії та історії. Під час навчання в 224-ій школі ці предмети давалися йому особливо добре.
“Він дуже любив подорожувати, ще з дитинства їздив із батьками. Дуже цікавився історичними місцями. Він захоплювався архітектурним напрямком, знав усі міста”, — розповідає дружина Анатолія Ольга.
Та батьки хлопця вважали, що йому варто обрати іншу спеціальність, тож після 9-го класу він вступив до Київського суднобудівного технікуму.
По завершенню навчання вищу освіту Анатолій вирішив не здобувати, і його призвали до армії. Через любов до парашутного спорту хлопець став десантником. Ним потім і служив у Нагірному Карабасі, хоча про цей період життя майже нічого не розповідав.
“Він дуже не любив цю тему обговорювати, вона була під табу. Я взагалі про це дізналася вже після початку війни. Він у нас ніколи ні на що не жалівся, був сильним і дуже вольовим”, — характеризує чоловіка Ольга.
Після повернення з армії Анатолій Трохименко знайшов роботу за спеціальністю, але за п’ять років усе ж залишив галузь. Кілька років чоловік працював у рекламній агенції — змінював оголошення на бігбордах, а потім знайшов себе в будівництві й став прорабом.
У цей період життя Анатолій і познайомився з майбутньою дружиною. Пара зустрілася на святкуванні дня народження у спільних друзів. 25-річна Ольга прийшла туди як подруга, а 30-річний Анатолій був їхнім кумом.
“Він був дуже уважним. Ніколи не лаявся, завжди був увічливим. Істинний джентельмен”, — ділиться першим враженням Ольга.
Того ж дня між новими знайомими зав’язалися стосунки. Уже за пів року пара побралася й почала планувати дітей. Ольга розповідає, що Анатолій хотів мати двох синів, але десятиліття подружжю не вдавалося стати батьками. Лише 2012 року в них все ж народився хлопчик Ілля.
“Чоловік був дуже радий, що народився син. Він стільки років на нього чекав, просто боготворив. Він дуже його любив і проводив з ним багато часу: грав у ігри, гуляв, малював, водив по різних гурточках. Він був дуже хорошим татом”, — згадує жінка.
Анатолій обожнював футбол: мав свою команду й ходив грати з нею чи не кожної суботи. Проте сина долучатися до спорту не змушував і справно водив його до музичної школи. Ілля й досі вчиться грати на гітарі.
Ще в 2014 році Анатолій Трохименко хотів приєднатися до армії та захищати схід в зоні АТО, але тоді його зупинила дружина. Дворічний Ілля почав сильно хворіти й майже увесь час проводив у лікарнях. Ольга плакала й просила чоловіка не йти, мовляв сама не впорається. Тоді Анатолій її послухав, але сказав дружині:
“Буде війна. І мене вже ніщо не зупинить”, — повторює його слова Ольга.
За вісім років, 24 лютого 2022-го, подружжя прокинулося від вибухів у Києві. Прогортавши новини, Анатолій сказав дружині брати сина, який має інвалідність, і їхати до батьківського дому на Черкащину.
Через ажіотаж жінці не вдалося взяти квитки, і тільки тому вона змогла провести чоловіка на війну. Вранці він пішов у справах як цивільний, а ввечері — повернувся військовим 128-го батальйону 112-ї окремої бригади територіальної оборони.
“У нас дитина з інвалідністю. Він міг не йти на війну, але дуже любив Київ, дуже любив Україну”, — пояснює жінка.
Уже наступного дня Анатолій став до бою. До травня військовий боронив столицю. А далі були Харківщина й одні з найгарячіших точок Донеччини: Бахмут, Кліщіївка, Часів Яр і Курахове.
За словами дружини, війна не залишила відбиток на характері Анатолія Трохименка. Чоловік був добрим і стриманим — таким і залишився. Військовий завжди казав родині, що в нього все добре. Майже ніколи не обговорював бойові дії, натомість розповідав про побратимів. Навіть під час своєї єдиної відпустки у вересні 2022 року провідував їх у госпіталі.
“Вони всі були згуртовані, підтримували один одного дуже сильно. Знали: коли йдуть “на нуль”, усі повернуться назад. У нього там з’явилися не просто друзі — у нього там з’явилася сім’я”, — каже Ольга.
Після завершення війни Анатолій хотів повернутися до минулої роботи. Колись він будував багатоповерхівки у Києві, Ірпені, Бучі й Ворзелі. Тепер хотів відбудовувати міста по всій Україні, але не судилося.
Навесні 2025 року після ротації в Чорнобилі чоловіка відправили на Куп’янщину. Військовий боронив напрямок протягом двох місяців, але 11 травня загинув під час бойового завдання біля селища Садовод. Росіяни накрили позицію Анатолія КАБами.
Про трагедію сім’я військового дізналася наступного дня від представників військкомату. Поховали захисника 15 травня 2025 року на Алеї Героїв Лісового кладовища в Києві.
За віддану службу Анатолій Трохименко отримав близько десятка нагород. Серед них відзнака Головнокомандувача Збройних Сил “Сталевий Хрест” і медаль Міністерства оборони “Хрест доблесті”.
Тепер же у пам’ять про військового рідні просять надати йому найвищу державну відзнаку — звання “Героя України” посмертно. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна і світла пам’ять захисникові.